СУЧАСНІ СІЛЬСЬКІ РЕАЛІЇ

Подейкують, що станнім часом у районних центрах суттєво дорожчають квартири, тоді як в обласних центрах ціни на квадратні житлові метри поволі сунуться вниз. Пояснюється ця “сільська тенденція” доволі просто: до містечок утікають із навколишніх сіл, де життя зробилося нестерпним.

Давно відомо, щоб стерти національну самосвідомість, треба знищити село. Адже саме село посідає значуще місце і в свідомості українців і в історії української держави. Переважна більшість наших співвітчизників, в другому чи третьому коліні сільські вихідці. Село завжди було головною цитаделлю нашої національності самобутності, головним бастіоном захисту української мови, воно й досі береже народні звичаї і традиції.

Останнім часом у районних центрах суттєво дорожчають квартири, тоді як в обласних центрах ціни на квадратні житлові метри поволі сунуться вниз. Пояснюється ця “сільська тенденція” доволі просто: до містечок утікають із навколишніх сіл, де життя зробилося нестерпним.

Спостерігаючи за публікаціями в українських ЗМІ поневолі переконуєшся: після намірів переписати історію на втіху північному сусідові та після спроби ухвалення закону про мови взялася й за це.

Уже зараз з настанням тепла, чимало селян покидає свої домівки, виїжджаючи на заробітки до столиці, а то й в Росію. Відсутність роботи вдома змушує людей перебиратись до міст. Труднощі зі збутом їхньої продукції та стрімке зростання її собівартості, скоріше всього значно активізують цей процес розвалу села.

Крім цього, реформа охорони здоров”я доводить селян до панічного стану. У невеликих селах лікарні вже не буде. Вчасно доставляти селянина до окружної лікарні повинна буде служба “швидкої допомоги”. Яка це “швидка” служба селяни не раз переконались на своєму гіркому досвіді.Селян прирікають добиратись до лікарень самотужки — до 100 км. в обидва боки. Напевно влада розраховує на поновлення інституту місцевих знахарів-універсалів.

І нарешті, піком цинізму стала ініціатива реєструвати дітей, тільки народжених в пологових будинках. Прослідкуйте логіку дій влади-лікарні нема, відповідно і пологовий будинок відсутній… Отже невдовзі нас чекають діти “без роду і племені”-без жодних документів, а це значить їх не враховуватимуть під час переписів, не братимуть до садиків та шкіл. Офіційно вони не будуть існувати. Ось така вимальовується картина, із сюжетом західних фантастичних трилерів, яка дуже скоро мабуть стане сумною реальністю…

Не оминула ця біда і наше село. Вартує зайти у сільський «генделик» і обов» язково слово за словом, і… зав" яжеться розмова про сучасне сільське життя- буття: заробітчанство.

40-річний Віктор працював в районному центрі Сарнах на консервному заводі.Чоловік, дещо тверезіший за товариша по чарці, розповідає: — "У жовтні завод закрився. Зараз стоїмо на біржі. Мені кожен місяць видають півтищі гривень. Правда, платню часто затримують. П" ю на товаришеві гроші. І Валєра — иває на сусіду, — теж без роботи. Він із заробітків приїхав місяць тому, пристав до старшої жінки. Вона з грошима і величезною хатою. Так її чоловік тоже пару днів тому повернувся із Польші, із заробітків. І викинув Валєру з хати.

— Як щось скалимимо-йдемо в генделик-продовжує Вітя. — А як нема, затарюємося самогоном. Моя колишня однокласниця жене. Продає пляшку за 10-ть гривень. Часто дає…в борг… — сміється. Поїде в Сарни, позбирає бутилки. Вдома розіллє пійло, а потім продає клієнтам — кому чикушку, кому півлітру. Люди спиваються. — продовжує далі. — Он Саша, сусід мій, на рік від мене старший, працював будівельником в столиці. Вдома залишав дружину з двома дітьми. Я подзвонив йому, що жінка почала пити, діти недоглянуті.Він заробляв гроші на дітей, а вона прогулювала. Я знаю, як тяжко приходять гроші там на заробітках…Не видержав, подзвонив йому. Тут, більшість, з тих, що сидять теж були на заробітках переважно на будівництві в Києві та за границею. Але там тоже криза, масово скорочують, ясно, що наших в першу чергу. На весну знову думають податися за кордон-чорнороби потрібні за будь-яких умов. Друззя двонили, що прибиральником можна встроїтись без проблем. Хтось же мусить гімно вигрібати. Там-у Європі на таку роботу погодяться за шалені бабки. А ми, за копійки чистити будемо. В Немовичах кожен десятий, може й більше на заробітки їздить..

