Початок

Вершник примчався якраз у ті хвилини, коли закінчувалася заутреня. Обидва його коні були в стані просто жахливому, та й він сам – не в кращому.

Воєвода Дрозд, вислухавши все, що привіз гонець у своїй голові, повернувся до храму.

Ті, хто потрапляв йому назустріч, нічого не запідозрили – обличчя залишалося незворушним, попри молодість, мав досвід не лише боїв, але й придворних інтриг – інакше не обійняв би такої посади.

Князь Семен[8] молився, стоячи на колінах перед іконою Богородиці, написаною самим Лукою – Дрозд не міг знати, що цю ікону перевезуть у Ченстехову і вона стане польською, покровителькою Польщі – першою в ряду наших втрат.

Побачивши Дрозда, обличчя якого, дійсно чимось схоже на пташине, було незворушним – аж надто незворушним – князь спробував підвестися і скривився від болю. Майже два роки тому князя було сильно порубано, рани не бажали загоюватися, власне, він і Белзьке князівство отримав у винагороду за ці поранення…

Та, мабуть, ненадовго, бо після стількох страждань ще навіть не сорокарічний князь виглядав мало що не сторічним старцем.

Два боярина підхопили князя під руки, підняли.

– Хто? – одними губами прошепотів князь Семен.

Воно ж ясно, яка може бути причина.

Одна причина, на щось інше Дрозд реагував би інакше.

– Казимир.[9] Але вихваляються, що Лайош[10] йде слідом. В Казимира більш як двадцять корогв, причому малих та великих приблизно порівну.

У корогві могло бути кільканадцять латників, а могло бути й триста. Вжите воєводою формулювання означало, що половина польських корогв мають від ста п'ятдесяти до трьохсот комонників, друга – від п'ятдесяти до ста п'ятдесяти. Кожен латник мав слуг, які теж брали участь у боях…

– І ще…

Семен Наримунтович зрозумів, що зараз почує щось страшне… Хоча, здавалося, страшніше нічого бути не може.

– Крижаки[11] вторглися у Литву.

Це означало, що допомоги не буде…

Князь перехрестився та кивнув головою. Воєвода повернувся до священика, який все зрозумів…

Дзвони Белзької церкви вдарили в набат.

* * *

Ярош Єлизаров (що в ті часи означало «Єлизарів син») гострив свою палицю. Це був, власне кажучи, сук з напливом, та у його бойову частину, в наплив, було вбито шматки заліза, які при вбиванні, ясна річ, позатуплювалися, і тепер Ярош гострив їх пильником. Іншої ради не було, усієї білої зброї він тільки й мав, що один корд, короткуватий навіть для корда. Батько взяв його в якогось ляха та перед останнім походом залишив Ярошеві – той у похід йти не міг, бо віспа висипала, от і…

А батько не повернувся. Послали від війська його кудись та й не повернувся.

Чи передбачав він таке, чи побоювався втрати зброї – старого, чи не прадідівського меча – але залишилася вирізана палиця та купка залізних шматків, лише тільки того й треба було, що вбити та загострити. А от лук у Яроша був свій, непоганий.

– Може, мені на болоті сховатися?

Ярош не знав, що й відповісти Ганні, вже другій своїй мачусі. З одного боку, вона тут, за валами, зайвий рот. З іншого – за стародавнім звичаєм, родини захисників теж беруть у місто…

А що війна буде, то це вірно, як те, що за зимою буде весна (якщо лише не станеться кінець світу). Це й батько казав:

– Не змириться круль з втратою Белзу.

Власне, він тому й зробив оту землянку на острові у болоті, про який мало хто й знав – щоб родині було де сховатися, як не встигнуть за мурами.

Один раз допомогло – коли Белз рік тому облягали наші.

Полонив якось круль князя нашого великого Дмитра, що його втім й досі кличуть Любартом, – та й змусив підписати угоду, що той здає всю державу, крім Лучеського[12] уділу. Ну, ясно, як князь звільнився, то й послав – хто каже, до митрополита, хто каже – до патріарха… Та до кого б не послав, а відповідь ясна: клятва, дана під страхом смерті, недійсна.

