III

Третя зустріч Артема з новою знайомою відбулася тієї пам'ятної ночі, після якої один з відомих опозиціонерів сказав:

– Ми прокинулись у іншій країні.

І він мав рацію. Мільйони людей, які слідкували за зародком майбутньої революції, дякуючи репортажам бунтівного «5 каналу», відчули шок. Вони раптом зрозуміли, що влада, яка раніше діяла на манер вокзального катали, відкинула непотрібну тепер овечу шкуру й оскалилась непідробними іклами.

Але все це було дещо згодом. Вечоріло, коли Артем, відчуваючи втому після кількох недоспаних ночей, уже хотів покинути все і йти відпочивати. Скоріш за все, так він і зробив би. І саме цієї миті він помітив її.

– Ось де ти, – Іра сіла поряд з ним на каремат, постелений просто на сходинку поряд зі скляним куполом «Глобуса». – Давно не бачились.

Артем, не витрачаючи зайвих слів, простягнув дівчині пластикову чашку і відкоркував термос.

– Кава.

Вона вдячно поглянула на нього і взяла чашку двома руками. Гріла долоні і дивилась у бік стели, туди, де на кілька метрів вгору здіймались зелені ребра покинутої комунальниками «йолки».

– А можливо, й справді все це даремно? – несподівано сказала вона. – Можливо, дітям потрібні ялинка і каток?

Артем знизав плечами.

– їм потрібна країна, у якій вони почуватимуть себе з комфортом.

– А ти раніше почував себе так, з комфортом?

Артем замислився. Йому нічого було нарікати на життя. Він ніколи не знав нужди, учився й займався улюбленою роботою. У нього не було причин повставати на боротьбу за краще життя. Ірина немов прочитала його думки.

– Тут більшість таких, кому на життя вистачає. У них усе є. Але, у них є ще щось. Це мрія. Мрія жити у такій країні, за яку не соромно. У країні, яка дозволяє гордитись тим, що ти є її громадянином. Зараз ми такої країни не маємо.

Артем уважно придивився до її симпатичного обличчя, відчуваючи, що починає ставитись до Ірини дещо по-новому. Так, це не просто миле дівча, яке вийшло розважитись, покинувши нудні пари в університеті. Думки, якими вона переймається, виходять за рамки світогляду двадцятирічної студентки.

– Артем! – відволік від думок сторонній голос.

Артем повернувся у той бік, звідки він пролунав. За кілька кроків від нього стояв Макс – один з нових знайомих, з якими почав приятелювати уже тут, на Майдані. Макс був родом з Дніпропетровська, мав там свій невеличкий бізнес, але покинув усе в один день, з'явившись у столиці зі спальником і кількаденним запасом харчів у рюкзаку.

– Сьогодні ночуватимеш?

Артем згадав, що обіцяв залишитись на нічне чергування. До чіткої організації Майдану було ще далеко, але вони – кілька десятків активістів, домовились організувати регулярні нічні чергування. Холодна ніч на переламі осені й зими була тепер головною загрозою Майдану. Вдень їх, веселих, миролюбних і нахабних одночасно, не зачіпали. Влада дбала про своє обличчя і десятки відеокамер, які чатували середмістя столиці, були надійним стримуючим фактором для спеціальних загонів міліції, які ховались у прилеглих до Майдану вуличках. Вночі все змінювалось. Кількість людей стрімко меншала, а напис під стелою, що проголошував: «Путяра іди геть», виглядав не менш визиваюче, аніж вдень.

Артем зітхнув і негативно покрутив головою. Чергування було конче потрібне, але сьогодні сили залишили його. Додалась, скоріш за все, простуда – нежить і слабкість примушували жадати відпочинку і горизонтального положення.

– Не знаю. Щось я зовсім розклеївся.

– Ти захворів? – несподівано Ірина наблизилась і торкнулась вустами його чола. – Температури немає!

Артем від несподіванки навіть зашарівся. Хотів пожартувати, але не знайшовся. Відмітив лишень, що дуже давно втратив властивість ніяковіти перед дівчатами. Щось особливе було у цьому загорнутому у жовто-блакитний прапор дівчиську у кумедному в'язаному капелюшку. Почуття, яке з'явилося під час першої зустрічі, цієї миті зросло і сформувалося остаточно.

– Очевидно, просто втомився, – сказав він.

– Отже? – Макс був втомлений не менше, але обов'язків організатора не покидав.

– Ми залишимось, – просто сказала Ірина. І от це «ми» сповнило Артема теплом. Він ще раз уважно поглянув на неї і саме у цю мить йому здалося, що вони знайомі дуже давно. А Ірина йому подобається. Не дивлячись на кумедний капелюх і безцеремонну манеру спілкуватись з малознайомими людьми. Хоча, можливо, простота у спілкуванні не була притаманна дівчині раніше? Можливо, це ті невидимі пута, якими пов'язав їх усіх Майдан, зробивши ближчими один до одного. Згуртувавши заради досягнення спільної мети?

– Так, ми залишимось, – Артем простягнув Ірині руку і відчув тепло її маленької тендітної долоні…

Усе почалося о четвертій ранку, коли жовте світло вуличних ліхтарів малювало на стінах химерні малюнки, а холодний передранковий вітер гнав бруківкою пожовкле листя каштанів. Очевидно, десь там, у владних кабінетах, комусь увірвався терпець і він вирішив грати не за правилами.

Переможців не судять, тож загони спеціального призначення все прибували й прибували. Вони з'являлися звідусіль. Сиві, немов лісові сіроманці у своїх камуфльованих бушлатах. Кремезні й озброєні до зубів. Треновані й готові до брудної роботи. Артем дивився на ряди працівників «Беркуту» й розумів, що жарти скінчились.

