Петля затягується

Бояри просто внесли князя Семена на стіну. Головні сили ляхів отаборювалися з напільного боку фортеці, на правий беріг Бельші[16] та лівий беріг Речиці послали лише по корогви, які не совалися на кригу – розуміють, що порубана.

– Гадаю, ще дві-три корогви вони послали на схід та південь. Прикритися.

Почувши слова воєводи, який підійшов нечутно, неначе дух, князь обернувся та мало не заволав – біль з рани пішов по усьому тілу, неначе туди знову врізався меч.

Дрозд, якому було менше, ніж тридцять, – після одинадцяти років жорстокої війни та страшної пошесті, яку там, далі на захід, назвали «чорною смертю», молодий воєвода не був дивиною – жодним порухом жодного м'язу не дав зрозуміти, що побачив князеву слабкість – і князь був йому вдячний за це.

– Їжі вистачить місяців на три.

– Н… не будуть вони змором брати… – затинаючись, відповів Семен Наримунтович. – На стіни полізуть.

Дрозд кивнув, ще не знаючи, що частково він помиляється. Щонайбільше за півтора місяці потає сніг з кригою – і все довкола вкриє вода.

– Щось в них обозу майже немає…

– Повідставав. Коней вони не жаліли.

– А це ще що? З ними що, татари?

Дійсно, до табору підходила корогва, озброєна по-татарському. Татарською була й посадка вершників у сідлі.

– А це, – кривлячись від болю, прошептав князь, – влахи. Передовий полк Людовика.

Семен Наримунтович помилявся. Корогва, яку виставило васальне щодо Угорщини воєводство Марамурешті, отримала наказ не робити гаку, йдучи на збірний пункт, а зразу прямувати на з'єднання з поляками. В польському війську були ще дві угорські, точніше – наймані французька та боснійська корогви, які король Угорщини після минулорічного походу залишив на постій в завойованій Галичині.

Дрозд знав, що Людовикові служать чимало влахів, але на полі бою не зустрічався з ними. Тобто, може, у великих боях зустрічався, та не звернув уваги, бо у великих боях досі командував лише невеликим загоном.

На штурм їх навряд чи пошлють, а от засипати стіни стрілами… Через голови штурмуючих – це вони можуть. Щоправда, ми їм також дещо приготували.

– Підготувалися добряче та все розрахували… Ще хоча б тиждень, а краще два…

Князь кивнув. Він – один з небагатьох – розумів, навіщо Дрозду потрібно тягнути час.

– Перемовини почнемо, або якщо вони самі надішлють герольда, або коли надійде Людовик.

Воєвода теж був такої ж думки. Зробити інакше – показати, що ми боїмось. Ніде правди діти, таки страшно, бо лише дурень не боїться такої сили, проте показувати цього не слід.

– Розпочне їх пан[17] Володимир Мстиславович. Хай скаже, що я кохаю Людовика з Казимиром, як небіж свого вуйка.

Дрозд зрозумів. Великий князь та король[18] Любарт Гедимінович вимагав, аби королі Заходу називали його братом. Тобто визнали рівним. Тому зі свого боку удільний князь Семен, який, до речі, таки доводився Любартові небожем, міг заявити таке. Ясно, що в документі, писаному на папері, королі ніколи такого не визнають. Проте – оскільки це початок переговорів – як перший запит таке титулування не викликає подиву.

– І що наступного дня я сам прибуду до них, аби обговорити умови цього кохання.

– Сам?! – Не стримавшись, несамовито заволав Дрозд. – Мало було… – й осікся, зрозумівши, що на хвильку забувся – перед ним князь. Хай реальну владу мав він, воєвода та слуга Любартів, але ця ззовні непоказна, жахливо скалічена, тиха та богобоязлива людина була КНЯЗЕМ.

Вона носила титул, який викликав майже містичну пошану.

Повага, пошана, навіть поклоніння, яким були оточені найбідніші князі, переважала навіть пошану народів Заходу до своїх королів.

– Та не мало – блідо посміхнувся Семен Наримунтович, нагадуючи, де його було порубано. І за яких обставин.

* * *

Півтора роки тому.

Коли замкова брама просто впала за ними, князь Семен дозволив собі розслабитися.