До розмови приєднується сусідка Марія, що зайшла в ганделик купити мінеральну воду і побачивши мене, підсіла до нас із склянкою газованої води — "Найважче заробітчанам восени. Два роки тому, як вернулася з тієї Польщі,казала, що ніколи більше не поїду туди, хай провалиться ота робота на їхньому полі..Різали ми в пана капусту. Минуле літо там видалося дуже дощовим. Цілий день ноги в мокрій липкій грязюці.Спали в холодному мокрому підвалі."Не поїду більше ніколи"-так всі кажуть,їдуть бо мусять. Маруся роздумує,що не пустила б свою дитину на чужину. Ну й, що, вивчила я своїх синів в інститутах. Думала, будуть вдома працювати…та де там сидять без роботи…пенсіонери не уступають свої місця, якісь закони нерозумні у нас-молоді сидять, а старі працюють, чи прикидаються, що працюють, яка робота з пенсіонера. Хіба ж не можна ввести такий закон-або одержуєш пенсію, або платню, коли працюєш, от тоді відразу ж все стане на свої місця. А то молоді змушені їхати на заграниці."

— "Чого ж тоді їдете туди збирати капусту, що не можна дома вирощувати городину, чи не вмієте? — тихенько, але в"їдливо спитав я. Маруся тільки гірко, якось по іронічному усміхнулася — "Все вміємо, все в нас є,і ми не гірші від тих "панів",але куди ми збудемо вирощене. Адже в нас все "схвачено".Ще й слова такі видумали, "схвачено", якийсь" відкат",ледве допиталася в людей, що то та ж "взятка". Ми ж не дамо. От і везуть сюди заграничні овочі,кажуть, що навіть арабську картоплю. Де ж таке видано, коли таке було? А як, що не дай боже непогода, що тоді?От в тій Польші,хазяїн впевнений;чи посуха, чи неврожай-держава допоможе-а в нас?…Треба йти збиратися в дорогу. Оце взяла дві бутилки води на путь; завтра їду зі своїми хлопцями…"

Ось так порожніють сільські хати, вдома залишаються лише старі і діти. Усі хто може працювати, весною "відчалюють" за кордон. Бо що в нас в Україні-доки влада меле язиком, а дітей нам за що нагодувати. Що робити, скажіть що робити? Коли в селах роботи нема. Добре в кого є старі батьки, то хоч за їхню пенсію якось можна перебитися. А як нема? То хоч вмирай. От і їдуть наші "вкраїнці" в "заграниці"шукати добрих панів на чужині…"- перебиваючи один одного, виливають свою безвихідь «компанійські» хлопці Вітя і Валєра.

Геть не легше і в менших, як зараз модно говорити «периферійних» селах сільради. Варто відвідати лише станцію Немовичі і робиться прикро й гнітюче на душі від того, що такі села, як Гута-Перейма, з кожним роком хоч і повільно занепадають, але в кінці-кінців беззворотньо вмирають; з’являється все більше і більше хатинок, що дивляться на навколишній світ очима порожніх вікон з навхрест забитими досками дверима. І лише ненадовго, під час літніх відпусток і шкільних канікул, село наповнюється сміхом і щебетом, коли діти з онуками навідуються до своїх батьків, у забутий Богом і людьми поліський край- відпочити…

А старенькі батьки, дивлячись на онуків, все ще живуть надією і вірять, що їхній рідний куточок нарешті оживе, бо ж може нарешті з Божою поміччю влада збудує хоч невеличку школу з дитячим садочком для малечі і тоді можливо вони, коли виростуть, залишаться і приведуть свою “половинку”, в цей прадавній, тихий, по своєму чарівний і самобутній край,… он — зовсім недавно, поблизу села підпільні “археологи” натрапили на жилу сонячного каменю- бурштину…

Між могутніми, віковими дубами та стрункими соснами, крізь біленькі берізки виглядають колись ошатні, причепурені оселі найменшого села району. Цей мальовничий заселений куточок поліської землі розташований за 8-км. від Немовицької сільської ради і 14 км. від районного центру-Сарни. Колись тут жили поляки-осадники, закінчилась Друга світова війна — і поляки виїхали на батьківщину, залишивши свої будинки.

Сільське, небагате населення живе тільки йому відомим, розміреним, буденним і монотонним життям. Щоб не так швидко пустіло село — є держана установа — фельдшерсько-акушерський пункт. На обліку у ФАПі перебуває 4 дитини до одного року. А взагалі у пункті лікується 139 селян, і для їхнього лікування держава виділила 20 — копійок- на кожного… У малесенькому селі, де переважна більшість населення — пенсіонери, які ще пам”ятають ті часи, коли частина їхнього села належала до Степанського району. У навколишніх непролазних болотах, родили буйки і чорниці, з городини- гарбузи та картопля, а вони тоді були молодими і мали роботу на залізниці…

Гордістю села завжди була і є — станція Немовичі. Невеличкі будівлі, якої виразно контрастують на фоні високих дерев і густих кущів, що впритул обступили залізничну станцію. У сезон, з кожним приходом поїзда на пероні спішать люди з відрами, повними по вінця чорниць, кошиками, з горами по під самі дужки, грибів; швиденько зникають у “дизелі” і все навкруг затихає, чути лише шепіт дерев, спів лісових невгамовних пташок та старече перегукування на своїх подвір”ях, забутих всіма —, одиноких, кинутих напризволяще пенсіонерів…