Гуля орел, гуля сизий та й попід небесами…

Зевс – сам Зевс! – якось так захопився однією красунькою на ймення Європа, дочкою фінікійського царя Агенора, так захопився, що вирішив…

Так, так, викрасти юну царівну. Для особистого, так би мовити, користування. І що з того, що Зевс – верховне божество, (правда, лише у греків, які тепер називають давніми, але ж – верховний!), батько богів і людей, глава олімпійської сім'ї богів, що йому, мовляв, не по чину бігати за спідницями і закохуватися у гарненьких дівчат та жіночок, наче простий смертний парубок.

Вгледів Європу і білий світ йому без неї, без Європи, враз немилим став. А те звабне дівчисько ще й кепкувало з батька богів – старий, мовляв, дідуган!.. От Зевс і вирішив тому дурному дівчиську довести, що ніякий він не старий дідуган, а, як пізніше скаже Котляревський про Енея, що той «був парубок моторний і хоть куди козак…» Ще й на всеє злеє вдавсь проворний…

Допомогло Зевсу й те, що безтурботна Європа безпечно гуляла собі морським узбережжям, сама-самісінька і без царської охорони. От Зевс перевтілився – що там для нього – в прекрасного білого бика, підстеріг і викрав царівну. На спину собі (дівча те й крикнути не встигло) – і в море – алюром! На його спині – на спині в білого бика Європа перепливла море, а вже на острові Кріт, згоряючи від любовного нетерпіння, Зевс переспав з нею – раз, вдруге, втретє… Європа – діватися нікуди, – змушена була народити йому кількох синів – ось так.

З часом сюжет той – викрадення Європи – став вельми популярним в античні часи, у пізніші – вазовий та настінний живопис, картини. Хто тільки не писав на тему викрадення Європи – Тінторетто, Веронезе, Тиціан, Рембрандт, Тьєполо, Клод Лоррен, В. Серов (Костянтин Федін навіть напише роман «Викрадення Європи»).

Пилип Орлик, гетьман України, брати приклад із Зевса та викрадати кралечку Європу, звісно, не збирався – мав любу дружину, якій був вірний все своє невгамовне життя, а ось зробити її, Європу, як велику частину світу, на якій розташувалося чи не сорок держав, – захисницею України, ба, навіть її посестрою, – так.

Вже тоді, в ті далекі часи він одним з перших все робив, життя своє заради цього поклав на вівтар свободи, аби Європа допомогла Україні здобути волю і кращу долю.

Звідтоді ось уже третє століття погляди українців звернені до Європи. Як до останньої надії «вийти в люди».

Пилип Орлик…

Сьогодні Ясси[69] – місто в Румунії, адміністративній центр однойменного жудеця, населення десь біля 350 тисяч чоловік. Другій населений пункт за кількістю мешканців після Бухареста. За етнічним складом – 98,5 % – румуни (дані на 2002 рік), решта – цигани, євреї, греки, угорці, німці та інші народи. З 1565 по 1862 рік Ясси були столицею Молдавського князівства. (Один з молдавських господарів Дмитро Кантемір навіть присягався на вірність Росії.)

Серед відомих людей Ясс і нині в тамтешніх краях називають Орлика Пилипа Степановича.

Так, так, державний діяч України, найближчий соратник гетьмана Мазепи, після передчасної смерті якого був у Бендерах проголошений гетьманом Правобережної України…

А втім, державний діяч, це сьогодні так титулують пана гетьмана Орлика в незалежній Україні, а зовсім ще недавно…

Орлики – український старшинський рід кінця XVII – початку XVIII ст. Пилип Орлик (1672–1742) – генеральний писар (1702–1708), один із співучасників зради І. Мазепи. Після Полтавської битви 1709 року втік до Туреччини. Згодом був проголошений «гетьманом». У 1711 році разом з кримськими татарами брав участь у нападі на Україну. З 1714 року перебував у Швеції, Німеччині, Польщі, Франції, Туреччині, намагався підбити їхні уряди на збройну інтервенцію проти Російської держави.

