У ПЕРIОД ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ

пiд проводом Богдана Хмельницького Горинь стала прикордонною рiчкою мiж козаками i польською шляхтою. В угодi, яку уклали в 1649 роцi король Ян Казимир i Богдан Хмельницький є такий запис: “Рiчка Горинь буде вiдмежовувати козацький край…” Загони козацько-селянського вiйська не раз переходили рiчку, вступаючи в запеклi бої з шляхтою. Затопленi козацькi човни знаходять на днi Горинi i тепер. Якби рiчцi мову, то скiльки б томiв ще незвiданої iсторiї Полiського краю можна було скласти для нащадкiв.

Найбiльша притока Горинi — Случ. Вона має понад сто приток. Слово “Случ” означає з’єднувати, збирати, злучати. Починається на Верхньобузькiй височинi бiля села Червоний Случ Теофiпольського району. Довжина рiчки — 451 км, у межах областi 125 кiлометрiв.

Наша волинська земля перебуваючи в останні 500–600 років в складі Литовської держави, Речі Посполитій, Російській Імперії, СРСР завжди була в цих державах на правах провінції, через, що йшло нищення національної самосвідомості наших предків-волинян, які управлялись не царями, а ворожбитами /волхвами/ і жили на землі болотистій. Ці люди керують всіма слов”янськими народами-так писали у 7-10 століттях араби, що добре знали географію. Саме наші предки консолідували древні народи, зробивши їх слов”янами та русами /просвітленими/

В давні часи Волинню називали різні території. Двісті років тому була утворена Волинська губернія, яка включала нинішні; Волинську, Рівненську, значну частину Житомирської, Кременецького району Тернопільської областей.

Взагалі в історії краю чимало сторінок, що розповідають про споконвічну боротьбу її населення проти іноземних поневолювачів і загарбників.

Сама перша писемна згадка про наш край, Дубровицю відноситься до 1005 року, коли князь Київський Володимир Великий, заснувавши в Турові християнську єпископію, у переліку міст, що мають до неї належати, називає і Дубровицю.

У VІІІ-ІХ ст. на території Волині, до складу якої входили землі сучасної Сарненщини, жили східнослов?янські племена дулібів-волинів і древлян. Кордон між ними проходив приблизно по річці Горинь. Вірогідно, що у Х ст. Дубровиця була одним із західних прикордонних пунктів древлянського князівства, з центром у місті Іскоростень (тепер місто Коростень Житомирської області).

В ХІ ст. Дубровиця стала центром однойменного удільного князівства. А в Іпатіївському літописі під 1183р. розповідається про те, що Дубровицький князь Гліб Юрійович, правнук Михайла Святополка, брав участь у переможній битві Святослава Всеволодовича з половецьким ханом Кобяком. Цей запис засвідчує факт існування міста, яке вже тоді відігравало значну роль у захисті західних кордонів Київської Русі.

У 1240 році під час ординської навали Дубровиця була зруйнована. З другої половини ХІV ст. місто підпало під владу Литви, а після Люблінської унії 1569 року його в складі волинських земель загарбала шляхетська Польща.

У середині XV століття наш край, як і вся Волинь, потрапив під владу Литви. Великий князь Литовський передав селян у повне володіння феодалам, офіційно узаконив закріпачення. Часто селяни не витримували жорстокої експлуатації, відмовлялися виконувати феодальні повинності, нападали на панські маєтки, втікали в ліси. Для зміцнення свого панування на українських землях литовські феодали постійно йшли на політичне зближення з польськими магнатами.

Землі, де зараз знаходиться село, належали роду Гольшанських /Ольшанських/, чий рід мав володіння в Україні (на Волині — Дубровицьке та Степанське князівства), у Білорусі (Гольшани, Глузьк, Романов в Ошмянському пов.), Литві.

Один із 9 родів — гол. княжат Волині, представники якого посідали високі державні пости у Великому князівстві Литовському.

Останнім представником чоловічої лінії роду був Семен Юрійович (1515–56), після смерті якого маєтності Гольшанських перейшли до його 6 сестер, а потім з їхнім посагом розійшлися серед князівських родів Сапіг, Заславських, Полубенських, Курбських, Кірдеїв, Соломерецьких, Вишневецьких. Немовичі в цю пору стали власністю пана з Дубровиці, що був зятем Гольшанського-Курбського Андрія Михайловича, який втікаючи від гніву Івана Грозного, одружується на донці Ольшанського Юрія Семеновича — Марії, у 1571 році.

