Ефект Ярковського (Фрагмент з роману)

– …Ну это, понятно, не для прохожего вкуса, – жаб'ячий рот Балтера розплився у ніжно-мрійливій усмішці; він, наче дорогоцінну квітку, – найм'якішими, найрожевішими, найстертішими частинами великого і вказівного пальців – узяв за золочений обідець крихітну біло-бузкову порцелянову філіжанку, обережно підніс її майже до самого носа; вкриті червоним мереживом судинок ніздрі його розкрилились, відкриваючи для стороннього огляду все застрягле у кущиках сивого волосся.

– Как все сделано, как изогнуто, а? – прицмокував Балтер, підставляючи порцеляну під сонячний промінь. – Нет, ты посмотри, Саша, ты только глянь: какая убедительная вещь! Дрезденская вещь, благородная вещь, таки да… Доступна проникающему свету, подобно большим окнам павильона Цвингера,[4] туманна, как раннее утро над Эльбой в Мейсене.

– Вы прям, Антей Маркович, как стихи читаете, – підтримав старого Ярковський. – Поэзия из вас так и движется.

З відчинених дверцят старого серванту, звідки Балтер видобув «дрезденську річ», на Ярковського повіяло саме тим холодом. Відчуття саме того холоду прийшло одночасно з приємним запахом – сумішшю ароматів індійських паличок, ледь чутної присутності класичних тютюнових мікстур і вже майже вивітреного нафталінового духу. Синю коробку з паличками він зауважив одразу. На ній стояла шерега філіжанок – рідних сестер «дрезденської речі». Ярковський роздивився золоте зображення на коробці – щасливо-товстого бога Ганешу зі слонячою головою, прочитав напис: «GANESH. Special fluxo incense. Is perfected from odoriferous resins gums and natural essential oils». Про себе він відмітив, що замість «perfected» там, у кращих традиціях індійського пофігізму, написано «perfectd», a замість «odoriferous» – «odorferous».

«Той холод йде не з коробки», – констатував Ярковський і витягнув шию, щоби заглянути углиб серванту. Там, між пузатою супницею і соусником, причаїлось щось антрацитово-темне, немов оббите чорним оксамитом.

– Да, Саша, это драгоценный сервиз из настоящего саксонского фарфора, – по-своєму потрактував цікавість Ярковського Балтер. – Матери-покойнице он достался, хочу уточнить, не с трофейного барахла ее спившегося майора, а по прямому завещанию майорской мутер. Роза Казимировна была из очень даже уважаемого семейства и сервизы у нее были со всех сторон основательные, купленные в самых лучших магазинах Европы.

– Special fluxo incense… – промурмотів Ярковський, марно намагаючись протестувати чорний предмет на присутність саме того холоду. Марно. Чорний предмет виправдовував свій колір. Він ігнорував намагання Ярковського так само, як горді кварки темної матерії ігнорують зусилля теперішніх астрофізиків.

– Ты оцени вот этот сервант, ты только на него посмотри. – Балтер розкинув руки, наче намагався обійняти посудну шафу; в його бляклих очах палав вогонь жрецької наснаги. – Это же целый мир, это целых три мира. Олимпийский мир на серванте сверху – там, заметь, статуи греческих и римских богов, бронзовый Аполлон и фарфоровые нимфы. Кстати, тоже убедительной саксонской работы. Конец девятнадцатого века. Самый его кончик. Пропахшие абсентом девяностые, сецессия. Средний мир на верхней полке – шкатулки с эфирными маслами, аромолампы, подсвечники. Это, конечно же, телесный мир бренных человеков, заключенных в упадочную плоть несчастных душ. Мир желаний, мир возбуждения, запахов, интима, ну ты понимаешь… А вот и нижний мир – посуда, ложки, вилки, ножи, подставки для салфеток, сахарницы и соусники. Желудочный алтарь человека культурного. Как определяет мой продвинутый племянник: нижние чакры, вместилища подлых энергий. Все на своем месте, все очень даже жизненно. Вот оцени, Саша, как верно, как осмысленно все это разместила Роза Казимировна. Истинная была европейка. Польская кость.