Григорій Орлик (1702–1759) – син Пилипа Орлика. Продовжував зрадницьку політику свого батька. Після поразки Туреччини в російсько-турецькій війні (1735–1739) виїхав до Франції, де намагався схилити її уряд до боротьби проти Росії. Служив у французькому війську, дістав титул графа і чин генерала. В історичних думах український народ затаврував Орликів, як зрадників», – УРЕ, т. 8, стор. 59.

Нібито українському народові більше нічого було робити, як складати «Історичні думи», у яких він «таврував Орликів». (Думи такі й справді створені, але не українським народом, а перекинчиками-заробітчанами на замовлення тодішньої компартійної ідеології, а вже вона ті «українські думи» видавала за буцімто народні.)

Такий уже був писаний і неписаний закон за панування комунізму в Україні: всіх українців, які виступали за незалежність України – бодай навіть від російського царату, – незмінно таврувати зрадниками і ворогами. Щоб кожна згадка їхнього імені – наприклад, Мазепи, – не обходилась без стандартного ярлика: зрадник. Мовляв, якщо він виступав за незалежність України, значить, виступав проти свого народу, зраджував свій народ, який спав і бачив себе в російському ярмі…

Не уникнули цих ярликів і Пилип Орлик зі своїм сином Григорієм. За панування, мається на увазі, комуністичної ідеології в Україні Радянській. Бо не просто виступав за вільну від російського царату Україну, а й був одним з тих, хто найвірніше підтримував «зрадника» Мазепу.

Ніхто інший, як Пилип Орлик сказав, як поклявся:

«…природа моя, з прадідів моїх не дозволяє мені бути зрадником, і зобов'язує мене бути вірним моєму добродійнику».

Це він, Пилип Степанович Орлик, мав на увазі Івана Степановича Мазепу і все життя вірно дотримувався цієї клятви. І був сподвижником І. Мазепи і до кінця свого життя полишився вірним своєму патронові і благодійнику та був продовжувачем його справи – боротьби за державний суверенітет України-Гетьманщини.

Він походив з давнього роду чеських баронів Орликів. Одна з гілок якого ще за доби Гуситських воєн (перша половина XII ст.) переселилась до Польщі (до того вони жили в Угорщині й Моравії), а згодом облаштувалася в Литві. Там 11 жовтня 1672 року в селі Касуті під Вільнюсом і народився Пилип Орлик, якому в майбутньому судитиметься стати не просто українцем, а – українським гетьманом. Юний Пилипко вже досягнув отроцького віку, що настає між дитинством і юністю, як сім'я переїхала до Києва. Пилипка віддали вчитися до Києво-Могилянської академії, де він, добре на той час знаючи латину та інші мови,[70] вивчив ще й українську – та так, що вона йому на все життя стала рідною.

Закінчивши навчання, Пилип залишився в Україні, де й розпочав службу канцеляристом, що приведе його до посади генерального писаря в уряді Мазепи, а потім і до гетьманської булави.

Ось так і започаткувався рід українських Орликів.

До речі, зберігся оригінал диплома імператора Фердинанда від 12 липня 1624 року, виданий одному з предків українського гетьмана, – «графові Орликові з Моравії», – в якому, між іншим, пояснюється, що «Орлик слов'янською мовою означає Орла…»

Дружиною його була Ганна – дочка полтавського полковника Павла Герцика. Син Григорій – генерал-лейтенант французької армії.

Всього в сім'ї було семеро дітей.

До всього ж був ще й письменником. Автор багатьох поетичних творів, книг, публікацій, в тім числі й таких, як «Алкид Российский» (панегірик І. Мазепі, 1695); «Щоденник мандрівника» (щоденники він писав польською та французькою мовами).

Був блискучим оратором, чудовим співбесідником, філософом – чи, як тоді казали, любомудром.

Після закінчення академії був писарем (секретарем) Київської духовної консисторії. З 1698 року – на гетьманській службі: писар, з 1702 року – старший воєнний канцелярист, керуючий справами гетьманської воєнної канцелярії, з 1706 року – генеральний писар. Повністю підтримував політику гетьмана Мазепи, в тім числі й перехід його на бік шведського короля Карла XII – був посвячений в цей план ще в 1707 році, за рік до його реалізації. Виконував усі найважливіші дипломатичні доручення Мазепи.

