ЖИВ КОЛИСЬ В СЕЛІ ВИСОКИЙ ХЛОПЧИНА

Для людини суто технічної, інженерної натури, для якої завжди найприємнішим трунком був запах каніфолі від паяльника при монтажі якогось небаченого в селі радіодива, перші римовані думки стали несподіванкою, навіть для неї самої.

В дитячі іа юнацькі роки багато читав, але поезія його в полон ніколи не брала, адже любив лише прозу і тільки її.

І ось- тобі на, така метаморфоза…

В 1988 році, коли йому стукнуло п”ятдесят появився перший недолугий вірш. В переддень того ювілею довго не міг заснути, переосмислюючи своє життя, збагнув всю суть, всю значимість, оцієї життєвої віхи….

“…Рог изобилия скудеет

Что же там на дне,

Остались только шишки

И коль зима вдали уже белеет,

Проверь дружок,

Запасены ль дровишки…”

А, коли, того ж таки, 88 року на святкуванні 25-річчя випуску з інституту привітав своїх колег — випускників у віршованій формі, то ті подумали, що Федір Наконечний мабуть теж примудрився сісти на трансформатор, як той студент, про якого розповідав викладач. Колись він відвідав один з радіоцентрів, де й зустрів свого колишнього студента. Звісно той уже був інженером. Викладач здивувався, що той розмовляє віршами. Прямо Пушкін! В чому причина феномену, що трапилось? Виявилось, що той сів на високовольтний трансформатор. Крім просмаленої дірки на штанях обійшлося все більш-менш благополучно, от тільки після цього…почав писати вірші.

Однак у своїй книзі “Телевізійними стежками” Ф.Наконечний авторитетно заявляє: “…., що на трансформатор не сідав, хоч кіловольти для мене теж давно знайомі..”

Особливий стиль і манера автора висловлювати свої думки, задушевна мелодійна лірика й філософія поетичних рядків викликають асоціації з образами філософів Сократа, Сковороди, Шевченка.

Доведена до філігранності майстерність і композиційна стрункість рядків із винятковою музикальністю та пластичністю образів, несе глибокий життєвий зміст. В кожному рядку відчувається — поет віддано любить людей і той світ, в якому вони живуть. Йому властиве не лише тонке, а й по справжньому глибоке відчуття струн людської душі й барв поліської природи. Мова рядків його віршів ясна, чиста, співуча…

“Птахи у вирій відлітають,

Весна прийде, повернуть знову…

Роки ж за обрієм зникають,

Немов той вітер за діброву…”

Вірші, що наведені нижче читаються легко і з величезним задоволенням. Зовсім не відчувається штучності і навмисності в образах, читаєш і віриш, що це не вигадане, живе і таке колоритне, яким його бачить романтик, поет-лірик, радіоконструктор і телевізійник Федір Йосипович Наконечний:

День села

Знов знайома дорога повертає додому,

Знову вулицю бачу, з дитинства знайому…

Чом сюди ця дорога так поспішно вела?

Бо сьогодні тут свято — День села, День села!

Приспів:

День села, День села, День села —

у нас свято сучасне,

Хоч і осінь кругом та тепло

у душі хай не згасне!

Земляки, земляки! До вас їду я знову,

За святковим столом ми продовжим розмову.

Вже роботи усі перероблені вчасно,

До нас свято прийшло, це для кожного ясно.

Вже спокійно в полях на порозі зими,

Тож святкує село, тож святкуємо ми.

За поріг мене доля знову в світ поведе,

Та зустрічі радість вже не зникне ніде…

Знаю, рік пролетить, повернусь я сюди —

Знову в свято пірну, бо я знов молодий.

Тож скоріше вертай у праотчий свій край —

Тут вже друзі чекають і рідні…

Повний келих нальєм і йому підморгнем:

Він повірить, що ми того гідні!

/2 / Шепни на ухо мені, доле…

Шепни на вухо мені доле,

Чи зможу ще в житті радіти?

Чим ще засію своє поле —

Тільки бур”ян, чи може й квіти?

