III

Дмитро

Класний був хлопець, говорили однокурсники, як тіло з моргу забирали.

Дивувалися: чому пішов без щита, без каски?

Такий молодий…

Написав на фейсбуці, мовляв, якщо не він – то хто ж?

Українською написав.

І Україна для нього, як виявилося, – понад усе. Про це теж написав.

І до дівчини, найкрутішої з курсу, – написав. Але то вже приватне…

Мамі його сорок років, гарна така блондинка.

Портрет тримала.

Казали їй: «Герої не вмирають».

А що ще скажеш?…

Анжела

Зарплатню не виплатили.

Певно, через тих, що ту гадість з йолкою утворили.

Пропав манікюр!

Весни чекала, щоби блузку з декольте придбати на розпродажі.

З київськими друзями пересварилася: влада вам не подобається?

Нормальна влада, гарні такі чоловіки – в костюмах, в окулярах.

Презентабельні.

Церкви будують.

А те, що маєтки у них – так що ж тут дивного, вони ж працюють, зі шкури лізуть, аби Анжела могла собі навесні манікюр зробити.

Ще один Дмитро

Йому наколку «Слава Україні» склом від лампочки здирали.

Допитували про якийсь «сектор», бандерівцем називали.

А він тридцять років тут, на шахті відпахав.

Хто такі ті бандерівці – ані сном, ані духом.

У Львові ні разу не був.

Не довелося.

Тепер поїде обов'язково.

І наколку поновить!

Як рана загоїться.

Анна

Добре, що від осені ще з десяток слоїків з консервацією залишилося.

Повантажила на візок – і до хлопців, що під будівлею адміністрації жовто-блакитні прапори палять.

Підгодувати ж треба захисників-визволителів!

І таке щастя, що життя не даремно тривало!

Що буде в їхнім краю власна республіка, з власним президентом, власним прапором.

Той президент – хлопець симпатичний, на Хуана Карлоса зі сто сімнадцятої серії трохи схожий.

Все тепер зробить, як раніше: демонстрації, паради, пісні.

Червоні галстуки, урочисті лінійки.

А на суботники як ходили – всі, як один!

Хліб є…

Горілка…

Іван

Йому дідо розповідали, як по лісах їх до середини 50-х виловлювали, вистрілювали поодинці, мов на полюванні.

«На що, дідо, сподівалися?» – питав.

«На Бога!»

«А в Джезказгані? А в Караганді?»

– На Бога…

Вова

Придбав «камуфляж» у «воєнторзі», усього триста гривень віддав.

Вийшло дешево і сердито.

І все в цьому прикиді тепер стало «можна»!

Те, чого раніше і уявити не міг.

Скажімо, розбити вітрину, коли довкола все палає і всі тебе бояться. Адже ти тепер – сила. Адже з тобою такі самі: ще вчора пиво під гастрономом пили, а сьогодні – заходь туди господарем, плюй на підлогу, бери, що заманеться.

Щоправда, трохи ніяково кричати: «Росія! Росія!»

Але – хрін з тим. Аби пиво було! Сигарети!

І щоби баби слоїки з огірками приносили – гарна закусь.

Гуляй, братва!

Федералізуйся по повній!

Артур

Ходив колами по майданівських наметах.

Сперечався до хрипоти.

Наривався.

Переконував чекати.

Мовляв, я бачив кров – треба якось мирно, якось… іншим шляхом.

Щодня ходив.

Аби переконати.

Марина

Жінок не чіпатимуть, вважала.

Жінка завжди кого завгодно умовити може, щоби не били: старих чи дівчат, чи поранених, чи вже побитих, лежачих.

Вони ж не звірі – теж чиїсь діти, хтось їх вдома чекає.

Так і сказала їм, коли згори налетіли – та одразу на якогось старого накинулись.

Аж четверо!

На Марині – білий плащ з червоним хрестом.

В такому плащі нічого не страшно!