– А вы, что ж, не истинный? – посміхнувся Ярковський. Кумедний старий. Якби не пошук джерела саме того холоду, він із задоволенням поспілкувався б з цим уламком ери лампових телевізорів.

– Где нам, убогим… – зітхнув Балтер. – Я же, Саша, из босяков местечковых. Учитель словесности, штопаная образованщина, провинциальный предводитель кавээнщиков, все пер по жизни с пионерским барабаном. Напели мне в доверчивые уши юности: «Художник первородный всегда трибун, в нем дух переворота и вечно бунт». Вот и бунтовал, дышал романтикой, боролся за справедливость. А все был босяк босяком… – старий примружив очі, наче згадуючи. – Буря в немытом стакане, Саша, таки да…

– Про «художника первородного», это из Маяковского?

– Маяковского? – з раптовою образою в голосі перепитав Балтер. – Нет, Сашенька, это совсем не из Маяковского. Это, к вашему сведению, Андрей Вознесенский, поэма «Мастера»… Быстро же вы забыли. Впрочем, да, совсем другая культура… Вознесенский для вашего поколения…

– …нафталин, – підказав Ярковський. Ледь відчутний, древній, як сам сервант, всотаний двохсотлітньою буковою деревиною, запах нафталіну не давав йому спокою. Запах сплітався з саме тим холодом. Тепер він міг поклястись: той холод, як і викопний запах інсектициду, йшов з верхньої полиці. З антикварних нагромаджень «середнього світу».

– Антей Маркович, а можно мне вон ту полочку осмотреть? Вон ту, где подсвечники?

– Средний мир?

– Ага.

– Смотри, мне ж для дела совсем не жалко.

Ярковський обережно відсунув скло, взяв до рук перше, що трапилось на шляху до вкритих пилом і трупиками молі глибин «середнього світу». Це була порцелянова табакерка, розписана батальними сюжетами. Кіннотники у конфедератках під біло-червоними знаменами мчали кудись на тлі буколічних дерев і аквамаринового неба.

«Польські гусари, – визначив він. – Певно також зі спадку істинної європейки Рози Казимирівни».

Він відкрив табакерку, висипав собі на долоню її вміст – булавки, поламані ґудзики (старовинні, обшиті крепом), крильця здохлих комах. Повернув все це назад, закрив, обережно поставив табакерку на лакований виступ серванту. Потім відправив туди ж два підсвічники – мініатюрну латунну менору і трисвічник з порцеляни кольору слонової кістки. В ньому кам'яніли вкриті сивою смагою недогарки медових свічок.

Наступною за підсвічниками була ароматична лампа, зроблена у вигляді увитої плющем вежі. За нею стояла гаптована потемнілим бісером іконка святої Варвари, а поряд з образом знайшлась самшитова шабатурка, рясно обклеєна пласкими мушлями та нерівними пластинками перламутру.

– Свадебный подарок, – прокоментував Балтер. – Эту шкатулочку свекровь подарила Илонкиной маме на свадьбу. Мама так любила эту шкатулочку, все говорила: Роза Казимировна меня так понимала…

Він витер носовичком зачервонілі очі, відтак казав щось іще, проте Ярковський вже не слухав старого. Він таки знайшов джерело саме того холоду. Від шабатурки линув потужний потік – наче струмінь арктичного вітру дув крізь голову Ярковського. Розгорнулись десь у потилиці й побігли усім його тілом швидкі електричні змійки. Подих Сили енергетично вимив його зсередини, розчинив темні згущення інертності. Спочатку Ярковський хотів відкрити шабатурку, але його зупинило практичне міркування. Якщо там знаходиться якась особлива річ, то вона дуже потужна і небезпечна. Безпосередній контакт з нею може мати погані наслідки. А той холод й без контакту достатньо потужний, щоби провести реконструкцію.

