А ЩО Ж ЛЮДИ В СЕЛІ…

Закінчувався квітень 1986 року, самий мінливий і нестабільний місяць року- на Закарпатті його називають “дурним апрелем.”

В ту пору я гостював в селі, і ми, тоді ще величенькою сім»єю, садили картоплю…

Встали ранесенько, бо орачів обмаль-до обіду необхідно засадити картоплею ділянку площею з гектар. Здивувало, що ранок якийсь незвичайний, не такий, не по весінньому задушливий, з якимось незрозумілим маревом з боку Києва.

До обіду саджали картоплю. Діти були біля нас. А після такої тяжкої роботи помились в річечці, що протікає в сотні метрів від обійстя.

Прийшов Першотравень. Відсвяткували його на маївці. Хто гуляв. а хто займався городом, не знаючи, який страшний, невидимий ворог панував вже над ними.

4-го травня всі поїзди, що поверталися з Києва на Закарпаття перевірялись на вміст радіації /це ми зараз знаємо, а тоді…/. Тільки-но ми з донькою зійшли з поїзда, як до нас підійшли двоє незнайомих людей і без пояснень відвезли в місцеву лікарню на обслідування. Нічого не пояснювали, але мене тоді дуже здивувало, що на приладі, яким щось міряли, стрілка зашкалювала, а прилад весь час пищав. В лікарні сказали, що все нормально, а от одяг необхідно спалити. Більш-менш здогадався, чого ж то нас з донькою забрали прямо з поїзда в лікарню, коли подивився Новини — на Чорнобильській АЕС сталася аварія.

Наступного року село здивувало мене асфальтованими вулицями і наявністю дозиметрів “Прип”ять” в кожній хаті. Поїхали з братом Василем подивитись на наслідки радіації в лісі, на усіх в”їздах до якого були встановлені попередження “Заборонено”.

Не передати словами мого здивування від побаченого — ожина була у два рази більша від звичайної, ягоди /чорниці/, мов сливи, а папороть сягнула під два метри. На лісовій доріжці натрапили на вбитого вужа, трішечки тоншого від пожежного шланга. Багато дерев, особливо листяних, були неприродньо скривлені. Зовсім не було чути співу пташок…

А що ж люди в селі? Ніхто із селян не звертав належної уваги на небезпеку, адже її не видно, а українці не повірять, поки не пощупають. За радянського часу в селі давали сяку-таку допомогу продуктовими пайками та платили “гробові”. При черговому приїзді в село спостерігав таку кумедну сцену; діти поверталися зі школи, котили ногами кавуни, як футбольні м”ячі, бо руки були зайняті мішечками з лимонами, апельсинами й іншою всячиною.

Зараз, через 25-років після Чорної біди, переважної більшості тих Поліщуків, які хотіли “пощупати”, цю біду, давно немає в живих. І що найстрашніше — біда косить молодих, чим до корення нищить і без того мало-чисельний поліський генофонд.