VIII

Вони йшли, крадучись, у цілковитій темряві й щохвилини ризикували, наштовхнутись на якусь невидиму перешкоду. Це була ідея Сашка, того самого бомжа з Луганська, про якого Артем колись розповідав брату. І якщо спочатку бійці однієї з сотень самооборони Майдану, до складу якої тепер входив і Артем, з піднесенням сприйняли задум вибити «тітушок» з будівлі на вулиці Трьохсвятительській, тепер багатьом так не здавалось. Так, пункт обігріву потрібен, але наскільки реальною є можливість створити його без значних жертв? Розпочались нарікання і стривожений шепіт, після чого утворилась невеличка штовханина.

– Да чего вы! Говорю же – есть там проход. Из подвала прямиком к ним вывалимся, к гадалке не ходить! – боронився Сашко.

– Куди завів? Нічого не видно. Так можна прямісінько в лапи до них потрапити, – пошепки причитав хтось.

– Роздивитись потрібно…

– А ну тихо, не на базарі! – не витерпів зрештою десятник Іван, шахтар з Червонограда, під чиїм керівництвом Артем перебував від початку своєї самооборонівської кар'єри.

Не більш як за хвилину десятнику вдалось втихомирити особовий склад і скоро Артем побачив над головою отвір, до якого проникало жовтаве світло ліхтарів з вулиці. Артем відчув чиюсь руку, видерся запиленими і вкритими павутинням сходами, підхопив прапор і кинувся слідом за Сашком до освітлених дверей приміщення.

– Слава Україні! – вигукнув чийсь напружений голос, задзеленчало розбите скло, услід за чим почулися звуки бійки, до яких Артем за останні дні уже почав звикати. Скоро все злилося у чудернацьку симфонію ненависті й неконтрольованих емоцій.

Далі, як це бувало зазвичай з Артемом під час стресових ситуацій, попливли епізоди, на які уява, піддаючись впливу адреналіну, ділила звичайний перебіг часу. Хтось, здається Іван, притишено лаючись, гамселив бейсбольною битою двох худорлявих людей у балаклавах, ті відбивались прутами арматури. Хтось пожбурив у вікно шматком бруківки, а звідтам заляскали постріли з травматичного (дав би Бог) пістолета. Неподалік волання переляканої людини перейшло в хрипіння і схлипування. На хвилину звуки обірвав вибух і по ногах щось боляче ударило. Втім, не так боляче, як минулого разу. Лише з цього Артем зробив висновок, що серйозного поранення вдалось уникнути – перевіряти часу не було.

А за мить він вже котився по землі, оскаженіло відбиваючись від здорваня, який наскочив на нього невідомо звідки. Артем намагався відірвати руки противника від своєї горлянки, але скоро зрозумів, що той значно сильніший фізично. Прийшлось вдатись до хитрощів – удар коліна у пах враз змінив диспозицію. Перед очима з'явився розкритий у крикові рот, Артем вдарив у скроню і втрапив по шолому, про що доповів біль у руці. За мить противника підхопили чиїсь руки і він зник з поля зору. Швидкоплинний рукопашний бій закінчився. Артем сів і почав, озираючись, віддихуватись.

Сашко отримав більше за інших – лежав без свідомості й над ним схилився медик з намальованим червоним хрестом на грудях. Дісталось Івану, про що говорив його розколотий будівельний шолом і заюшене кров'ю обличчя. Славко з Вінниччини намагався, задерши голову, зупинити кров з носа, а Макс палив, сидячи просто на землі під стіною. Під оком у нього набирався сизим великий синець. Решта бійців самооборони, які підтяглись цього разу доволі швидко, виводили затриманих «тітушок», тягнучи їх у бік будівлі КМДА. Люди, які підійшли з Майдану слідом за самообороною, швидко і злагоджено будували барикаду і готувались обороняти захоплене приміщення.