Після Люблінської унії 1569 р. територію Сарненщини, як і решту Волинських земель загарбала феодальна Польща, панування якої тут тривало понад два століття. Польські феодали нещадно експлуатували селян. Ті не мали права вільно розпоряджатися ні своїм майном, ні знаряддям праці, ні худобою, ні життям. Панщина становила 4–5 днів на тиждень.

Користуючись необмеженою владою, шляхта піддавала селян жорстоким тортурам, за найменшу провину заковувала їх в кайдани, кидала у в’язницю. Особливо посилився антифеодальний рух на Сарненщині тоді, коли сюди у 1596 році прибули повстанські загони Северина Наливайка…

Згідно “Историко-статистического описания церквей…”Н.И. Теодоровича у 1884 році у Немовичах було 147 дворів, 1187 були населення (а за даними довідника Барановича О. “Залюднення України перед Хмельниччиною”. Ч.1 Волинське воєводство. УНемовичах на 1629 рік налічувалось 59 дворів). “Словник географічний королівства Польського, виданий у 1902 році свідчить, що у селі налічується 239 обійсть, 1411 жителів. (З них 3 католики, 100 євреїв), дерев’яна церква, школа./ Управління — гмінне. Немовицька гміна (адміністративно-територіальна одиниця Польщі) об’єднувала 16 населення пунктів.;

фільварк Бердуша, село Доротичі,колонія-хутір Орловський, село Глушиця, колонія Язвінка, фільварк Юзефпол, колонія Яновка, село Карпиловка, село Карпиловська Рудня, село Катериновка, село Константиновка, село Немовицька Гута, Немовицька Рудня, село Немовичі-гмина, хутір Ольшаниця, колонія Плоске, фільварк Перовка, хутір Пожога, фільварк Сарни, село Сарни, село Зносичі.

Керували гміною голова і секретар. Пізніше всі питання вирішувала волость. Їй підпорядковувалось 6 сіл: с. Немовичі,с. Доротичі,с. Карпилівка,с. Катеринівка, с Зносичі,с. Сарни.

Суддями були представники з кожного села. Городовий — на всі села. Управа волості знаходилась в нашому селі, навпроти церкви.

Однокласне народне училище міністерства народної освіти в Немовичах відкрилось у 1877 році. У 1884 році у ньому навчалось 45 хлопчиків і 5 дівчаток. Крім окремих предметів читався Закон Божий. Школа була поряд з управою волості.

Церква Святої Мучениці Параскеви Сербської. Фото В. Савчина

Перша церква була збудована у 1721 році, але не збереглася. У 1853 році знову збудували церкву, яка діє і по даний час. Крім церкви у селі діяв римо-католицький костел. Поряд було католицьке кладовище. Православне кладовище знаходилось за церквою, внизу.

Нова церква була збудована на пожертвування селян і священика Василя Петровича Боровського. Псаломщиком був Аристарх Федорович Левицьки (з 1858року), пономарем — Іван Васильович Якимович (з 1843 р.). В П. Боровським — з 1868 року. Вперше відправа у церкві відбулась на свято Преподобної Параскеви Сербської. Тому і престольний Празник у СЕЛІ відмічається на це свято. За свідченням Боровика Олексія Хомича (1902р.н.) заклав її місцевий єврей (брат коваля Лейби), кузня якого стояла на Вигоні — зараз будинок Ковпака Івана Васильовича./Розвилка вулиці Радянської/ Пізніше цей майстер зірвався з дзвіниці і загинув. Саму ж церкву будували росіяни.

Згодом священиком був Дубинський Василь. Церковним хором керував Шостацький. Хор співав слов’янською мовою, а на Великдень — українською.