А далі понеслись уривки.

Блиск шоломів у світлі вуличних ліхтарів, швидкі команди, брутальні голоси. Тупіт сотень ніг, стукіт гумових кийків до металу щитів… Злегка вдалось отямитись уже перед атакою. Ряди силовиків йшли від Європейської площі і Бессарабського ринку, насувалися від площі Івана Франка і спускалися Інститутською. Виходили з автобусів на Михайлівській, шикували шеренги і готували до роботи кийки.

– Артеме, мені страшно, – прошепотіла Ірина і міцно притислась. Маленька, налякана й одночасно безмежно сильна і мужня. Саме це повернуло Артему можливість логічно зважувати обставини.

– Будь поряд! Тримайся за мене! Ми не повинні відбиватися від натовпу!

І вони побігли до стели Незалежності. Туди, де перебувала найбільша частина протестувальників. Там і тільки там був шанс уникнути побиття і арешту.

– Ми повинні перебувати у натовпі, – повторював Артем, роздивляючись залитий примарним світлом ліхтарів Майдан. І бачив, що іншого виходу у них немає – бійці «Беркуту» не залишали можливості протестувальникам залишити площу. Усе мало закінчитись саме оточенням і побиттям. Звичайна екзекуція, привселюдна й ганебна.

– Тримайся поряд і нічого не бійся! – твердив він і тоді, коли кийки запрацювали, проливаючи першу кров.

– Нічого не бійся!

Бійка набирала обертів. Хоча, яка там бійка… Це більше було схоже на цинічне й жорстоке побиття, аніж на бійку. З відбірною лайкою міліціонери кидались на беззахисних студентів і діяли так, ніби перед ними знаходились, як мінімум, озброєні злочинці. Побиті люди падали під ноги бійцям спеціального призначення, намагалися прикритися, але отримували усе нових і нових ударів. Когось волокли до автобусів, а з майданчика під стелою Незалежності нападникам відповідали мляві удари перетворених на флагштоки пластикових вудочок.

І знову свідомість відмовилась відтворювати картину побоїща, перетворюючи її на уривки.

– Мусора! – оскаженіло сичав хтось, не в змозі стримати емоцій.

І летіли в ряди «Беркута» палаючі дрова з перевернутих діжок для обігріву.

І падали під ноги міліції романтики з розбитими головами.

І волокли до автозаків студентів, провиною яких було лише небажання жити у королівстві кривих дзеркал, на яке перетворилась Україна.

І плакав, сидячи на сходах, побитий і скалічений чоловік у бутафорському козацькому одязі.

Майдан вчився не бути мирним. Вчився на власних травмах і побоях. На спрямованій проти нього жорстокості й брутальності тих, хто мав його захищати…

До тями Артем прийшов уже за воротами Михайлівського собору. Кількадесят активістів будували барикаду, намагаючись перешкодити проникненню озвірілого «Беркута», а ченці надавали першу допомогу тим, кому дісталося більше за інших. Він не пам'ятав кількох останніх хвилин, тож перше, про що подумав після панічної втечі, – де Ірина?

Вона була поруч. Розгублено стояла посеред внутрішнього подвір'я Михайлівського Золотоверхого і куталась у розірваний прапор.

– Господи, який жах! Який жах, – повторювала вона.

– Іро, ти ціла?

– Ціла? Хіба після такого можна залишитися цілою? – у її голосі не було розпачу, лише злість.

Він пригорнув її до грудей і зазирнув у очі.

– Вибач, я не зміг. Ми не змогли…

Ірина, не намагаючись відсторонитись, повільно похитала головою.

– Ти не зміг? Ми не змогли!? Ні, Артеме, все було не так. Ми тут і ми не відступимо. Тепер тільки так! Тоді зможемо.

Артем не знайшовся з відповіддю. Яка ж вона і справді сильна, ця тендітна дівчинка. Де тільки бере вона оптимізм і готовність продовжувати боротьбу після усього, що сталося?

– З тобою точно зможемо, – вперше за багато годин посміхнувся Артем. – Боюсь лишень, що у мене значно менше ентузіазму.

Ірина не відповіла. Просто здійнялась навшпиньки і поцілувала його.

– Чим ти займаєшся у звичайному житті? – запитала згодом.

Артему залишилося тільки розвести руками:

– Аспірант. Історик. Одним словом – нічого спільного з супергероями.

– Ти справді нічого не пам'ятаєш?

– Ми бігли… Вибач, адреналін не мій наркотик.

Вона похитала головою.

– Ти… Господи, Артеме, ти ж вирвав мене з рук того «космонавта»! Якби тебе не було поряд, мене б забрали. Ти просто збив його з ніг, аспіранте! Саме тому я впевнена – ми не відступимо!

Артем відчув, що у нього паморочиться в голові і присів прямо на камінь долівки. Провів рукою по чолу і лише тепер відчув щось липке. Очевидно, таки дістав кийком по маківці. Не надто сильно, аби перервати розмову для банальної перев'язки.

– Так, не відступимо, – втомленим голосом мовив він. – Лишень відпочину. Іди до мене.

Не сперечаючись, вона присіла поряд і вони застигли в обіймах. Над Києвом жеврів несміливий зимовий ранок першого грудня, розірваний навпіл тривожним набатом Михайлівського собору. Церковні дзвони, гучні й урочисті, будили Київ, сповіщаючи, що минуле життя навіки залишилося позаду. Попереду була буремна майданівська зима.