Процес тим часом почався поза волею Ярковського. Сервант віддалився і змінив свій вигляд. Лак, що вкривав його поверхню, посвітлішав, засклений верх видовжився і оброблені в техніці «алмазної грані» скляні поверхні замерехтіли райдужними спалахами світла, наче справжні діаманти. Сервант перетворився на величний ковчег, на вавилонську вежу меблевої Месопотамії, на модель великого Божого творіння, населену моделями менших і простіших Божих творінь. В архітектурі цього ковчегу простежувались готичні мотиви з нечемними барочними вкрапленнями.

Вавилонська аватара серванту відірвалась від навколишнього буття, стерла під собою підлогу і стелю над собою, скинула з себе Аполлона і порцелянових німф, знищила у собі посудне призначення разом із посудом, підсвічниками і рештою витребеньок, грізно нависла над Ярковським. Цілком як космічна тарілка з американського бойовика.

Балтер під впливом того холоду також змінився і мутував у лінійних вимірах, став пласким, наче малюнок початкуючо-го авангардиста, в голосі старого запанувала писклявість. Його словесні виверження вже майже не досягали свідомості Ярковського, лише чулось фонетично контурне бурмотіння. На якусь мить з контуру вирвався артикульований фрагмент:

– …Саша, а вам знакомы стихи поэта Э. Ш.? Вот эти:

«Кочевые жуют стада

безразличную ленту времени,

уводящую в никуда…»

«Ось воно! – в голові Ярковського запульсувало на диво розумне згущення. – Байдужа стрічка часу Якраз те, що треба! Якщо уявити цю стрічку, вхопитись за неї, то вона стане стежиною, вона виведе на петлі іншого часу – впійманого, на петлі вічного повернення…»

Він став уявляти байдужу стрічку часу. Байдужість він візуалізував за допомогою яскраво-сірого кольору, а час уявив темно-сірою примарною прірвою без берегів. Він з досвіду знав, що всі кольори, окрім сірого, блакитного і сріблясто-білого відволікають від реконструкції. Вавилонська аватара серванту також змінила колір зі світло-коричневого на сіро-блакитний й оточила Ярковського зусібіч. Він опинився в сервантному Колізеї, у креденсовому амфітеатрі, де алмазні грані, дверцята та висувні шухляди оточили його, наче гладіатора на арені римського цирку. Вселенський сервант нагадував нутрощі торнадо – лише високо вгорі лакований колодязь вичерпувався, відкриваючи світло-сіру таблетку неба. Або ж того, що правило тут за небо. Одна з трибун-шухляд розкрилась по всьому периметру і з неї сліпучо-сірим потоком на Ярковського звідусіль наповзла, насунулась, наступила байдужа стрічка часу.

Одночасно стрічка байдужого часу.

Одночасно час байдужої стрічки.

Одночасно байдужість часової стрічковості.

Одночасно ще щось, пов'язане з часом, стрічками, байдужістю, плюс ще щось і ще щось…

За мить розумне згущення в його голові розвіяло усі зайві варіанти і всі зайві примноження, він кліпнув очима й опинився на стрічці. Конус вселенського серванту згорнувся, на близький обрій впали пасма сірого туману. З них у напрямі Ярковського висунулись леза велетенських шпаг, завмерли, наливаючись безжальним блиском, й знов втягнулись у сіре марево.

«Пройшли Стража!» – задоволено відмітило розумне згущення й ввімкнуло ноги Ярковського. Ті шарнірно запрацювали, зарухались, реконструктор хитнувся туди-сюди, не без зусилля відновив рівновагу й непевною ляльковою ходою рушив за обрій. Він був настороженим і зібраним. Кожного разу червоточина між світами вела себе інакше.