Під час переговорів він усе побоювався якоїсь пастки, якогось Казимирового віроломства, щось таке просто аж світилося на дружньому, веселому, безтурботному королівському обличчі. Проте до ранку їм нічого опасатися. Взяти отакий замок з наскоку можливо, лише якщо вартові зрадять або заснуть, однак зараз Його Милість Короля та Великого Князя Дмитра-Любарта (тодішні люди навіть у думках називали монархів по титулу і не могли собі й уявити, що можна інакше) – так от, Його Милість супроводжували найнадійніші – в усіх розуміннях цього слова, найнадійніші – а в кількох годинах неспішної ходи стояв зі своїм та головним волинським військом Його Милість Великий Князь трокайський Кейстут, з військом навіть трохи більшим за Казимирове – це не кажучи вже про те, що, коли до десяти тисяч латників додати одного Кейстута – то це, вважайте, всі двадцять тисяч.

У чому поляки кілька разів переконалися за минулі місяці.

Не випадково їх першою умовою було – аби Кейстут не підходив близько до місця переговорів.

Даремно, до речі, хвилюються, – Казимирова смерть Волині невигідна. І полон також.

Як помре польський круль бездітним – сяде на краківський стіл[19] його небіж Людовик угорський – об'єднаються наші вороги.

А так – Казимир ще не старий, цілком може в нього ще син бути. Тоді союз ляхів з уграми трісне. Або спочатку союз трісне і зминіть круль заповіт – є ж князі Мазовії та Сілезії, які більше прав мають, ніж угорський король.

А взяти круля у полон – так це не рішення проблеми, бо колись же й звільняти треба.

І все-таки князеві було тривожно.

Щось його гнітило, щось не давало спокою.

Покрутившись на лавці години зо дві, князь піднявся. Старий слуга, якого колись приставили до княжича, як тільки того відняли від грудей годувальниці, підхопився, хоча ще кілька секунд тому здавалося, що він спить так міцно, що його не розбудить й труба архангельська.

– Підемо, перевіримо варту.

Слуга кивнув. Хоча особисто князь Семен за варту й не відповідав, проте, дійсно, краще роздивитися на власні очі.

Вони вийшли на двір, по усходній стовпі, тобто по гвинтовим дерев'яним сходам, піднялися на стіну.

Замок було побудовано з дерева, проте на такий кручі, що князь Семен згадував чуту колись оповідь – як татари змусили святої пам'яті князя Василька, брата короля Данила, наказати захисникам міста Холма здатися. Василько наказав. І кричав, і лаявся, навіть тупотів ногами.

Але в лівій руці було в нього п'ять камінчиків, які він, начебто від хвилювання, підкидував. Та невисоко підкидував, невисоко. І захисники зрозуміли – не можуть пращі[20] татарські високо вгору стріляти. Так і не здалися, й нічого не змогли вдіяти з ними татари.[21]

Так і тут. Дерев'яну фортецю можна по-татарському підпалити – виготовити снаряд для камнемета з великим наконечником в денці,[22] начинити його чимось горючим та послати в стіну – наконечник увійде в дерево, снаряд на ньому повисне та й стіну підпалить. Не вийде. Занадто високо й поблизу є лише одне місце, де можна камнемет встановити. Пристріляне нами місце. Подивимось, хто кого швидше підпалить.

Поляки колись взяли цей замок голодом, здали ж без бою лише тому, що розуміли – Кейстут допомогу до нього не підпустить, і знову голод візьме своє. А зараз, якщо спробують штурмувати, то опиняться між молотом і ковадлом.

Ці приємні думки князеві були перервані тим, що під його ногами здригнувся ґрунт, а по вухах вдарив жахливий грім.

Князь повернувся й з жахом побачив, як відламується частина майданчику – та частина, на якій стояла західна вежа – й падає, падає, падає.

У скелі була природна печера, від якої давно прорубали таємний хід до фортеці. Оскільки ж ляхи за часів свого тут перебування про нього дізналися, то хід замурували, поставили вартового, щоб почув, якщо почнуть ломами довбати і… заспокоїлися.