Автор «Пактів і Конституції прав і вольностей Запорозького війська» – пам'ятки політико-правової думки, в якій вперше в європейській традиції закріплено принцип поділу гілок влади.

Перебуваючи в еміграції більше тридцяти років, своє життя присвятив справі боротьби за Українську державу.

Пилип Орлик поставив на карту все і в першу чергу – набутий ним матеріальний достаток, що його він тоді втратив заради втілення в життя великої ідеї Мазепи про незалежну самостійну Українську державу. Ризикуючи життям, він залишався вірнім їй і зберіг відданість гетьману під час найтяжчих випробувань, коли однодумці й прибічники Мазепи кидали його й просили в Петра милості та вибачення.

Після Полтавської катастрофи Орлик, його дружина й родичі пішли за Мазепою у вигнання, долаючи великий і тяжкий шлях до тодішніх володінь Туреччини. Разом з ним в липні 1709 року прибув до Бендер і залишався його вірним помічником гетьмана до останнього подиху в цьому світі.

Сьогодні Бендери (від перськ. гавань, пристань) – місто у Східній Європі, розташоване на річці Дністер, на території, що контролюється невизнаною Придніпровською Молдавською Республікою в межах держави-члена ООН Молдови. Це – головний порт на Дністрі, найбільший залізничний вузол Придністровської залізниці. В Молдавії іноді використовується і стара назва міста – Тигіна. Центр міста – будинки кінця XIX – початку XX ст., на околицях – сучасні житлові комплекси. В місті багато історичних та архітектурних пам'ятників.

У радянських енциклопедичних виданнях зазначалося, що в Бендерах бували (після переліку історичних та архітектурних пам'ятників) І. П. Котляревський (1806), О. С. Пушкін (1812). Про те, що в Бендерах у 1708 році був гетьман І. С. Мазепа, де жив і помер, у радянських енциклопедіях – ані слівця. Про це сьогодні є дані в Інтернеті: «В 1709 році в Бендерах помер український гетьман Іван Мазепа, який втік сюди разом із шведським королем Карлом XII…»

ПЕТРО І ЗАПРОПОНУВАВ 300 ТИСЯЧ ТАЛЯРІВ ЗА МАЗЕПУ

Все було скінчене 27 червня (8 липня н. ст.) 1709 року…

Днем раніше Карл XII під час розвідувального маневрування був важко поранений в ногу. Хоч він і залишився на полі бою, але командування передав фельдмаршалові Реншільду. Пан фельдмаршал не встиг і командування прийняти, як десь біля 11 годин перед полуднем битва (мається на увазі під Полтавою) закінчилася цілковитою поразкою шведів. Вони втратили близько 10 тисяч забитими, в полон потрапило близько З тисяч вояків і старшин, у тому числі й сам фельдмаршал Реншільд та перший міністр граф Піпер. (Московська армія втратила вбитими й пораненими близько 4,5 тисячи). Та ж частина шведської армії, що не попала в полон, під командуванням генерала Левенгаупта кинулась вниз Ворсклою до Переволочної, а вже там Карл XII, Мазепа й кошовий отаман Гордієнко з невеликою охороною (близько 3 тисяч шведів і козаків) переправилися на правий берег Дніпра та й подалися до турецьких володінь. Тоді як армія Левенгаупта мусила капітулювати і здатися Меншикові в полон. (Козаки, що були в армії Левенгаупта, згідно з п'ятим пунктом капітуляції мали бути видані росіянам – більшість з них були страчені на місці, інших пізніше зашлють до Сибіру.)