Наставник вчив, що впійманий час божеволіє. Що в його безнадійних, мінливих петлях народжуються, живуть і вмирають небезпечні химери. Що вічне повернення подій безугавно розмножує варіанти дійсності, іноді повертаючи їх до нашого світу у вигляді хворобливих анахронізмів, марнотних карикатур на минуле.

З впійманим часом, як і з впійманим у капкан звіром, розслаблюватись і гратись не випадало.

А ще цього звіра охороняли стражі. Хто вони такі чи що воно таке не знав навіть Наставник. Він казав, що у древніх книгах їх описують, як незмірно могутні сутності, поставлені Творцем на варті вселенської рівноваги. Враховуючи, що і Творець і створена Ним рівновага самі були суцільними загадками і таємницями, книжна мудрість тут мало чого прояснювала. Мудреці минулих часів мандрувати у петлях впійманого часу категорично не радили. Досвід тих мудреців вдало підсумував божевільний син лютеранського пастора з Рьоккену, який знався на вічному поверненні (відвідував звіра?) і попередив усіх спокушених духом цікавості: «Не заглядайте у прірву, бо прірва може заглянути в вас».

Хто зна, подумав Ярковський, скільки реконструкторів заплатили свідомістю за свої проникнення до червоточини. Один відомий містик казав про сотні тисяч обраних, чий розум зжерли мешканці впійманого часу. Він вважав, що кожний третій з тих людей-овочів, що тихо доживають віку у божевільнях, є тілесним залишком невдахи, що навмисно або ж випадково завітав до вічного повернення. Найбільший відсоток таких попа-данців давали експерименти з грибами і ЛСД.

Ярковському було відомо принаймні про один з таких випадків. Молода жінка-екстрасенс, яка практикувала з шаманськими грибами, одного чудового ранку вбила двох своїх дітей і сестру, а потім з диким сміхом вистрибнула з четвертого поверху. Життя їй врятували, але від розуму не лишилось нічого. Ярковський знав її як талановиту і досвідчену реконструкторку. Проте він також знав, що напад хижака з червоточини блискавичний і відбити його важко. Майже неможливо. Лише свідомість архатів і даоських святих недоступна таким атакам. Хижак, вчив Наставник, безроздільно оволодіває мозком, але не має досвіду керування тілом. Тому змушує окуповане тіло до безглуздих кровожерливих дій, руйнує або калічить його і швидко звідти виселяється. Особистість після того ніколи не відновлюється.

«О, Передвічна, бережи мене від такого!» – Ярковський подумки торкнувся знаку вищої ієрархії і відразу відчув, що розумному згущенню це не сподобалось. Зрештою, це його не здивувало. Це згущення, швидше за все, одного роду-племені з хижаками.

Темні пасма тим часом наблизились. В них панував неспокій, наче за хиткою запоною боролись невидимі велетенські щупальця. Ярковський вирішив, що вже достатньо заглибився у простір петлі.

«Достатньо», – підтвердило розумне згущення.

– Розо Казимирівно! – обережно покликав він, а розумне згущення повторило ім'я та по батькові померлої на усіх незліченних рівнях буттєвої стрічковості.

На заклик замість Рози Казимирівни прилетіли велетенські бджоли. Моторні й барилисті, вони наповнили всесвіт мерзенним авіаційним звуком. Розумне згущення від того звуку почало пчихати і кожен той пчих роздував голову Ярковського до різних сферичних розмірів – від шкільного глобусу до першого супутника, закинутого людством на навколоземну орбіту. З бридко пульсуючою м'якою головою він перестрибнув через рій бджіл. Нестабільні розміри голови завадили Ярковському розрахувати стрибок, його почало зносили вліво, у темно-сіру невизначеність. Драглистий зміст голови також зрушився, розтягуючи її в напрямі лівого вуха. Голова втратила кулясту форму, ліве око відповзло від носа і зауважило неминучість болісного падіння. Одна з комах рушила за ним, догнала і з розгону встромила в розпухлу голову міцне жало.