У 1873–1875 роках поблизу села велося будівництво залізниці Здолбунів-Ковель, завдяки чому, багато селян отримало “ремісницьку” роботу. Великий обсяг робіт без необхідних засобів механізації зумовлював залучення великої кількості робітників. І в тихому донедавна поселені, як у потривоженому мурашнику, все прийшло в рух. На станції не вщухав стукіт сокир, луною віддавались гудки паровозів, що подавали вагони з будівельними матеріалами на розвантаження. Єдиним землерийним інструментом була лопата — грабарка, а транспортом — ноші. Там, де прокладали залізницю, не завжди могли пройти навіть запряжені кіньми вози. На спорудження залізниці було відведено мало часу. До того ж скорочення строків будівництва обіцяло чималі бариші підрядчикам, і тому вони нещадно визискували трудовий люд. Робочий день на будові тривав 12–14 годин на добу. Жили грабарі в землянках, де під ногами хлюпала вода, а то й просто неба, в нашвидкуруч зроблених з гілля і листя наметах. Вони голодували і мерзли, виснажувались на неймовірно важкій роботі, терпіли від різних хвороб, від жорсткого поводження з ними. На будівництві, звичайно, не могло бути й мови про будь — яку охорону праці. Нещасні випадки і захворювання від виснажливої праці були звичайним явищем. На це ніхто з начальства не звертав уваги, бо життя простої людини тоді коштувало мало. Ціною надлюдської праці залізницю було побудовано за порівняно короткий час. Прокласти рейки в болотистій поліській землі — каторжна праця. І її виконали пришвидшеними темпами тисячі селян, зігнаних звідусіль — по 12 годин на день, з лопатами в руках, по коліна в холодній воді, в непролазних хащах, куди не завжди можна було дістатися кіньми.

Більше року поблизу села протримався фронт у 1916 році під час першої світової війни. Під час І війни у селі розквартирували козаків Оренбурзького полку (червоно-білі лампаси на шароварах). Харчувались вони на полковій кухні, ділячи пайок з господарями, спали в хатах на соломі, а коні тримали у хлівах господарів. У єврейській хаті на Вигоні розмістився полковий оркестр. Разом з козаками у пошуки кращої долі подався Василь Баєчко з сім’єю. Дістався аж до Астрахані. Згодом, щоб повернутись назад, він змушений був дістати дозвіл самого губернатора. У Немовичах його призначили збирачем податків. Гроші він власноруч носив здавати у Луцьк (у торбі за плечима). У глибокій старості дід Василь торгував гноєм, збираючи його по дорогах, і приносив додому у кошику.

У 1918 році в селі з”явився загін сил Директорії. В травні 1919 року село окуповують поляки, яких серед літа виганяють червоноармійці. У березні 1920 року Немовичі знову потрапляють під польську окупацію, майже на двадцять літ згідно Ризького договоруНемовичі вливається у Сарненський повіт Поліського воєводства.

В березні 1920 р. на карті Польщі, до складу якої тоді входила територія Рівненщини, виникла нова територіально — адміністративна одиниця — Сарненський повіт.

З лютого 1922 р. Сарненський повіт перебував у складі Поліського воєводства Польщі з центром у Бресті, з листопада 1930 р. знову перейшов до складу Волинського воєводства. Територія Сарненського повіту не співпадала з кордонами сучасного району. Тоді до складу повіту входили Антонівська, Бєльськовольська, Домбровицька, Кісорицька, Клесівська, Любиковицька, Німовицька, Рафалівська, Володимирецька гміни.

Про те, яким було життя українців в тодішній польській державі говорилось в одній зі статей україномовної газети «Новий час», яка в 30-х роках минулого століття виходила у Львові. Сарненщина була одним з занедбаних повітів північно-західних земель Польщі і причиною такого становища автор статті вважав відсутність тут, на відміну від інших повітів, людей, здатних до «освідомлюючої і взагалі громадської праці», що призвело до того, що в дуже багатьох місцевостях неорана земля лежала облогом. За винятком десятка українських споживчих кооперативів, однієї-двох читалень, ніяких українських незалежних організацій там не було. Прибите жахливою нуждою поліське селянство було кинуто на поталу недолі, всіляких п’явок — лихварів, які здирали з нього «останню нелатану свитину». Брак від віків тут шкіл в потрібній кількості призвів до такого стану, що селянство, як і їх діти, в переважаючій більшості були неписьменні. Як свідчить тогочасна статистика, в Сарненському повіті з 124000 населення 73366 осіб не вміло ні читати, ні писати. Погана земля — ще одна з причин недолі поліщуків.