Генеральний секретаріат та Мала рада: більшовизація чи фашизація?

Генеральний секретаріат та Мала рада: більшовизація чи фашизація?

Тимчасом у Петрограді відбувалися події, яким судилося стати заключним акордом у спробах демократичної трансформації Російської держави. 1 вересня, по придушенні виступу верховного головнокомандувача генерала Л. Корнілова, який, за попередньою домовленістю з прем’єр-міністром, спрямував до столиці війська з фронту, О. Керенський провів через уряд постанову, за якою було створено надзвичайний орган верховної влади – Директорію. До її складу увійшли сам прем’єр, міністри закордонних справ, військовий, морський та пошт і телеграфів. Саме цей орган і проголосив Росію республікою, розпустив IV Державну думу, залишившись, таким чином, єдиним формально законним органом центральної влади.

Звичайно, радівські діячі жодної уваги на останню подію не звернули – дбали про своє. Уже 3 вересня «кабінет Винниченка» зібрався на своє перше, організаційне засідання. І тут знову не обійшлося без притаманної Винниченкові престидижитації. Затверджений Малою радою Статут Генсекретаріату передбачав існування 14 секретарств. Тимчасова Інструкція центрального уряду санкціонувала існування 9 відомств, зійшлися-таки врешті-решт на 9[188] (без урахування посади голови «кабінету». – Д. Я.). Зібрання 3 вересня проходило не у повному складі. З фактичних власників «міністерських портфелів» (сам Винниченко, нагадаймо, сидів на двох стільцях одночасно – голови Секретаріату та керівника дійсного лише на папері відомства внутрішніх справ) на засідання з’явилося четверо – сам Винниченко, аграрій Савченко-Більський, освітянин Стешенко та «міжнародно-міжнаціональний» секретар Шульгин. Участь у засіданні також узяв заступник секретаря праці Рафес, «пізніше прийшов» генеральний контролер Зарубін. Спершу визначили: всі наступні засідання повинні починатися о 7-й годині вечора. Друге питання – порядок ухвалення рішень на цих зібраннях. Рішення (найпевніше, за відсутності Зарубіна) ухвалили таке: «кворум для засідання опреділяється так: всі генеральні секретарі, які присутні в місті і виконують свої обов’язки, без трьох. Але кворум не може бути нижчим 5»[189]. Це відкривало для головуючого на засіданнях (а ним був, нагадаю, голова ГС) необмежені можливості для будь-яких маніпуляцій – за такого формулювання йому було достатньо контролювати всього 2 голоси, щоби мати можливість провести будь-яке рішення, адже вони ухвалювалися простою більшістю від числа присутніх.

Відверто маніпулятивними стали й засідання Малої ради, яка перетворилася, якщо сказати прямо, на такий собі компліментарний «міжсобойчик» між лідерами українських та єврейських націонал-соціалістичних партій, – представники російських та польських партій ці збори попросту ігнорували. Яскраве тому підтвердження – протоколи засідань МР. Наприклад, 5 вересня його учасники серед іншого з’ясували, що новонароджений «уряд» не має жодного уявлення, що робити далі. Незнання компенсували ультрареволюційними гаслами та вимогами. 9 вересня взялися до розгляду питання про участь своїх представників у роботі так званої Всеросійської демократичної наради, відкриття якої 14 вересня ініціювали Всеросійські ради робітничих, солдатських та селянських депутатів. Офіційно проголошена мета – «створення сильної революційної влади, здатної об’єднати всю революційну Росію для відсічі зовнішнім ворогам та для придушення всяких замахів на завойовану свободу». Мала рада радісно відгукнулася на запрошення, ухваливши направити до Петрограда своїх представників. Імена та кількість цих діячів (обраних, до слова, вісімнадцятьма голосами – тобто менш ніж половиною голосів – проти одинадцяти лише за 5 хвилин) жодного значення не мають, адже на засіданні було «прийнято пропозицію надати делегатам Української Центральної Ради імперативного мандату». Голосувати ці «представники» мали за програму з 13 пунктів, під якою обидвома руками підписалися би В. Ленін, Л. Троцький та інші діячі більшовицької партії, а також їхні німецькі, італійські, румунські, угорські та інші колеги й однодумці типу А. Гітлера, А. Дрекслера, Б. Муссоліні, К. Кодряну etc. Наводимо її повністю:

– «формування однорідно-соціалістичного уряду, відповідального перед всіма демократіями народів Росії»;

– «передача усіх поміщицьких, монастирських та церковних земель до Установчих зборів в завідування земельних комітетів»;

– «встановлення державної та крайової власті над продукцією та поділом»;

– «передача в завідування крайових органів власті найважніших галузей промислу»;

– «оподаткування великого капіталу і майна та конфіската військових прибутків на користь окремих країв і цілої держави»;

– «признання за усіма націями права на нічим не обмежене самовизначення»;

– «скликання до кожного краю, який того домагається, національно-крайових суверенних Установчих зборів»;

– «передача всієї власті на Україні в руки Української Центральної Ради і її Генерального секретаріату, складеного на основі статуту Центральної Ради 16 липня сього року»;[190]

– «проголошення недійсними таємних дипломатичних договорів»;

– «негайне скасування смертної кари»;

– «прийняттярішучих кроків до заключення миру, для чого негайно звернутись з предложенням (представленієм) до союзників про відкриття мирних переговорів»;

– «розпуск Державної Думи і Державної Ради»;

– «скликання Установчих зборів в назначений строк, без дальшої проволоки».[191]

Аналізувати це з точки зору права або конкретних наслідків, які мала спроба імплементації цих настанов у поточну реальність, зайвої потреби немає. Зазначмо лише, що перші 10 пунктів цієї програми «ухвалено» з подачі українських есерів М. Грушевського та М. Ковалевського, три останні – «об’єднаного» єврейського робітничого соціаліста Гутмана.

Чекати відкриття Демократичної наради та/або відповідної санкції законного уряду не стали. Уже 11 вересня генсеки констатували принципову згоду добродія Черниша очолити нелегально створене секретарство торгу й промисловості та вирішили заснувати секретарство «в справах продовольчих», 12 вересня дебатували кандидатуру керівника секретаріату праці, наступного дня вирішили явочним порядком розширити Тимчасову інструкцію з метою «більш активного характеру діяльності Секретаріату» та для «поширення його діяльності в порівнянні з тими межами, які зазначено в нинішній інструкції для нього». Заразом затребували у петроградського уряду «щоб Секретаріатові було надано право реквізиції», та дали «дозвіл одкрити їй музичну школу в Києві» такій собі пані Надії Берестковій[192]. А чому б і ні?