Ярковський закричав, хоча й не відчув болю.

Стрічка часу спалахнула сріблястим сяйвом і він опинився в кімнаті з обшарпаними стінами та високою, прикрашеною ліпниною, стелею. Частину стелі вкривали жовті пухирчасті плями, ліпнина з одного боку пообвалювалась, а на люстровому гачку, замість освітлювального приладу, висіло жіноче тіло у розшитій срібними нитками сукні. Обличчя повішениці не давалось до розглядання, розпливаючись на мерехтливу кольорову пляму, наче локація статевого органу у японському порно. Зате ноги можна було роздивитись до найдрібніших деталей. Одна з них залишилась взутою у балетно-танцювальну модифікацію домашнього капця. Ніс цього архаїчного взуття був також розшитий срібною ниткою. З другої ноги капець впав й перед очима Ярковського скарлючились у смертній судомі бліді безкровні пальці з доглянутими нігтями, на яких вгадувались скупі залишки перламутрового лаку. Лінію ноги в основі великого пальця псувала здоровенна ґуля. Шкіра на ній всохла й порепалась. Набряклі п'яти вкривав шар воскової жовтизни і зелена муха повзла по цій жовтизні, уособлюючи перемогу безупинного процесу життя над окремим малозначущим фактом смерті.

За два метри від ніг повішениці тьм'яно блищало скло серванту. За всіма законами чотиривимірного світу, ноги, капець, нігті й гулі мали віддзеркалюватись у цьому склі. Проте не віддзеркалювались. Там, натомість, віддзеркалювався куполоподібний зелений абажур з пишною мереживною оторочкою. А ще стіл і вузька кришталева ваза на ньому. Ваза з велетенськими, абсолютно недоречними й надлишковими своєю хамською пишнотою, орхідеями.

– Розалія, донька біржового махінатора Казимира Людоцького і професійної ворожки Адріани Мінцель, знаної на Привозі, як «Кришталева Куля», – озвалось розумне згущення.

– А хто ж її повісив?

– Сама повісилась. Хворіла на рак.

– Бадильне видовище, – щиро поцінував Ярковський, забувши, що його голова все ще м'яка і підвладна зрадливим трансформаціям. Згущення мстиво пхикнуло і голову знов роздуло. Рот витягнувся в непристойну рідкозубу щілину, очі роз'їхались. Тіло доньки біржового махінатора опинилось поза оглядовими можливостями роздвоєного зору. Ярковський уявив, як це виглядало б для стороннього глядача, й смикнувся. Драглі у його голові відчайдушно завібрували разом з оболонкою.

– Стежка починається в серванті, а закінчується будь-де, – прошелестіло крізь вібрацію розумне згущення.

– Закінчується у задньому проході, – подумки скрутив дулю Ярковський і всім вмістом роздутої голови відчув, що розумне згущення ту його дулю запам'ятало.

Кімната змінила свій вигляд. Тепер на стелі не було жодної ліпнини. Плями також щезли під шаром бездоганно накладеної сніжно-білої фарби. Зі стелі звішувалась розкішна люстра з ограненими підвісками. Шафранового кольору стіни прикрашали оправлені у білий багет натюрморти з шоколадним тлом. Лише сервант залишився на своєму місці. Його скло все ще віддзеркалювало оторочений абажур.

До серванту підбігла дівчина-підліток у джинсах бузкового кольору. Хвостик її темного волосся стирчав над застібкою бейсболки. Дівчина зняла з верхньої полиці знайому Ярковському шабатурку, присіла на краєчок дивану і почала вивчати її вміст. Вона щось виймала з шабатурки, але що саме, годі було роздивитись. Промені світла, що линули від вікна, запалювали веселкові лабіринти на перламутрових пластинках, обличчя дівчинки вкривала маска межової зосередженості.