Шепни мні доленько, скажи,

Хто поведе мене тим полем

Й коли чекать тої межі,

Де радість зникне — стане болем?

Та присуд винести не смій,

Хоч навіть море край десь має,

Збудую човен із надій —

Простори часу хай долає.

Є в морі берег, є межа

І у моїм життєвім полі …

Душа в це вірить не бажа —

Мені не каже: все, доволі.

Покинь думки свої сумні,

Поглянь, довкола все радіє —

Чекають блага хай земні,

А з ними й серце змолодіє!

/3/12.01.2008 р.

Повір мені, мамо

Я знов сьогодні бачив маму,

Таке буває лиш вві сні…

Благав, просив ріднішу саму,

Щоби сказала щось мені.

Розмова та не відбулася —

Я відчував свою вину —

Мама пішла, в світ подалася…

Себе питав: чому, чому?

Може сказати не схотіла,

Що щось не так в житті робив,

Тому-то й мовчки полишила,

Щоб те шукав, що загубив.

В житті губив дуже багато

І добрих друзів, й гарних справ…

Мабуть, таки вже важкувато

Те віднайти, що колись мав.

Я компенсую ті утрати

Поки пульсує в жилах кров…

Чекаю — знову прийде мати,

Й розмову ту продовжить знов.

15.12.2006 р.

/4 / Іній на скронях…

Іній на скронях вже давно

Багато літ як появивсь…

Життя одне, довге воно,

Та ще любити не втомивсь.

Навіть зимою, в сніговерть

Чомусь радію, чимсь любуюсь…

Єство наповнене ущерть

Цим щедрим даром, з ним спілкуюсь.

Зима мине, розтане сніг —

На скронях лиш залишиться —

Весняна зелень біля ніг,

П’янким повітрям дишеться.

В житті людськім весна одна,

Жаль, відцвіте й зів’яне…

Тому й зимі краса дана,

Хоч вже тепла й не стане.

Та нагадаю знов і знов,

Життя дане нам не дарма:

Доки в серцях живе любов —

Доти у душах зим нема.

30.05.2008 року

/5/ Усміхаймося

Нас «home sapiens» назвали,

Знать розумом ми мавпу обскакали.

Чи ж варто нам оцим гордитись?

Критично треба подивитись

І до себе, до друга, до сусіда…

Сидить десь часто в нас обіда,

Часом гніздиться, мов зараза,

На цілий світ якась образа.

Хоч кривдить нас ніхто не хоче,

Та нерви все ж собі лоскочем.

Чомусь шукаємо невпинно

Якусь зачіпку чи причину,

Що хтось образить вас зібрався:

Півслова скажеш — вже й нарвався.

Мабуть, з пелюшок це лишилось —

Образу бачим, де й не снилось.

Певно у душах таки щось морочиться —

Ображеним бути чомусь дуже хочеться.

Отож, любі друзі, пора схаменутись:

Образ не шукати, друг другу всміхнутись.

Усмішка лікує, усмішка хорошить

Й для цього не треба ні ліків, ні грошей!

14.04.2010 р.

/6/ Літа медові

Стримать плин часу ми не взмозі

І захід сонця зупинить…

Все швидше йдем ми по життя дорозі,

Тому шануймо, друзі, кожну мить.

Хай пам”ять нас у юність переносить,

Далекий спогад хай тепло несе:

Коли дівчиська погляд ласки просить —

Співа душа, кругом співає все…

Ночі медові та духмяні

Пісень рулади солов”їв,

Рожевий обрій в час той ранній,

Вологий подих сонних ще гаїв…

Медовий місяць, насолода —

Це пік буття, це Еверест…

Так вже створила нас природа,

Такий її нам щедрий жест!

А далі що, невже вже фініш:

Сіра нудьга, нудне буття?

Якщо цим щастя не заміниш,

Для чого нам тоді життя?

Якщо той місяць шле нам доля,

То рік медовий сам будуй:

На це потрібні сила й воля,

Характер твердий теж гартуй.

