НІЩО НЕ МОЖЕ ЗАМІНИТИ СПОГАДІВ САМИХ ОЧЕВИДЦІВ І ТВОРЦІВ ІСТОРІЇ ТОГО ТРАГІЧНОГО ЧАСУ

Нелегко їм зараз згадати людей, події, обставини, в яких ці події відбувались. Але вже крім них, безпосередніх очевидців, ніхто не пам”ятає і не внесе в історію села ті нюанси, які відомі тільки для них.

Може й добре, що Вони не читали і не знають офіційної сільської історії, бо ж кожний з них не уявляє історії села без свого особистого минулого й історії свого роду.

Хіба ж можливо для них уявити тогочасне село без Ющика Петра Євгеновича, який закінчив Сарненську польську гімназію і був першою освіченою людиною в Немовичах. Багато займався самоосвітою, був музикально обдарованим, грав на бандурі, мандоліні, керував сільською самодіяльностю — управляв церковним і сільським хорами.

У жовтні тридцять дев”ятого П.Ющик був призначений вчителем в школу с. Катеринівка, а вже в 1940 році вчителював у своєму селі, Немовичах. Його учні 1925-26рр. народження в переважній своїй більшості стали активними учасниками національно- визвольних змагань. Багато з них загинули в цій кровожерливій борні. На сьогодні живе лише Семен Тимофійович Марков /Солов”їв/.

В книзі ” Пам”яті і Слави….” названо і 153 Немовицьких героїв. Однак старожили переконані, що героїв було значно більше, адже навіть Колядка Федота, який був головою сільради і його сім”ю було вивезено до Сибіру, чомусь не згадано.

В тридцяті роки до самого початку війни в селі активно працювала “Просвіта”, що розміщалася в хаті Мички Антона Мартиновича. Активними учасниками були: дяк Голубовський і дві його дочки, Батаревичі, Тарапан, Михнови, Тронько, Савчин О.С., Мичка І.А., Супрунові Трохим і Михайло і звичайно освічений Ющик Петро.

При “Просвіті” була невеличка бібліотека, працював гурток художньої самодіяльності. Під керівництвом дяка Голубовського ставили вистави:” Назар Стодоля” і “Наталку Полтавку” / Роль Наталки Полтавки виконувала Савчина Паланя Олексіївна/.

Не таке вже й відстале було наше село, якщо в 1939 році сльський хор виступав в Ровно на “Шевченківських днях”.

Ось як Євген Петрович Ющик згадує той час: “…мабуть це було у 1939 році на урочистому зібранні в день народження Шевченка. 9 березня під час концерту, на п”ятому році мого життя, тато вперше виставив мене на сцену і прочитав короткий вірш:

«Українець я маленький,

Я люблю край рідненький.

Вірний син я свого роду,

Українського народу»

До тепер пам”ятаю цей вірш. Часто мені нагадувала про цей виступ Стельмахова Варка, наша сусідка”…

Про цей же день згадував Савчин Макар Олексійович, коли десятирічним співав “Реве та стогне Дніпр широкий…”

Ось як з поліційного постерунку про цю подію доповідали до Волинського воєводства “Особливої уваги заслуговувала поведінка аудиторії, спричинена зростанням політичного виховання слухачів. На відміну від попередніх років, з першими словами “Заповіту”, що виконував малий хлопець, всі присутні в Немовицькому залі встали, а після закінчення пісні не було жодних аплодисментів (у польському документі зазначається, що “раніше багато менш свідомих осіб вважали цю пісню честю хору, а не як жалібним гімном”). Реакція аудиторії на виконання інших пунктів програми також була стихійною.”

У Костопільському повіті наймасовіше урочистості відзначили у містечку Степань (500 учасників), а в Сарненському — в селі Немовичі (250 осіб, у тому числі майже вся сільська молодь) [6, 340–342].

Церковні свята громада села святкувала у церкві, а світські культурні заходи, як то вистави, концерти, зібрання проводили в Ремізії, так називалось пожежне депо, що знаходилось на роздоріжжі Кашево-Гремяче, біля кам”яного хреста, що встановлений на честь звільнення села від татаро-монголів..