– …Наша Илоночка бредила Абендландом, Закатной Землей, средневековой Европой, – долинув з іншого кінця Всесвіту хриплуватий голос Балтера. – Все выясняла о своих предках, о родовых линиях, старших ветвях, младших ветвях, да… В одиннадцатом классе сочинила легенду о своем происхождении от боковой линии каких-то фантастических баронов Ейгендорфов, кажется… Или Ойгенбергов, что-то сугубо тевтонское, я уже точно не вспомню. Поступила Илоночка на немецкую филологию, дополнительно изучала скандинавские языки. Бесплатно. Через Интернет. Талантливая была девочка, исключительно талантливая. В последние годы много переводила с немецкого, шведского, норвежского…

Голос згас. Кімната знову змінила свій вигляд. Замість натюрмортів на шафранових стінах повисли абстрактні композиції у саморобних рамах. Місце люстри заступила ажурна металева конструкція, всіяна світлодіодами. Загорнута в махровий халат коротко стрижена брюнетка підпалювала вставлену у мундштук сигаріллу. Напроти, у глибокому кріслі, вільно розкинувся бородатий дядько. Він щось пояснював брюнетці. Голосу бородатого спочатку не було чути, відтак звук впав, наче зі стелі, роздрібнений відлунням.

– Ти, Оленко, нагадуєш мені кельтський рунічний хрест, – заявив бородань. – В тобі переплелись протилежності: традиційний католицький криж і колесо ліберальної химери.

– Я же просила тебя: не называй меня Ленкой, – голос брюнетки затікав до м'якої голови Ярковського, наче теплий крем, застигав у ній жирними краплями, лоскотав драглі між вухами. – ЯнеЛенка, неАленка, я – Илона. Так трудно запомнить?

– Оленка, Ілонка – різниці немає, я ж не про те, – правив своє бородань. – Я про дивні гібриди. Ти відчуваєш себе аристократкою, а працюєш у ліберальному виданні з людьми, які зневажають фундаментальні цінності, віру та гідність твоїх предків. І все ніби нормально, це тебе не пригнічує.

– А с какого перепугу это должно меня угнетать? – 1лона видихнула в бік співрозмовника хмарку диму. – Мои коллеги воспитанные люди. Никто не оскорбляет моих предков. Не вижу противоречия и поводов для внутреннего конфликта.

– Зате я бачу, – запевнив бородань. – Для мене Європа є невичерпним резервуаром Традиції, дорогоцінною скринею сенсів і змістів. Якщо ти аристократка, ти маєш це відчувати. Адже саме аристократія є хранителем духовних первнів європейської цивілізації. А ти крутишся в червоному колесі. У кублі руйнівників і циніків, які вклоняються грошам та успіхові. У ліво-ліберальній химері так званого «прогресу».

– «Лево-либеральная химера»? – посміхнулась Ілона. – Вот и поговорили… Быстро же ты сполз на политику. Мы сегодня начали с каинитов и ересиологов, с Августина, Мейстера Экхарта и Эрфорда, а теперь о чем говорим? А эта пошлая терминология ультраправых, этот лай на прогресс. Мне скучно.

– Тобі цікавіше говорити про громадянське суспільство і права меншин? Про інфляцію антропологічних визначень і таке інше? Ти ж спадкоємиця шляхетної крові, ти в Бога віриш. Я розумію, що вся та твоя культурна тусовка зорієнтована на світові ліберальні клуби. В культурі і мистецтві у них монополія. Я розумію. Але ж тут, зі мною, ти можеш бути тим, ким ти єнасправді, ти можеш бути баронесою, а не найманою перекладачкою з глобальної на хутірську.

– Это ты ничего не понимаешь, – Илона щурилась на собеседника сквозь медленное облачко сигарного дыма. – Я всегда баронесса. В любых раскладах. А ты примазываешься к людям, для которых всегда будешь плебеем, начитавшимся Элиаде и Генона. Ты скучный сорокалетний книжный мальчик.

– Я тебе не ображав… – почав бородань, але що він там казав далі і якими саме аргументами контратакував Ілону Яровському почути не вийшло.