Разом з Карлом XII, із військовиками та козаками, котрі охороняли короля, і своїми людьми гетьман Іван Мазепа прибув до Бендер 1 серпня, де його з монаршими почестями прийняв турецький генерал-губернатор, по-їхньому – сераскієр.[71]

– Рішення його величності, – почав урочисто генерал-губернатор, і турки виструнчилися й закам'яніли – адже мова йшла про його величність султана Оттоманської імперії, котрий хоч і владарює в Стамбулі, але кожну мить перебуває в будь-якому куточку імперії, незримий, але всемогутній. – Рішення його величності, – ще урочистіше повторив сераскієр, – таке: пана гетьмана Мазепу всі мають вітати і ставитись до нього з великою пошаною, як до нашого гостя! А отже, ставитись до нашого гостя, як до нас особисто.

Витримавши паузу, додав на все тій же високій урочистій ноті:

– Цар московитів Петро Перший вже випередив пана гетьмана – його посланці просять видати їм пана гетьмана – не за так, а за 300 тисяч золотих талярів!

– Непогана сума, – сказав гетьман, посміхаючись у вуса. – Я навіть не відаю чи вартий такої суми. Мабуть, цар Петро надто розщедрився.

– Так, названа царем сума – великий сума, – погодився сераскієр. – За таку суму можна і батька рідного продати, але… – пан сераскієр підняв довгий кістлявий палець з великим загнутим кігтем, чи то пак нігтем, прикрашеним чистої води діамантом, – але, – повторив, – його величність від імені Оттоманської Порти відмовився продавати цареві московитів і всіх урусів Пйотру пана гетьмана.

– Навіть за 300 тисяч золотих талярів? – думаючи своє, перепитав гетьман.

Сераскієр поважно кивнув маленькою головою в червоній фесці з малиновою китицею.

– Навіть за таку суму, – повторив. – За 300 тисяч золотих талярів! Ми, турки, вірні заповітам Корану: ні за яке золото не видавати втікачів, які шукають у нас захисту.

Генерал-губернатор ще трохи напрочуд ввічливо поговорив з паном гетьманам і так же ввічливо закінчив авдієнцію, кивнувши на прощання маленькою головою в червоній фесці з малиновою китицею та побажавши панові гетьману, дорогому гостеві його величності султана імперії османів, почуватися у його володіннях, як у себе вдома.

– Наші Бендер, – закінчив, – є Бендер пана гетьмана!.. Скільки він побуде в Бендерах – місяць, рік, чи й усе життя, що в нього ще лишалося, – гетьман не знав. Як не знав того й король шведів Карл XII – хоча в нього були якісь свої плани-задумки, ще їх він поки що утаємничував навіть від свого спільника по нещастю. Мазепа не став доскіпуватися – треба буде, Карл сам повідає про свої задумки, якщо вважатиме за потрібне, тож варто було влаштовуватись в чужих йому Бендерах, у володіннях турецького султана, який до нього прихильний. Перш за все, гетьман вирішив підшукати собі житло – цим і зайнялися найдовіреніші гетьману люди – його племінник Андрій Войнаровський та генеральний писар Мазепи Пилип Орлик – обом їм Мазепа довіряв, як самому собі.

Вони й нашукали для гетьмана в передмісті Бендер, що тоді звалося селом Варниці, пристойний будиночок, купили його, і гетьман заходився облаштовуватися в ньому. Скільки на чужині доведеться жити – якщо доведеться, – Мазепа не знав, але влаштовувався з допомогою Войнаровського та Орлика з усіма зручностями, як звик те робити в похідному житті. А влаштувавшись зі своїми людьми у придбанім будинку, гетьман міг нарешті перевести дух.

Та щось… не переводився дух. На душі було не просто безпросвітно і тяжко, а – гнітюче. Події останніх тижнів, поразка під Полтавою, відступ, що перетворився на втечу, – переслідувачі не залишали їх поза своєю увагою ні вдень, ні вночі, – втрата війська – як шведського, так і його козацьких загонів, і разом з усім втрата влади і булави – гнітили душу. Просвітку не видно. Та його, здається, в тій ситуації, у якій він опинився, вже й не було.

