Констатація

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Констатація

Центральні держави програли українську кампанію ще до її початку, «багатообіцяючий ще в лютому альянс між Німецькою імперією та Центральною Радою перетворився впродовж декількох тижнів на повну безнадію». Причини лежали на поверхні: – «невірна оцінка впливу Ради», яка «не мала сильної армії, на яку вона могла б опертися, її управлінські дії були непевними»;

– «українська національна свідомість не була розвинута в народі»;

– «проблеми багатьох національних груп залишалися в молодій і не згуртованій державі невирішеними»;

– «по всій країні валялася зброя, що залишилася від вояків царської армії», «багато місцевостей були вражені спровокованими більшовиками заворушеннями»;

– «Центральній Раді жодного разу не вдалося провести хоч якісь реформи».

«Оцінюючи все з висоти років, – слушно підсумовує сучасний дослідник, – Центральні Держави не повинні були взагалі приходити в Україну, оскільки внутрішньополітичне становище у цій країні нагадувало скриню Пандори»[382]. Політично наївні німецькі генерали, ясна річ, оцінити політичні ризики кампанії в принципі не могли, але можливість висловити своє ставлення приватно до того, що відбувалося, мали. Наприклад, «тексти приватних листів Ґрьонера до дружини рясніли прокльонами на адресу Ради, яку він називав «збіговиськом зелених студентів та інших малолітніх фантастів і негідників»[383]. Як засвідчили всі подальші події, це була компліментарна оцінка.

Після початку німецького маршу всі події розвивалися лінійно.

8 лютого Берлін та Відень уклали «таємний договір про спільну політику щодо держав і самоправних територій, на які розпалася колишня Російська імперія. В договорі було зазначено, що Україна не може розглядатися як окупована військами Центральних держав, а існуватиме як незалежна країна». Того ж дня Німеччина висунула Росії десятипунктовий ультиматум, у якому висловила вимогу негайно укласти мир, у тому числі – з УНР[384]. 14 числа в Житомирі п’ятеро «міністрів» цієї «держави» висунули російським більшовикам, серед інших, і такі умови мирного договору:

– кордони УНР мають включати «частину Кубані, частину Ростовського округа, Таганрогський округ (Області війська Донського. – Д. Я.), Чорноморську і Ставропольську губернію, Путивльський повіт Курської губернії, чотири повіти Воронезької губернії, українську колонію в Сибіpy – Зелений Клин на Амурі. Крим остається під впливом України»,

– «питання відносно Бессарабії вирішує» УНР «по згоді Румунії і Бессарабії…»,

– «весь флот на Чорному морі належить також Україні»,

– УНР відмовляється від сплати 1/4 державного боргу Росії. 15 лютого Мала рада під головуванням М. Грушевського і за присутності мало кому до того відомих ще чотирнадцяти осіб, яких ніхто ніколи до її складу не обирав, від імені УЦР «уповноважила Раду народних міністрів, коли вона визнає це потрібним, увійти в усі переговори для заключения миру, стоючи на становищі самостійної суверенної Української держави». Наступного дня ці добродії здогадалися ще «приступити до заведення українського адміністративного і громадського урядування на Холмщині та Підляшші», самозрозуміло – «негайно»; 3 березня (від 1 березня всі дати даються за новим стилем. – Д. Я.) довели до відома всіх селян, «що поміщиків більше не буде», наказали прочитати всім селянам новий земельний закон «і пояснили, що аграрна реформа повинна проводитись в життя земельними комітетами і всяка самочинність в цьому напрямку буде подавлена збройною силою».

Усі ці «ухвали» були прийняті марно: до 9 лютого до єдиної «української дивізії» змогли набрати хіба 800 бійців, причому «уряд» достеменно знав: «покластись на наше військо не можна, а через це потрібно очищать територію України при помочі німців і розмірковувати щодо компенсації їм (підкреслення наше. – Д. Я.)». Колективного розуму уряду вистачало хіба на резолюції щодо долі «китайців – працівників Гідроруму», «улаштування центрального гаражу при Генеральному писарстві» або видачі «авансу у сумі місячного утримання жінці, члену Центральної Ради п. Бойко», а чи «скасування посад молодших помічників податкових інспекторів» тощо[385]. Розглядати ці й інші історичної ваги ухвали особливої потреби немає. Згідно з компетентним висновком, «уряд УНР у березні-квітні 1918 р. не являв собою дієвого державного органу»[386]. І це, наголосимо, дуже делікатна оцінка. Член «Поалей-Ціон» та один із «батьків-засновників» УНР С. Гольдельман 19 березня 1918р. висловився більш енергійно: «зараз у нас не кабінет, а безлична, невиразна група».[387]

Саме цій групі належить честь ще одного політтехнологічного, суто українського за своїм політичним та ментальним значенням, винаходу – призначення «головного комісара уряду УНР» при німецькому головнокомандувачі «на Україні». Ним був не хто інший, як генерал-фельдмаршал Герман фон Айхгорн.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.