Отож й пішов князь відвойовувати своє, старий Єлизар на болоті сховався, а як обложив Белз воєвода Дрозд, то до нього й з'явився. За що й був пожалуваний в слуги ординські.[13] Бо тепер в Белзі знову був свій князь, і хоча йому, як удільному, посилати окремі посольства до Орди було не по чину, могло трапитися так, що до посольства князя великого треба буде долучитися представнику князя Белзького. Наприклад, нового хана вітати. А посла до Орди без ординських слуг не буває. Хтось же повинен супроводжувати-охороняти?

Раптом Ганна пополотніла… Дзвони били в набат.

Вгадали…

– Залишишся в місті, – вимовив Ярош, коли вони оговталися.

Було б це влітку, пасинок точно послав би мачуху на болото, але зараз порятуватися там від смерті можна лише тим, що пробивати кригу на ділянках чистої води та ловити рибу, яка припливе до ополонок на свіже повітря або на світло смолоскипу.

Тут, у місті, в них запасів було малувато, і, скоріше за все, під час облоги доведеться коня з'їсти. І це може не допомогти.

Так що влітку Ярош послав би Ганну ховатися – рибу й сама наловить. А от пробити кригу – може й не вистачити сил. І на світло невідомо хто може з'явитися.

Була й ще одна причина, в якій парубок не зізнався й сам собі, навіть і під тортурами.

Ганні було шістнадцять, парубкові сімнадцять, хоча самі вони й не знали про це – у XIV столітті не було звички цікавитися роком народження.

І… і Ярош якось навіть не сумнівався, що мусить Ганну залишити з собою.

Раптом їхні очі зустрілися і… і те, в чому вони не зізнавалися самі собі, прорвалося, кинувши їх в обійми…

Потім Ганна плакала і сміялася, пояснюючи Ярошеві, що тепер вона не боїться нічого-нічого, нікого-нікого…

* * *

Чоловік йшов на лижах-снігоступах через білу пустелю. Свого коня він віддав молодшому товаришеві, щоб той встиг швидше. Можливо, князь вже все знає.

А можливо, що не знає нічого.

То хай Хома скаче одвукінь.

Може, це порятує Белз.

А може, і це його не врятує, але про таке краще не думати.

Коли готуються до оборони – і півдня можуть бути вирішальними.

Раптом чолов'яга зупинився та прислухався. Жодних сумнівів – десь далеко-далеко іржали коні. Не один, не два.

Король Казимир недаремно виступив у поход у місяці лютому, що, як відомо, на те й лютий, аби скувати все кригою.

Він вів своє військо навпростець, через болота, ігноруючи небезпеку того, що навіть узимку хтось може провалитися, бо є місця, які ніколи не замерзають. Він теж розуміє, що виграш у часі – важливіший.

…Приблизно через годину чолов'яга зрозумів, що його наздоганяють.

Хтось з бічної охорони поляків побачив сліди й послав погоню.

На щастя, от він вже поряд, острів – і чоловік сховався між кам'яними брилами.

Вороги наближалися. Всього троє. Або цілих троє. Чоловік зняв пас, намотаний навколо тулуба, який виявився пращею, одяг один кінець на середній палець правиці. Ех, як шкода вірного луку!

Хоча при такому морозі він міг би і підвести. Чоловік подався трохи вбік, поклав булаву з довжелезним руків'ям – якби він знав метричну систему, то сказав би – майже півтора метри,[14] ближче до себе поклав сулицю – короткий спис, вийняв з-за пазухи неодноразово випробуваний ним камінь та узяв його в зуби.

Трійка складалася з пана, вочевидь, бідного, бо поласився на одного полоненого, та слуги комонного і ще один слуга йшов, як і переслідуваний, на лижах.