Навколишнє смикнулось, розумне згущення зашипіло гадюкою. Звуки і контури потонули у сірих пасмах туману. Над очима реконструктора виник різкій пульсуючий біль.

«Ми платимо за вхід на виході», – згадав Ярковський слова Наставника і вирішив, що така розкішна реконструкція варта кількох годин головного болю. З іншого боку, він не побачив нічого, що прояснило би загадкові обставини вбивства Ілони.

Майже нічого.

«Але ж це лише перший крок», – нагадав він собі і розумному згущенню, яке зачаїлось у повільно тведіючій голові. Як завжди після мандрів у петлях впійманого часу йому нестерпно хотілось солодкого. Плитки білого шоколаду, а краще великого шматка київського торту.

– Саша, с тобой все в порядке? – Балтер стривожено заглядав йому в очі. Високо над ними, під самою стелею, нестерпно дзижчала приблудна бджола. Певно також мріяла про солодке.

– Все о'кей, Антей Маркович, все путем, – Ярковський намагався сфокусувати зір на перламутрових пластинках шабатурки, знову відчути укорінюючий подих того холоду. – Роза Казимировна, да… Что ж она так?

– Ты о чем? – насторожився Балтер.

– Женщина определенно была со вкусом, а повесилась в таком кабацком платье.

– Кто тебе сказал? – у Балтера почервоніла шия, а за мить і все обличчя.

– Что?

– То, что Роза Казимировна повесилась, – Антей Маркович вимовляв кожне слово окремо і виразно, немов підкреслюючи його. Ярковський уявив, як у школі він цим відточеним інтонаційним підкресленням напрягав учнів: «Вася, тебе «два» за домашнєє задание!»

– Догадался.

– И про платье догадался?

– Да.

– Не темни, Саша… Я понял, – старий обома руками оперся на сервант. На Ярковського він тепер дивився через відображення у склі. – Ты собираешь информацию о нашей семье.

– Вы же сами просили расследовать это дело.

– Смерть Илоны.

– Да.

– Но я не просил вытирать пыль со скелетов в семейном шкафу. И не просил тревожить… – Балтер зробив паузу, немов би вирівнював дихання, відтак продовжив з вимогою в голосі:

– Кого именно ты расспрашивал о нас? Миру Борисовну, эту старую гэбэшную крысу?

– Я не знаю никакой Миры Борисовны.

– Значит, Зойка тебе сказала.

– Нет. Я и Зойки вашей не знаю.

– Тогда…

– А вы вспомните, Антей Маркович, почему обратились именно ко мне.

– Ты хочешь сказать… – Балтер різко повернувся, впіймав погляд Ярковського. – Эти твои способности…

– Именно это я и хотел вам сказать, – реконструктор не відвів очей. – Эффект Ярковского. Но не Ивана Осиповича, а, как говорили в древности, вашего покорного слуги.[5]

«Нехай думає що хоче. Вони всі такі. Спочатку замовляють реконструкцію, потім дивуються, потім бояться і ненавидять.

І цей такий самий, дарма, що спадковий інтелігент, заслужений вчитель, поет і все таке. Усе як завжди. Платимо на виході».

– Так ты… видел, как вешалась Роза Казимировна?

– Донька Кришталевої Кулі, – перейшов на українську реконструктор.

– Что?

– Да так, ничего, – Ярковський нарешті відчув, що його охоплений болем мозок знов закутий у твердий надійний череп, і рішуче відкрив шабатурку.

«Упс!» – пискнуло розумне згущення.

Шабатурка була порожньою.

Ярковський навіщось торкнувся пальцями внутрішньої оксамитової оббивки, викинув з шабатурки висохлу павучу оболонку і запропонував схвильованому Балтеру:

– Антей Маркович, угостите конфетами. Или тортиком каким-нибудь. Буду весьма вам обязан.

© В. Єшкілєв, 2014