Та ніхто не здогадався, що гемонською новинкою – порохом – можна не лише стріляти, але й підривати. Власне, навіть порохову стрільбу мало хто чув. Щоправда, заряд вийшов слабкуватий – розраховувати потрібну кількість не вмів ще ніхто, і, якби в скелі не було тріщин…

Але тріщини були, й зараз завалилася майже третина замку. Уламки скелі та колод утворили щось схоже на химерні сходи.

На щастя, ляхам довелося подолати певну відстань і тому, коли вони полізли на гору, волинці, більшість яких все-таки вціліла, зустріли їх градом стріл.

Луки – потужні татарські луки – значно проріділи натовп атакуючих.

Але водночас інший загін пішов на штурм брами.

Те, що було далі, князь пам'ятав погано. Залишилися лише деякі окремі моменти – ось він перехоплює меча двома руками – щита так і не взяв – і рубає. Рубає. Рубає.

І раптом – страшний біль. Морок. Забуття.[23]

* * *

– Я ж і другого разу, вважай, був присутній. Коли вони Кейстута заманили на переговори й гадали, що впіймали – долаючи біль, посміхнувся князь.

Воєвода знав, що князь не просто «був присутній»…

* * *

Сім місяців тому,

Кріві-крівікайте[24] Ліздейка, хоча був вже, м'яко кажучи, немолодим, але заколов рудого бика одним блискавичним, точно поставленим ударом. Бик повалився, не смикнувшись. У князя Кейстута майнула думка, що це протиприродно – але питання, чи це якісь чари, чи просто биків чимось поять перед жертвою, належало до таємниць жерців, сувати ніс в які не варто було навіть князям.

Ліздейка, якого інколи називали Радвілою[25] (до речі, чи правда, що батько знайшов його у гнізді орла?), наповнив окутий сріблом ріг кров'ю, підніс спочатку Кейстутові, потім іншим монархам. Диво дивне – полонені – брат Любарт та небіж Семен (о Боги литвинів, в якому він стані! Ті, кого на погребальне вогнище кладуть – отак виглядають! А то й краще!) – так от, родичі пропустили повз себе, як це й личить християнам, а от Людовик, Казимир, Болеслав Мазовецький та тевтони, які виступали посередниками на переговорах, – усі випили!

Кейстутові стало майже весело. Адже умови договору передбачали, зокрема, прийняття християнства ним, Кейстутом, та всім його князівством! І тільки-но підвисивши печатки свої, християнські прочани,[26] які пояснювали свої походи поширенням вчення Христа (Кейстут далеко не був певен, що Христос визнав би це вчення своїм), і не кліпнувши оком, беруть участь у поганському обряді, за що їм, власне кажучи, світять пекельні муки. «Вони гадають, що, як я не християнин, то й не розумію?»

Навколо гомонів, співав, пирував величезний табір. Табір чотирьох військ – угорського, обох польських – королівського, Казимирового[27] та Болеславового (Болеслав – князь Мазовецький) та орденського. Німці, начебто, виступають як посередники. Проте табір в них не окремий, а спільний з однією з сторін.

– Отже, – посміхаючись, продовжив Людовик (німецькою володіли всі, лише нещасний зранений Семен погано), – я гадаю, що Його Милість Великий Князь Кейстут може відпустити ту частину слуг своїх, які не потрібні під час подорожі до Буди, де він прийме святе хрещення.

А от про Буду досі не було мови! Буда ще не стала мадярською столицею, і ніхто не думав, що стане. Єдина слава, що дійшла про неї так далеко, була слава фортеці – і, відповідно, в'язниці.

– Я брав лише тих, хто поїде зі мною, – про поїздку, хоч і не так далеко, мова йшла, й саме тоді Кейстут насторожився вперше. Він чудово знав, що прийняти хрещення можна й у похідній церкві-наметі.

Ну, ясно, для князя воно краще в соборі… Та не в Буді ж!

– Так що двоє чи троє супроводять брата та небожа…

– Його Милість князь Семен теж їде до Буди.

Та-ак. Зараз він скаже, що угода передбачає звільнення Любарта та його підданих. А князь Семен, хоча й взяли його у полон разом з вуйком, проте, оскільки він князь, у це поняття не входить.