Завбачивши острів, вони зупинилися, потім слуга комонний спішився, зняв з сідла кушу,[15] зігнувся, зачепив тятиву гаком на поясі, зарядив і пішов разом з лижником. «Погана куша» – майнула думка у переслідуваного. Добру можна було носити заряджену. Піший слуга виставив попереду себе довгий спис. Вони бачили місце, де чолов'яга спробував вбити зайця та промахнувся, й знали, що він озброєний пращею. Проте куша била точніше.

Слуги підійшли впритул до острова, і раптом переслідуваний підскочив збоку, з-за такого каменю, де, здавалося, людина ніяк не сховається, до того ж – спиною до сонця, й метнув сулицю. Проте цей перший удар, на який покладалося стільки надії, вдався лише наполовину: арбалетник не встояв на ногах, і стріла його куші пішла невідомо куди.

Проте пробити панцир, що все-таки був у ляха під кожухом, з відстані більш як двадцять кроків не вдалося. Ворог підхопився на ноги, вихоплюючи сокиру.

Пан, що залишився позаду, почав намотувати на руку аркан, й тим дав русичеві шанс переломити ситуацію. Він схопив правицею другий кінець пращі, вклав у середину камінь, що доти тримав у зубах, і метнув, не крутячи над головою, а одним замахом, з-за спини. Цей засіб метання був найгіршим у розумінні далекобійності, але на малих відстанях – найточнішим. Арбалетник впав з розтрощеним черепом (шолому в нього все-таки не було), і піший слуга, який не мав великого бойового досвіду, зупинився.

Русич скористався з паузи для того, аби вкласти у пращу новий камінь.

Це означало, що пану – попри його шолом з підшоломником – небезпечно наближатися на кидок аркану.

Ляський лицар гукнув щось, що могло бути лише наказом напасти, прийнявши камінь на себе. Хоча русич володів польською, але зараз кров так стукала в скронях, що він нічого не розібрав. Слуга, прикриваючись саморобним щитом, рушив вперед, а в русича майнула думка, що пан таки бідний – попре все, намагається взяти його живим, і як добре, що він стоїть спиною до сонця – поляки не бачать, що він уже сивий та зморщений, що за нього дорого не дадуть.

Несподівано з-за спини русича прилетів ще один камінь. Точніше, глиняна куля. Її було послано з чималої відстані і впала вона десь за крок до слуги, але майже відразу в щит слуги увіткнулася стріла. На допомогу підійшло не менше, як двоє.

Слуга порачкував, лицар щось гукнув, слуга скочив на коня вбитого, та вони втекли, покинувши тіло свого загиблого. І його зброю.

* * *

Майже місяць тому.

Вершник, який рухався з Луцьку на південь, справляв суперечливе враження.

З одного боку, він їхав удвуконь – тобто не міг бути бідним. З цією думкою погодився б справний кавалерист, якби він придивився б до його коней (на першій погляд, непоказні, але дуже витривалі, що має більше значення, аніж прудкість), одягу (під кожухом – панцир, виготовлений з провареної в олії та пресованої під великою вагою шкіри) та зброї (шабля була незугарна, перекута з меча, проте… незугарна лише ззовні).

Однак він їхав сам. Без слуг.

Поки він скакав по центру, серцю Волинського князівства, це було ще так-сяк, бо розбійники, які живуть у печерах, насправді зустрічалися вкрай рідко. У переважній більшості випадків той, хто шукав базу розбійників, знаходив замок феодала.

Однак у князя Любарта з такими розумниками розмова була коротка – на відміну від мотузки. Тому центр князівства був більш-менш безпечним.

Проте вершник наближався до кордону земель, які знаходилися під прямою владою татар.

А тут були можливі всілякі сюрпризи.

Жити з одного боку кордону, а грабувати на іншому – дуже зручно.

Вершник час від часу підіймав до неба своє непримітне обличчя – сковзнеш поглядом – і зачепитися нема за що, молився та їхав далі.