2

Я сиджу і дивлюся на кавалок гівна. Якщо думаєте, що то моє гівно, ви помилилися. Це не моє гівно. На своє гівно я б ніколи отак не дивився. Це пташине гівно. Якась сучка влетіла до мене в кімнату крізь розчахнуту кватирку, з несподіванки ошизіла настільки, що ледь не розбилася об шиби, аж поки я не відчинив усі вікна і не вигнав її мітлою, але, роблячи свої божевільні віражі, вона ще встигла на прощання обісрати мого стола. Але якби ж то тільки стола – вона обісрала моє оповідання, оце саме, котре я зараз пишу. Бракувало зовсім трішки, аби вцілила в мене. Просто перед самим носом хляпнуло. Тепер я дивлюся на те гівенце і вгадую в його обрисах профіль поета Степана Пуфика. Я невимовно тішуся і кажу: «Привіт, Стефцю! А ти ніц не змінився. Я тебе відразу упізнав».

Травневий вечір. Я п'ю вино і пишу якесь гівно. Доведеться цей аркуш викинути, але перед тим переписати. Гівно має якийсь кислий запах і лежить просто посеред тексту. Я вже не згадаю, які віщі слова сховалися під ним, я не відроджу їх і переписую усе на ново. А відтак знову хляю і відчуваю, як мені стає себе шкода.

А коли зі мною починає говорити моя бабця, яка померла, коли мені було п'ять років, я розумію, що таки п'яний. Тому, що я вірю бабці. Вона має на такі речі нюх. І коли вона каже: «Ти, свиньтуху, знову напився?», я потуплюю очі і бурмочу щось невиразне у своє виправдання. Але бабця на цьому не заспокоюється, вона супить брови і хитає докірливо головою. Там, де вона зараз перебуває, таких, як я, не люблять. І якщо я буду продовжувати пити, то ми з бабцею ніколи не зустрінемось. Усвідомивши це, я починаю гірко плакати, розмазуючи сльози по обличчю. «Аж гидко дивитися!» Хто це сказав? Це не бабця. Вона не могла сказати таких слів. Тоді хто? Невже вуйко Зеньо, який помер не так давно? Вуйко Зеньо! Хто б говорив! Сам бухав так, що мені сховатися. А тепер йому, бачите, гидко дивитися! Так ніби я вже весь обригався і облюрився. О ні, мені ще до цього далеко, найбільше то я можу заплакати. Бо мені стає шкода себе. Мені нікого так не шкода, як себе.