Точно. Саме це й говорить Лайош-Людовик. Насправді вони хочуть залишити собі ще одного заручника. На Любартовій службі – ще один Семенів брат. Навіть якщо він, припустимо, Семена не любить, проте, побоюючись ганьби, мусить дбати про безпеку брата свого.

Пастка. Як він і передбачав, пастка. А заручники в його таборі не допоможуть. Люб'язні господарі послали таких, яких їм не шкода…

Кейстут Гедимінович, не звертаючи уваги на відчай, написаний на Семеновому обличчі (погано володіє собою, не личить це князеві!), поговорив ще про одне, про друге… а потім проявив бажання виспатися перед дорогою.

… Перед входом до намету, як і раніше, стояли литвини (роззброїти їх – означало визнати, що Кейстута взято в полон), та в десяти кроках від входу палало вогнище, біля якого влаштувалося кілька воїнів. Інше таке ж вогнище примостилося позаду намету.

Семен повернувся до дяді, з написаним на обличчі наміром вилаятися і… затнувся, бо Кейстутове обличчя просто волало – «мовчи!».

Вони мовчали три доби. Тобто, ясна річ, говорили про те, про се, але, навіть коли були сам на сам, нічого важливого не торкалися.

Об'єднане вороже військо рухалося повільно, на привалах багато хто пиячив.

– А чи не зіграти нам в шахи, а, брате? – ці Кейстутові слова пролунали третього вечора… І Семен відчув, що це не просто пропозиція пограти.

Щось готувалося, щось повисло в повітрі. Час тягнувся нестерпно до фізичного болю.

Пісні та галас у таборі потроху меншали – хміль брав своє, п'яні позасинали. Проте угорці (чи це поляки?) біля вогнищ були тверезі. Одне вогнище навпроти входу, друге позаду – щоб не висковзнули, тканину порізавши. Несподівано вуйко підвівся, підійшов до входу, рукою підманив Семена.

До воїнів біля переднього вогнища додався ще один, чомусь з патерицею з набалдашником з бурштину, і Семен розпізнав патерицю раніше, аніж людину. Як він тут опинився, вайділа,[28] Ліздейкін учень, та ще з патерицею вчителя?!

Семен побачив, як ворожі погляди схрестилися на посохові верховного мага.

Несподівано Кейстут підхопив Семена під руки та потяг за собою. Жоден з тих, хто сидів біля вогнища, не лише нічого не сказав, але й не поворухнувся. Вони були наче сонні, тільки й того, що дивилися, вирячивши очі, на патерицю. Потім заспівали хриплими голосами, продовжуючи дивитися на бурштиновий набалдашник…

«Зачаровані!» – слова «гіпноз» князь, звісно, ніколи не чув.

У наметі хтось заговорив Кейстутовим голосом. А, це для того, аби вартові біля іншого вогнища, які зараз не бачать нас, нічого не запідозрили…

З темряви вийшла ще одна людина, обличчя не розбереш під каптуром.

Двоє напідпитку, ведуть третього, який впився до нестями. Дуже правдоподібно, та душу Семенову пронизував жах. Так само, як тіло пронизував біль. Ось цей зрозуміє, що вони втікають. Або цей… Ні… Пронесло… А ось ці точно зрозуміють. Варта… Варта спить??!! Боже, порятуй, одарую церкву Твою, порятуй!

Вони вже у чагарнику. І раптом зупинилися.

З усіх боків підвелися чорні тіні.

Семен мало не закричав, та дійшло – свої.

– А ти молодця, небоже! – гучно (Гучно!) – прогудів Кейстут. – Любарте, якщо не даси йому уділу, то це буде несправедливо…

– Дам, дам! – теж не притишуючи голосу відповів князь Волині, якого ще мить тому не було тут. – А тепер – як вони з нами, так і ми з ними!

Хтось поряд з князями протрубив у ріг, та уся місцевість ожила, неначе з-під землі виросли тисячі темних фігур і кинулися на ворожий табір, де половина воїнів була п'яна, аж ледь трималася на ногах.[29]

Князь Семен також спробував на коня сісти, але від болю поточився і мало не впав.

Слуги підхопили і понесли на руках, а він плакав від безсилля, неможливості взяти участь у бою…

Вранці серед мертвих тіл розпізнали труп князя Мазовецького.