Люби й цінуй ту половину,

Щаслива доля що знайшла:

Творець послав тобі людину,

Щоб лиш добро вона несла.

Тоді життя медовим стане,

Десь зникнуть горе і печаль;

Любов ще довго не зів”яне —

Й душі широка й світла даль.

Медовий рік — це небагато,

Навіть десяток — не межа…

Прожить життя: що день — щоб свято,

Хай кожен сам собі бажа!

08.08.2007 року

Знов тебе зустрічаю…

" 7"

Знов тебе зустрічаю,

Хоч не знаю чи люб,

Знов усмішку чекаю,

Щоб злетіла із губ.

Та дарма те чекання,

Бо весни вже нема —

В серці щем, осінь рання… / Двічі /

А що далі? Зима.

Та залиш мні надію,

Геть її не жени,

Бо про тебе ще мрію:

В цім не бачу вини.

Хай душа стрепенеться —

Ця тривога дарма —

Весна знову вернеться, /Двічі/

Зачекає зима!

Знов усмішка зустріне,

Ясний погляд зловлю…

Ніжний шепіт долине:

«Тебе вірно люблю».

Ми про зиму забудем

Й про роки, без жалю…

В раю знову побудем, /Двічі/

Де є слово «люблю».

20.05.2008 р.

/8/ Ми — земляки

Для всіх нас, друзі, люба Україна,

Багата й щедра звіку тут земля…

Та ще Мала у всіх є Батьківщина,

Де перший подих робить немовля.

Приспів:

Ми — земляки — немовичани,

Ми любимо село своє…

Хоч не герої — люди ми звичайні,

Та дружба всім наснаги додає!

Нехай той Київ від Немович більше,

І не біда, що в нас метро нема,

Та не знайти ніде людей щиріше:

У наших душах не оселиться зима.

Тому разом збираймося частіше,

Ми — земляки, рідні в нас півсела…

Батьківська хата в світі найрідніша,

Вона дорогу нам в життя дала.

Стоїть село, бо древнє тут коріння

Стоїть село, бо древнє тут коріння,

Росте село, тут молоді розмай…

Своїх дідів нащадки це — насіння,

Всміхнись їм доле, Боже помагай!

А згадка ця в дитинство переносить,

Є вулиця в селі, що Вістровом зовуть

Спогад про неї в душу щем привносить.

Тут починався мій життєвий путь.

Я пам’ятаю, ранньою весною

Лиш човен взмозі доплисти сюди…

Та не була та вулиця сумною,

Де лиш хати і верби край води.

Дитячий галас звично йшов луною,

Веснянки дзвінко по воді пливли,

Бо розпрощалися з зимою,

Сніги пройшли, надії ожили.

Дитинства спогад в Вістрів мене манить,

Тут просльозитись не боюсь…

Коли в село заглянуть поталанить,

Корінню верб старих тих поклонюсь.

Червень, 2011 року

Наконечний Ф.Й.

КАШЕВСЬКИЙ СТАВ

Ф. Наконечний

Таке було: в селі з’явлюся,

На став Кашевський я біжу…

Я — не рибалка, зізнаюся,

Спінінг з собою не вожу.

Чом на ставу мені так мило?

Не старожил, бо, цей наш став:

Колись Рудинка ледь струміла

Серед городів і заплав.

Кашевський міст і шлюз бетонний

Рудинку сонну запрудив

І плин її, хоч монотонний,

В дзеркальне плесо розродив.

Рибалкам нині вольна воля,

Навіть в негоду там клює…

То не моє, чомусь доволі

Душа шукає все ж своє.

Окраса ставу — не карасик,

Там гордий птаха поселивсь.

Так, білий лебідь плесо красить,

З країв заморських появивсь.

Дружня сім’я, вже й лебедята

З батьками рядом, знай, пливуть…

Такої вірності, мов свята,

Сельчани теж роками ждуть.

Я долучитися бажаю —

Батон-презент в руках несу.

Його на радість обміняю,

Радість відчути ту красу.