Федір Наконечний розшукав в своїх архівах збірник статей, матеріалів та документів, присвячених 90-річчю становлення “Просвіти” на Рівненщині під назвою “Державотворці”. В статті Раїси Тишкевич, яка називається “Сарненська “Просвіта”, написано таке. ” До “Просвіти” приєднувалась в основному молодь, але й були люди старшого віку. Так, у селі Немовичі члени осередку Товариства, заснованого в 1926 році, збирались у хаті Івана Антоновича Мички. Просвітяни читали газети, літературу, співали українських пісень. Активістами були Олексій Савчин, Іван Тарапан, Наум Яковець та інші. Література доставлялась з Галичини. Як згадує просвітянин Адам Крат, за участь у “Просвіті” польська влада відправляла в тюрму, в "Березу Картузьку". А для того, щоб поставити п’єсу рідною мовою, за дозволом треба було їхати до міністра внутрішніх справ Польщі Пєрнацького. Одного разу на вечорі хлопчик читав вірша:

"Бо хто мову забуває, того Бог карає,

Чужі люди цураються, в хату не пускають."

А поляки стоять поза спинами і між собою говорять:”Дивись, що хлоп каже.”

“Просвіта” проводила різні політичні заходи проти польського гноблення. Звичайно влада не дрімала. При постерунку були поліцаї, які пильно стежили за настроями селян. Після підписання ”Пакту Рібентропа-Молотова” 23 липня 1939 року на Поліссі запахло війною.

Для зміцнення тилу поляки розпочали терор проти активістів “Просвіти”. Невдовзі було заарештовано:

Тарапан І.Ф., Мичка І.А.,Яковець Н.Д.,Савчин О.С., Ющик П.Є. і на початку вересня 39-го року Польська дифензива в Ровно винесла їм смертний вирок. Родичі активістів через адвокатів вирок оскаржили. Засуджених на смерть утримували в спецізоляторі “двуйки”/польське КДБ/. Поки апеляція “ходила” до Варшави і назад, вибухнула Друга світова війна. Польща рухнула, а 17 вересня 1939 року Червона Армія визволила Рівне. Смертників було звільнено…

В Книзі “Пам”яті і Слави” згадуються наші земляки-немовичани, але чомусь наведені неправильні дані. Так на сторінці 208 сказано:

— Ющик П.Є. народився у 1908 році/правильно-1911р./. Учасник національно-визвольних змагань 1922-44 років/фактично 1930-1944роки/. Націоналістичний діяч під час полської,московської і німецької окупацій. Активний член формувань ОУН-УПА. ФактичноЮщик Петро у формуваннях ОУН-УПА участі не приймав, була на то постанова обласного проводу ОУН “Залишити для виховної роботи серед молоді села і району”. Закатований німецькими окупантами в Сарнах у 1944 році.

— Тато добре розумів безвихідь свого становища і як розповідав мені у 2009 році Володимир Варламович /Пуркач/, він звернувся до його мами “Ганно. я знаю, що мені цю війну не пережити-німці, чи більшовики — все одно мене уб”ють, то краще вже нехай німці, може для сім”ї буде краще”- як у воду дивився- з гіркотою на серці констатує його син Євгеній.

— Савчин О.С. народився у 1900 році. Учасник національно визвольних змагань 1941-55 років. Загинув у боротьбі з московськими окупантами, розстріляний у Рівненській тюрмі в 1945р.

Фактично: Савчин О.С. участі у визвольних змаганнях участі не брав. Був членом “Просвіти” з 1930 року і сільським головою під час німецької окупації. Розстріляний у Рівненській тюрмі в березні 1944 року.

— Яковець Н.І. 1900 року народження. Учасник визвольних змагань 1941-45 років./правильно 1930-44 рр./ Загинув у Рівненській тюрмі в березні 1944 року.

“Наум був майстром “на всі руки” Він ремонтував годинники, до війни мав вітряну електростанцію і що найголовніше-користувався єдиним в селі радіоприймачем. Всю війну “ловив” Москву та Берлін і повідомлення розповсюджував за призначенням. Цей приймач у 44 році ми, діти знайшли в діда Антона в сіні на вишках. З Вакулкою І.В. його включили, не розуміючи що до чого, а він взяв та й “захрипів-зашумів” так, що почув дід і нас вигнав, а радіо десь подів”- згадує Євгеній Ющик.