* * *

– Я… тобі… більше скажу, – продовжив Семен Наримунтович, зупиняючись від болю мало не після кожного слова. – Я не візьму заручників.

Дрозд стрепенувся – та зрозумів.

Перебування заручників підкорялося численним неписаним, але всім відомим правилам. Починаючи з престижу. Якщо за князя та небожа аж трьох великих князів (Любарта, Кейстута та Ольгерда) взяти одного заручника, то це повинен бути не менше, аніж небіж Людовика… На що король не піде. Якщо ж брати людей нижчого рангу, то їх повинно бути дуже багато – інакше безчестя буде Семенові Наримунтовичу, і брату його можуть нагадати – «за брата твого дали лише трьох панів», і Любартові неприємно.

– Щоб тобі їх не годувати.

Та не лише в їжі справа. З заручниками можна робити лише те, що зробили з князем. Ясно, що королі князя не вбиватимуть – навіщо? Тому заручників можна лише затримати, не позбавляючи їх власних слуг. Цілий загін досвідчених воїнів всередині обложеної фортеці.

А те, що вони обеззброєні, – то пусте.

– Твоя воля, князю.

Тим більше, що це розумна воля.

Хоча Дрозд, траплялося, нав'язував свою волю князеві, все не просто виглядало шанобливо та пристойно – воєвода щиро вірив, що в таких випадках він бере гору над князем для його ж, княжого, блага.

І ніяк інакше.

* * *

Ганна намагалася не дивитися на Яроша, а він на Ганну. Бо кожного разу, коли їхні погляди зустрічалися, їх неймовірно важко було розлучити. І вони розривали цей ланцюжок лише тому, що інакше він притягнув би їх одне до одного – та обох до лави. Хоча Ганна, на відміну від першої Ярошевої мачухи та й його рідної матері не була зі старим Ярошем вінчана в церкві,[30] проте парубок – як і переважна більшість людей тієї доби, уявлення про церковні приписи мав дуже слабке. Але він смутно відчував, що навряд чи його хтось похвалить, якщо він відкрито стане жити з Ганною. А кинути її – проти однієї цієї думки повставало все.

Тому Ярош зайнявся працею. Війна війною, а свічки потрібні людям. Більше того, під час облоги їх охочіше ставлять у церкві. Він розтопив у мисці шматок воску, трохи нагрів велику кулясту голову тієї ж речовини, по одному брав ґноти, притискав до м'якого боку воскової голови та крутив. Потім опускав виріб у миску рідкого воску, що кипів на вогнику, і теж повертав. Щоб більш-менш акуратно вийшло.

Свічка готова. І ще готова. І ще.

На славу Божу.

… Несподівано зарипіли двері і увійшов Єлисей. Ганна зойкнула. Ярош почав хреститися та бурмотіти:

– Господи, помилуй!

– Та живий я, живий! – перехрестився й собі Старий, перехрестився, доводячи, що він не привід. – Заходьте, хлопці.

За ним зайшло ще троє.

Єлисеєві було рівно п'ятдесят п'ять (про що він і не здогадувався) та його обличчя з фігурою справляли зовсім різне враження. Подивитися у обличчя – можна дати всі сімдесят, глянеш на фігуру – особливо ззаду – тридцять п'ять, сорок щонайбільше.

Його вузькі очі, які нагадували про азійську кров (серед його предків був, щонайменше, один половець) світилися неабияким розумом. Меч, з яким він покинув хату, кудись щез, проте за поясом – бойова сокира, за спиною – булава на довгому держаку, а в руках Старий тримав кушу, хоча в похід пішов з луком.

– Це жінка моя, а це син. Ярош.

Старий був одружений чотири рази (Ярошева мати була вже другою) та зачав чотирнадцять дітей, двох дочок видав заміж, останній син стояв тут, а решту Старий поховав.

– А ось це – Петро, Кад'ян та Волчко.

Ярош зрозумів, що батько з невідомо де взятими товаришами просковзнув у місто перед самим ворожим носом, а затримався тому, що їх розпитували – де були та що бачили.

І як далі жити?

© К. Когтянц, 2014