І

– Привіт, я Іра, а тебе як звати?

І посмішка. Щира і симпатична, вона примусила посміхнутись у відповідь. Така невимушена спроба знайомства підштовхнула Артема затриматись з відповіддю й пильніше оглянути незнайомку.

Перед ним стояла приваблива дівчина років двадцяти з «хвостиком». На миловидному обличчі мінімум косметики, на голові кумедний в'язаний капелюшок із штучними косичками, потерті джинси. Поверх легенької курточки жовто-блакитний прапор – своєрідна візитна картка Майдану. Великі сірі очі дивляться весело, незважаючи на те, що губи посиніли від холоду. Дівчина розцінила мовчанку Артема, як небажання спілкуватись, і мало не штовхнула його пластикового тацею з канапками.

– Бери канапку.

Артем взяв бутерброд, який був зроблений без зайвих вихилясів: простий кусень батона з вареною ковбасою і майонезом.

– Смачного! – дівчина спробувала розчинитись у натовпі, але Артем останньої миті встиг притримати її вільною рукою за плече.

– Зачекай!

Дівчина зупинилась і суворо поглянула на Артема. Мовляв – чого тобі ще? Отакої! Спочатку немов теплом повіяло від взаємовідносин на Майдані, і так ось зразу все зіпсувати. Е, ні, дівчинко, формалізму тут не місце. Крім того, Артем не міг не відмітити, що незнайомка йому одразу сподобалась. А якщо до цього додати його теперішній статус одинака…

– Я Артем, – видихнув він, посміхаючись.

Ірину продовження короткого знайомства, здається, не вразило.

– О'кей, Артем, як ти? – тон доброзичливий, але цілком офіційний.

– Щойно приїхав.

– Здалеку?

– Зі Львова. А ти звідки?

Запитання вона пропустила повз вуха:

– Зрозуміло. Ну, освоюйся. Мені потрібно йти.

Артем відчув, що розмова з незнайомкою ось-ось припиниться, і напружено думав, яким чином її продовжити.

– У вас тут так… гучно! – знайшовся нарешті, натякаючи на гучномовці.

– У нас тут класно! Ну, бувай!

Мить, і дівчина, про існування якої дві хвилини тому Артем і не здогадувався і якою у цю мить він був заінтригований до краю, зникла серед натовпу. Він підійшов до багаття, яке палало у залізній діжці, й простягнув над ним замерзлі долоні. Спробував пригадати останні події, які захопили його, примусивши полишити звичне життя і опинитися на вогкому й похмурому від негоди Майдані Незалежності.

Потяг, свиснувши наостанок, залишив Артема на столичному вокзалі ранком, коли важке сиве небо листопада щільною завісою приховувало світло нового дня. «Збулась мрія ідіота», – подумав тоді Артем і, заглибившись у нетрі метрополітену, поїхав на Майдан, де одразу ж був пригнічений побаченим.

Покидаючи рідне місто, наукову працю і звичне життя, він розраховував на більший рівень народного невдоволення. Натомість, що було перед ним тепер: усього півтори-дві сотні людей, що сиділи на карематах або мляво походжали біля зеленкуватого скла супермаркету «Глобус». Автомобілі, які лопотіли гумою шин по бруківці Хрещатику поруч. Кілька гасел, написаних від руки на клаптях паперу, лампадки – дрібними зірочками на граніті. Протест, яким Україна відповіла на відверте бажання владної верхівки причепити її до сповненої імперської величі Росії, м'яко кажучи, не надихав. Втім, таким було лише перше враження. Тож Артем взявся спостерігати за подіями і скоро з головою поринув у атмосферу Майдану.

Це був зародок майбутніх протистоянь. Неподалік від стели Незалежності застиг великий чорний всюдихід, переобладнаний під агітаційний майданчик. Його потужні підсилювачі оголошували середмістя бадьорими нотами повстанських пісень. Тих самих, які шістдесят з лишком років тому співали вояки УПА. Іноді пісні переривались і з даху позашляховика до людей звертався черговий промовець. Кидався в очі той факт, що промови не були схожими на звернення політиків. Говорили прості люди, які виступили за ідею, відібрану у них напередодні урядом. Ці люди зацікавили Артема. Зацікавили тим, що прохали приєднуватись до них простими, доступними словами.