Двоє з активних членів Немовицької “Просвіти”, стійких націоналістів: Тарапан І.Ф., Мичка І.А. пережили лихоліття війни і не були репресовані.

В книзі О. Денищука ” Боротьба УПА проти німецьких окупантів” перераховано 195 боїв УПА під командуванням нашого земляка Семенюка Никона на псевдо “Ярема”,”Тиміш”,”Стальний”. На деяких сторінках він згадується, як Курінний.

У своїй книзі О. Денищук на 58 сторінці розповідає: “…21.05.-відділ ”Яреми” /Курінний Семенюк Никон 1919 року народження, уродженець с. Немовичі напав на німців поблизу села Чудель, які поверталися з грабунку села. Під час бою вбито 30 німців, серед них 1 офіцер, 3 поранено”…

Для повного і справедливого викладу слід відмітити й таке:

Згідно інформації, яку почув від чудлян колишній Голова місцевого колгоспу Пацьола В.Іл.; тоді трапилась жахлива трагедія: “після такої “успішної” операції Яреми пройшов тиждень і німці знищили Чудель дотла: 200 осіб живцем було спалено у церкві, розстріляно близько 60 осіб і 228 осіб “попали” в Сарненський концтабір. Лише 4 чудлянам-табірникам вдалося уникнути смерті… Така ціна тридцяти вбитих німців, 10 корів, кількох свиней, двох возів фуражу що відбили оунівці у німців і назад селянам чомусь не повернули, а розділили між собою… Старожили Чудля твердять, що двох коней курінний Ярема забрав собі…

— О! які то були “Кармелюки”! — нарікали старі чудляни.

Надзвичайно складний, жахливий і трагічний то був час. Учасники визвольної боротьби для одних були героями, справедливими Робін Гудами, а для інших- лісовими розбійниками, бандитами.

У радянський час Пацьола Іл. Євг. розповідав про трагедію Баєчко Олени Василівни:

— Це трапилось відразу після війни. Вночі до Баєчок в хату увірвалися “лісові брати”,бо невчасно сім”я здала їм контрибуцію. Оленці тоді не виповнилось і шести років.

На її очах зарубали батька і маму. Розрізали, як поросят на розчленовані куски і склали це “м”ясо” на стіл перед дитиною. Сказали: “А це тобі дитино, щоб мала що їсти і не вмерла з голоду!”…

Вікна і двері наглухо забили досками. Голодна і настрахана цим жахіттям дитина просиділа кілька днів. Добре що сусіди визволили…

Розповідав Іларіон Пацьола і про такий випадок, очевидцем якого був особисто:

— Під час війни, коли ми були дітьми і гралися з сусідом в піску біля церкви, почули стрілянину, помітили озброєних людей з тризубом на кашкетах, що їхали на підводі за двома втікачами, чоловіком і жінкою. Нещасні бігли і голосили по польські. Заскочили у двір священика, що жив з нами по сусідству і почали щось робити по господарству, мов би вони там живуть… Ті що їхали на конях, застрелили поляка і польку. Сіли на підводу і співаючи під гармошку поїхали на луг, в бік Чудля…”

Пізніше в 70-роках, під час копання колодязя на подвір”ї священика на глибині півтора метра знайшли два людських скелети-чоловічий і жіночий.

В народі кажуть — “яке життя, такі й жарти”. Виявляється, що навіть зі страхом невідворотньої смерті можна жартувати.

Наконечний Федір Йосипович до сих пір без щему в душі не може розповідати про “жартівливий” трафунок, який трапився з ним особисто наприкінці війни.

— Батько мій Йосип воював на фронті у Червоній Армії. Щоб мамі не було страшно в нас ночували мої двоюрідні сестри Колядко Любка і Кіркова Ганна. Рано-ранесенько у двері наремно постукали. З фальшивим галицьким акцентом, ті що були за дверима, попросили мою маму: “Соню відкрий! Ми прийшли по тебе!

Моя мама взяла мене п”ятирічного на руки, міцно притулила до грудей і з розпачем зашептала:

— Все синочку! Прийшов наш кінець!..

Ми всі причаїлися і мовчки “ні живі ні мертві” не знали що робити. Через недовгий час знову настійливо постукали і попросили в хату погрітися. Коли вони увійшли, то ми побачили, що то “наші” сільські хлопці. Одного з них мама назвала Максимчиком. Він сміявся з нас, що ми так налякалися, ледь не до смерті, а він лишень пожартував.”