І хоч не довгі ці гостини,

Що ж, пригостились, попливли…

Несуть нам щастя ці хвилини —

В раю земнім ми побули!

28.06.2011 року

Пісні

Ми — земляки

Для всіх нас, друзі, люба Україна,

Багата й щедра звіку тут земля…

Та ще Мала у всіх є Батьківщина,

Де перший подих робить немовля.

Приспів:

Ми — земляки — немовичани,

Ми любимо село своє…

Хоч не герої — люди ми звичайні,

Та дружба всім наснаги додає!

Нехай той Київ від Немович більше,

І не біда, що в нас метро нема,

Та не знайти ніде людей щиріше:

У наших душах не оселиться зима.

Тому разом збираймося частіше,

Ми — земляки, рідні в нас півсела…

Батьківська хата в світі найрідніша,

Вона дорогу нам в життя дала.

Каштанова осінь

Ф. Наконечний

Ще літо надворі, а в каштана осінь,

А звідки біда та, не знаємо досі…

Вже листя могуче чомусь побуріло

І землю довкола завчасно покрило.

У клена, що рядом, ще шати зелені,

А каштан вже жовтий, не схожий на клена.

Стоїть і сумує в печалі, в зажурі —

Кругом лист зелений, а в нього вже бурий.

А в долі людській хіба ж так не буває?

Одному все в радість, а другий ридає…

Як долю благати, як долю молити,

Як щастя шукати, де радість зустріти?

Не дам вам поради, не дам, бо не знаю —

В житті заблудився, сам вихід шукаю.

Бо гірко дивитись, як каштан могутній —

Трима ще коріння, а лист вже відсутній.

Отож, любі друзі, таке зрозумієм:

Життю усміхаймось, як ще зеленієм!

16.08.2011 р.

СТУДЕНТСЬКА ДРУЖБА

Ф. Наконечний.

Піввіку пройшло, наша юність минула…

Студентські роки — час весни, пік краси…

Й та дружба міцна досі нас не забула,

Теплом зігріва і в холодні часи.

Листва календарна невпинно шурхоче —

Вона обліта, мов те листя берез,

Коли, пожовтіле, ще втриматись хоче,

Хоч дощик осінній вже сипле з небес.

Життя рознесло нас, немов вітер те листя,

Довгі кілометри роз’єднують нас…

Та дружба ця гріє в пургу і ненастя,

Її не загасить негода, ні час.

Дзвінок телефонний — душа стрепенеться:

— Привіт, друже Федька, давно щось не чув…

— Спасибі, друг Колька, в житті все минеться,

Лиш дружба не в’яне, хоч де б ти не був.

— Щось Пашки не чутно…Як Зойка, Васятка?

Пішов від нас Вовка, вже й Борьки нема…

Земля хай їм пухом…А ми складем долі

Подяку велику, що нас ще трима.

Тож знову згадаєм роки ті чудові,

Тривогу від сесій і радість буття,

Пісні під гітару в часи світанкові…

Ця пам’ять не згасне все наше життя

" Якщо на відлюдді ти живеш багато,

Зустріч з земляками — це найбільше свято.

Дійсно, свят в державі наплодилось досить…

Та спитайте душу — чи ж радість приносять?

Є й патріотичні — неньки України,

Є і релігійні, що святкуєм й нині.

А вже професійних — календар червоний…

Ще й свої, сімейні, хіба ж заборониш?

Та для мене свято — земляка зустріти,

В вічі подивитись, згадати прожите…

В душі защемить щось, у серці проснеться,

Про друзів, про край свій спогад той торкнеться.

Ото ж зрозумійте про що тут ведеться…

Маршрутка з гостями на Сарни несеться.

А може в них думка така теж блукає,

Бо зустріч миттєвість, а час не дрімає.

Прощання настане — від нього не дітись,

Дай Бог перспективу, щоб знову зустрітись.

Мене зрозумійте, оці сентименти,

Повірте, щемливі в житті ці моменти…

Вернувсь я додому, а в них ще дорога,

Пошли нову зустріч, прошу знов у Бога!

18.10. 2011 року