– У мене донька живе в Італії, люди! – не звиклим до промов голосом казала невідома жінка, невміло тримаючи мікрофон. – Там все не так, як у нас. Там влада людяна, а закон один для всіх. Чому ми не можемо так жити? Чому ті, чиї діти давно навчаються, працюють і живуть у Європі, вказують нам тепер шлях у протилежному напрямку? Чому кажуть, що наше майбутнє у союзі з країною, яка принесла Україні стільки горя в минулому? Чому?!

А Артем, погоджуючись з промовцями, бачив перед собою інше «Чому?»

Чому їх так мало?

Чому не десятки тисяч? У них відбирають крашу. Ту саму Україну, за незалежність якої поклали свої життя сотні тисяч людей… Вирушаючи на Майдан обуреним до краю, після раптової зміни курсу країни з євроінтеграційного до протилежного – у бік Росії, Артем очікував побачити у столиці іншу картину. Хіба лише оці дві сотні людей стурбовані тим, що очікує на них? Хіба лише вони розуміють, чим загрожує мовчазне невтручання у долю Батьківщини? Без купюр і ура-патріотизму, без формалізму і примусу?

Українцям готують черговий виток у спіралі розвитку імперської Росії.

Чому ж їх так мало?

Чому?!

Дякуючи Богу, його тривогам не судилося справдитись. Вогкий, просякнутий імлою ранок, хоча і з запізненням, але прийшов на Майдан Незалежності. А разом з ним зросла кількість людей. Молоді й старі, чоловіки й жінки, вони йшли і йшли. Десятки, сотні й тисячі. Прибували, немов вода океанського припливу. Приходили, примушуючи серце Артема радіти. І тоді він повірив – недарма було покинуто все. Недаремно він приїхав. Не марно сподівався, що країна має прокинутись від апатії. Українці прокидались і на повний голос заявляли про своє небажання бути рабами людини, котра, судячи з усього, навіть сама собі не належала. І попри те, що Артем завжди відносився до того типу людей, які критично ставляться до політики й створюваної цією політикою масовки, зараз все було по-іншому. Масовка перетворилась на масу. Політика раптово прийшла у кожну пересічну сім'ю, заявляючи: «Ви можете не перейматись мною, але я завжди перейматимусь вами». Нація, усвідомлюючи себе, прокидалась і поставала перед необхідністю захищатись. Ті, кого ще учора цікавили лише вечірні телешоу або ціни на місцевому ринку, починали розуміти справжній зміст простих слів:

Україна – це Європа!

Україна – країна вільних людей!

Україна – житиме попри все!

Саме тому розпочався Майдан. Саме тому Артем вирішив покинути минуле життя і розпочати його по-новому тут, у серці стародавнього Києва…

А люди все прибували й прибували. І ось вже Майдан, на краю якого сиротливо стояла недобудована «йолка», вже не міг вмістити усіх бажаючих висловити свій протест, промовці з позашляховика перемістились під стелу Незалежності, а багатотисячна колонна, розділившись, вирушила до Європейської площі, де було змонтовано сцену і звідки вже лунала переможна пісня Марічки Бурмаки.

«Ми йдемо!»

Так, вони йшли. Йшли вперед, попри труднощі і зневіру, попри вогкість і холод пізньої осені. Не дивлячись ні на що і ні на кого. З надзвичайним піднесенням і вірою у майбутнє…

І краплиною цього океану був він, Артем. У загальному піднесенні відчував погорду за кожного з цих людей. Але була серед цього океану ще одна людина, до котрої знову і знову повертались його думки. Дівчина у кумедному капелюшку, яка пригостила його канапкою. Артем не знав, що очікує на нього в майбутньому. Знав лише одне – він повинен відшукати її за будь-яку ціну.