Надзвичайно колоритно згадує Федір Йосипович про Ісака Мичку/Лийника/- батька баби Дарки, жінки Савчина О.С.:

- Ісак був дуже схожий на святого Миколая. Мабуть ікону святого писали з цього немовицького діда Лийника, який жив у Вистрові. Він з дітьми не дуже то й дружив. А ми, малеча пробирались до його двору подивитися на сільське диво — обклеєну картинками і царськими грішми труну, яку зазвичай дід зберігалав в салнику- за хатою. Але деколи виносив ії у двір, мабуть провітрював. Дід Лийник страшенно не любив, щоб ми дивилися на його кумедну труну. Отож безбожно ганяв нас з лайкою і палицею”…

А, Євген Петрович Ющик акцентує особливу увагу на антигероях, які на смерть видавали навіть близьких сусідів односельчан, на очних ставках свідчили проти борців за волю України:

— У селі був “такий” /П,Х,Р./ що мені, офіцеру говорив прямо в очі: ” Як то в такого батька — ”бандіта” син офіцер?.Хоча добре знав, що батька закатували німці в Сарнах..

— Доніс він і що Тарас Боровець переховувався в клуні мого тата.

— Мама на слідстві відказувалась, мов нічого не знає, а він, близький сусід добре то знав і видав…

Я Тараса Боровця пам”ятаю, часом з Колею- моїм братом носили йому їсти..

Ось так жили, мучились і боролись наші земляки.

Тогочасне життя в Немовичах було тривожнеі небезпечне. Вночі могли прийти то повстанці, то партизани, всіх треба було нагодувати та ще й з собою дати. Бувало, тільки заколе хто кабана та впорає його, як уночі тут же приходять партизани, йдуть до клуні, де схована свіжина, і все забирають. Очевидно, що то була «наводка». Часто партизани приходили під виглядом повстанців, а бувало й навпаки. І не дай, Боже, на когось донести або пожалітись! Провокації чинилися на кожному кроці. Той, хто помилився, міг поплатитися власним життям.

Як зазначалося у донесенні ОУН-УПА: “… виступав селянин Іван Колядко на Німовіцькому сільському сході: “Мого брата за службу в Червоній Армії нагородили орденом Слави III ступеня. Хіба могло таке статися за польських панів-щоб бідний поліщук отримав би таку урядову нагороду? “28/ Такі, як Колядко вважали, що повстанцям слід дати можливість самим скласти зброю. Після цього виступу Колядко та його численні родичі стали мішенню помсти повстанцями. За кілька тижнів після виступу Колядка, були злочинно вбиті дев’ять його родичів. Це були дві родини, що жили по сусідству з селом Зносичі.”

Завдяки великій просвітницькій роботі національно-свідомих активістів село не спало, не було таке затуркане, як намагаються показати сучасні агітатори…

Немовичани активно жили і боронили свій край. За офіційними даними МКДБ 153 наших земляків приймали участь у визвольній боротьбі, з них 28 жінок на рівні з чоловіками переносили всі тяготи цієї смертельно небезпечної борні. Четверо селян загинуло від німців і п”ятдесят п”ять від більшовиків., три- загадково померли…

… Для нас тодішня історія Волині — це повний драматизму період історії. А як було мирному населенню регіону? Уявіть собі односельчанина, якого грабують німці — в ім’я торжества Рейху. Грабують радянські партизани — в ім’я перемоги над нацизмом. Грабують партизани-бандерівці, мельниківці, бульбівці, і звичайні бандити… Кожен займається експропріацією в міру своїх можливостей. Кожен партизан — це не тільки народний месник. Це ще й озброєний грабіжник, який діяв за законами власної совісті і воєнного часу … Що ж вело у ліс наших земляків, адже не мобілізаційна карта покликала їх у бойовий стрій. Зараз кажуть: їх вела у бій з окупантами незломна воля і беззавітна відданість рідному краю…, за нього вони життям жертвували, або від ран кривавих в походах гинули чи замучені в тюрмах і в землі чужій і своїй поліській спочивають.

Були ж вони молоді, хотіли жити, орати поле, ростити дітей і внуків. Але змушені були йти в ліс….