XIII

Ніч за барикадами уже не була такою спокійною, як раніше. Десь палали автомобілі, містом чигали патрулі обох сторін протистояння, а ранкові телевізійні новини перетворились на зведення з місця бойових дій. Майдан, який раніше потребував теплих речей, провізії й палива, захлинався тепер від нестачі медикаментів, бронежилетів і того, про що тиждень тому тут боялися говорити – зброї. Зброя була необхідна вчорашнім студентам, працівникам і бізнесменам, а нині рядовим бійцям Майдану. Політики продовжували стверджувати зі сцени на Хрещатику свої звичні мантри про мирний протест, викриваючи нові злочини влади проти власного народу, проте вони вже втратили вплив на події.

Все змінилося.

Майдан не потрібував порожніх балачок, він потребував зброї.

В адміністрації Президента продовжувались пусті перемовини. У представників горе-президента на телеекранах тепер були зіпсовані зачіски й блукаючі очі.

А Майдан потребував зброї.

Люди, стомлені тримісячним протистоянням і нездатністю москвобандитської владної партії їх почути, були здатні на все. Втім, денної пори все було спокійно, принаймні на вигляд. Артем, повернувшись після кількаденної відсутності, кинув речі у наметі, привітався з колегами, які байдужно грали у карти, і вирушив на розшуки Ірини. По майже годині блукання, відшукав її на другому поверсі КМДА, де тепер було розгорнуто один з десятка медичних пунктів.

Помітивши Артема, вона щиро зраділа й навіть не думала цього приховувати.

– Артемчику! Ну нарешті! Чому так довго?!

Артем пригорнув її, відчуваючи пахощі свіжого бузку.

– Ти пахнеш бузком.

– Парфуми, дурненький, – її очі розбризкували промінчики радості. – Як я скучила…

Тепло і пахощі. Артем стискав кохану в обіймах і не хотів, щоб мить його щастя урвалась. Нарешті розпрямив руки.

– Повинен був побачити своїх. У тебе чергування?

– Уже закінчилось, уяви собі. Саме збиралась йти додому.

– Додому? – Артем згадав розмову з братом і спохмурнів. Активісти Майдану давно називали домівкою тимчасові пристанища, будь це намет біля «Глобусу» чи кімната у помешканні небайдужих киян.

– Ти де зараз мешкаєш?

– На Лівому Березі, у подруги. Прекрасна людина. Віддала нам дві кімнати з трьох, у третій сама з маленьким сином і чоловіком. По черзі чергують з дитиною. Хто вільний від чергування – на Майдан! Можеш мене провести?

– Проведу.

Розлука тривала усього чотири дні, але Артем по-справжньому скучив за Ірою. З нею було легко і радісно, навіть якщо для спілкування необхідно було помандрувати в інший кінець Києва і назад. Крім того, Борис мав рацію, потрібно примусити її їхати додому. Жарти закінчились.

Вони навмисне не пішли у метро на Майдані, вирішивши піднятись угору Інститутською і дійти до «Арсенальної». Йшли, взявшись за руки. Артем не знав, як почати розмову, й мовчав. Стомлена Ірина теж мовчала. Озвалась лише через кільканадцять хвилин:

– Як з'їздив?

– Добре.

– Як мама?

– Закінчимо тут, побачиш сама.

Ірина посміхнулась і міцніше притислась до нього. Артем відчув, що розмова, яка конче має відбутись, під загрозою. Вона повинна поїхати, але нізащо цього не вчинить. Це майже неможливо, але він повинен спробувати.

– Іро…

– У нас тепер обладнання не гірше, аніж у справжньому госпіталі, – щебетала вона. – Навіть операційна є. І з ліками тепер жодних проблем. Які у нас гарні люди, просто супер. Уявляєш, тільки з'являється запит у Твітері, за годину, максимум дві, усе приносять.

– Це чудово. Гро…

Революцій без жертв не буває… Але ж була Помаранчева революція? Артем хапався за цю думку і намагався довести собі самому, що все може пройти, не скотившись до страшного сценарію. Хапався і тієї ж миті кидав подібну думку. Кров уже пролилася.

– Так приємно, коли ти поряд…

– Так, Іро…

– А знаєш, скоро весна, – лунав близький і одночасно далекий голос. – Тепер значно поменшає простудних захворювань і переохолоджень.

– Так, поменшає.

Цікаво, що вона відповість на його пропозицію покинути все і їхати додому? А як би він сам відповів? Хоча, він чоловік, він мусить бути попереду. Та чи дослухається? Чи не тому вони так швидко зблизилися, що були надто схожі? Занадто багато запитань. Але він, принаймні, мусить спробувати.

– Іро, я хотів дещо тобі сказати.

– Що саме? – вона посміхається, стискаючи його руку. – Маю надію, не вмовлятимеш їхати геть?

Це напівжартома. Невже здогадалась? Ні, просто на Майдані останнім часом існував такий жарт. Але тепер все зайшло надто далеко.

Жарти скінчились.

Ескалатор ніс їх у підземелля найглибшої у Києві станції метро, повз них пропливали сіті-лайти з рекламою і ціле море людей. Під ногами натужно стугоніли електромотори, а на серці у Артема робилось усе більш неспокійно. З свідомості не йшли слова Петра Орестовича.

Революцій без жертв не буває.

Так, він безмежно правий, старий професор історичних наук. І Артем готовий до жертви. Він, але не це сірооке дівча. Він повинен зберегти її за будь-яку ціну.

Електричка, швидкий ряд освітлених вагонів, знову люди, люди. Як же їх багато. Цікаво, а вони знають істину про правила проведення революцій? Чи вони готові віддати життя за нову Україну? Навряд. Більшість навіть не буває на Майдані, з'явившись раз чи два на недільне віче. Так, для «галочки», для вдоволення цікавості або для очищення совісті. Вони, як і раніше, затуляють вуха навушниками і очі моніторами мобільних комп'ютерів, намагаючись не проґавити кілька хвилин, проведених у метро. Бути в курсі подій, знати, які тренди найактуальніші…

Зайшовши у тихий двір десятиповерхового будинку, де жила гостинна знайома Ірини, Артем зупинився. Зараз або ніколи.

– Іро, я не піду далі.

– Чому?

– Твоя знайома й так робить багато для Майдану, не хочу її зайвий раз турбувати. Облишимо. Я хотів тебе попрохати…

– Про що?

А чому б їй не поїхати до його мами? Вони б сподобалися одна одній.

– Власне, це пропозиція.

– Так! – вона кумедно здійняла брови. – Тобто ти хочеш зробити мені пропозицію просто на вулиці?

Ось чим вважає вона його намагання розпочати розмову.

– Ні.

– Навіть так?

Все, далі тягнути немає сенсу.

– Іро, я хочу, щоб ти поїхала.

– Куди?

– Байдуже. Тебе не повинно тут бути.

Вона все зрозуміла одразу. Різко повернулась і блиснула поглядом, сповненим не те щоб презирства, а якоїсь туги.

– Я нікуди не поїду. А зараз іди геть.