У новоствореному пункті обігріву картина була звичною – активісти прибирали скло, забивали фанерними щитами вибиті шибки, заносили й виносили якісь речі. Артем кілька хвилин плутав кімнатами, відшукуючи умивальник. Довго тер руки, намагаючись змити кров, потім хлюпав холодною водою в обличчя. Деякий час розглядав себе у дзеркалі. З сріблястого чотирикутника на нього дивився молодий чоловік двадцяти семи років. Виголені скроні, на голові козацький оселедець. Запалі від втоми очі й тижнева щетина. Окрім старих синців і подряпин під оком вимальовувався свіжий набряк. Втім, після початку активних бойових дій на Грушевського, на такі дрібниці не прийнято було звертати увагу. Не звертали увагу навіть на вибиті очі і відірвані вибухом гранати руки. Майдан ставав усе жорстокішим і не шкодував ні своїх, ні чужих.

Умившись, Артем знайшов у холі вільний куток, дістав з рюкзака пакет першої допомоги і заходився бинтувати гомілку, яка все-таки постраждала під час вибуху гранати. Мимоволі став свідком допиту одного з захоплених у полон провокаторів, які щойно побили кількох журналістів. Допит проводили люди коменданта.

– Хто такий, документи?

Молодик з подряпаним обличчям і зв'язаними за спиною руками виглядав пригніченим. Він переводив погляд з одного мучителя на іншого й намагався зручніше вмоститись на стільці, на який його посадили силоміць. Жовто-блакитну стрічку і жовту хусточку самооборони Майдану з нього уже зірвали. Перед розлюченими нещодавньою бійкою людьми сидів перевертень, який намагався дискредитувати активістів, зламавши для цього щелепу представнику іноземних ЗМІ.

– Документи маєш? – повторив запитання Макс.

– Ні.

– Хто такий, прізвище?

Полонений назвав прізвище, яке нікому нічого не промовляло.

– Де проживаєш?

– У Полтаві.

– Рід зайнять?

Полонений мовчав, опустивши голову.

– Рід зайнять, швидко!

Мовчання. Макс почав втрачати терпець і вже готовий був накинутись на зв'язаного, коли підійшов Іван. Йому вже встигли перебинтувати розбиту голову і змити з обличчя сліди крові.

– Зачекай, – мовив десятник у своїй неквапній манері. – Досить насилля, головою потрібно більше працювати, а не кулаками.

Він ретельно обшукав затриманого, видобув з потаємної кишені пакунок і кинув його на стіл. У пакунку було посвідчення працівника МВС, мобільний телефон і портмоне.

– Фільмуй, – просто сказав до Славка, що стояв поряд з відеокамерою, і пішов геть.

Артем взяв до рук посвідчення бранця. Сержант, молодший інспектор карного розшуку. Управління внутрішніх справ міста Харкова. Господи, як швидко перевернулось усе з ніг на голову. Правоохоронець, затриманий екстремістами за вчинення важкого злочину. Чи, можливо, навпаки? Екстреміст, що прикривається міліцейськими погонами, і люди, терпець яким урвався, і вони перейняли на себе функції правоохоронних органів. Та хіба це новина, подібний перевертень під «дахом» МВС? Можливо так було завжди, і лише тепер Майдан викрив гнійні виразки суспільства? Усі ті тисячі ментів, що прикривають торгівлю наркотиками й виступають у ролі сутенерів? Здійснюють рейдерські захоплення й перекроюють карні справи, роблячи невинних винними і навпаки. Так було і так буде надалі. Саме тому Артем тут. Він і десятки тисяч йому подібних. Саме тому в серцях українців народилася мрія жити у Об'єднаній Європі. Тобто там, де подібні явища є чужими й не мають права на існування. Артем кинув посвідчення на стіл, прорвався крізь щільну колону журналістів, які штовхали його, намагаючись зазирнути в обличчя, поставити запитання і спіймати у кадр, і пішов до Будинку Профспілок. Була восьма вечора, а отже Ірина закінчила чергування у медпункті. А це означає, що вони зможуть провести цей вечір наодинці серед десятитисячного Майдану. Зі сцени урочисто залунав гімн, підтриманий цілим морем голосів.