Програна Полтавська битва шведів, на яких він так було поклався, – се кінець. І його, а не тільки Карлів. Але Карл втече до своєї Швеції і перекліпає поразку. І буде там і далі королювати, а що робити йому, гетьману України без України? Це не лише його кінець як гетьмана – з цим ще можна змиритися, – це кінець і тій куцій автономії, що була, це врешті кінець і самому життю України. Чи то пак – Малоросії. Вона тепер стане просто провінцією Російської імперії, однією з провінцій. Все, заради чого він боровся, до чого тяжко і вперто йшов, вірячи в кінечнии успіх задуманого, те, власне, заради чого й жив, не збулося… Принаймні, за його життя.

Від цього боліла душа, слабіло тіло, відчувався занепад, що міг закінчитися для нього вельми сумно. Це відчуваючи, потроху почав готуватися, як сам казав, «у дальню путь».

Прощався з друзями.

В один із днів, коли недуга почала брати його в полон і гетьман почувався все гірше й гірше, він раптом занепокоївся.

– Панове-братове, а як там мій коник вороненький? Товариш мій бойовий? Брат мій і друг мій вірний…

Клопотався, бідкаючись:

– Прошу вас, панове і друга мої. Коли зі мною що лучиться, а я відчуваю, має, має щось зі мною лучитися, бережіть мого коня. Годуйте його, доглядайте, лелійте… І про конюшника не забувайте, пригощайте його чимось добреньким…

В українському фольклорі, в народних традиціях кінь завжди був символом сонця і степу. А ще у слов'ян-язичників – символом смерті й символом воскресіння сонячного божества, яке заходить і сходить. Слов'яни поклонялися, поряд з іншими, й конюшнику – домашньому богу, що охороняв конюшні і коней від усякого лиха, хвороб, пожежі. Конюшникові залишали в яслах на ніч всілякі смачні наїдки…

Та і як можна було уявити козака без коня, що його вони називали «вірним другом», «нерозлучним товаришем», «вірним братом». Та й козак ставав козаком лише тоді, коли в нього з'являвся кінь.

Козацький літописець Дмитро Яворницький це так поетично описував:

«Козак звертається до свого коня не як до німої тварини, як до розумної істоти, у всьому рівної з людиною; він просить його «розбить козацьку тугу по темному лугу», винести його з тяжкої неволі, розділити його радість у перемозі над ворогом; він ділиться з ним сердечними таємницями, заповідає йому, вмираючи, передати з дикого степу вісточку дорогим товаришам і близьким родичам у славній Січі і далекій Україні; він піклується про нього як про найдорожче для себе створіння і, у випадку хвороби коня, пропонує йому і свій святковий одяг, і незліченні скарби, сховані в землі, і «ясную зброю», лише б кінь підвів голову, розмаяв по вітру широку гриву й знову помчав із козаком «шляхом, балками, ярами, непрохідним байраком».

У ВАРНИЦІ, НА ОКОЛИЦІ БЕНДЕР

Як далі жити? Заради чого? Його велика мета, в ім'я якої він жив, вже мертва. То для чого жити? Все втрачено. Все, все… Україна – чи те, що від неї лишиться за лютого Петра, – десь там, за Дністром, а він по сей бік Дністра. У турок. І зоря його згасла. Спасибі, що хоч султан виявився на висоті, не продав його за 300 тисяч талярів – це таки була добра сума. Але нащо йому таке життя – за Україною і без України, Та й будучини в нього вже більше немає. Життя його вже завершується, тут, в чужині.

Минали дні, безсонні ночі, гетьман майже не їв, тільки жадібно пив воду – наче якось судорожно її глитав, ковтав, – і на очах згасав.

У Варницю до нього доходили невтішні, часом жахні вісті: Петро на залишеній ним Україні лютує. Звіром скаженіє – а він у люті своїй міри не знає. Віднині Україна – для них Малоросія – власність Російської корони – то як йому, Мазепі, далі жити на чужині? Бодай і під захистом турецького султана?!.

Пізніше шведський історик Нордберг свідчитиме: захоплених в бою українців цар Петро віддавав на нелюдські муки, вимагаючи все лютіших і лютіших тортур. Нордберг був свідком, як полоненим ламали кості рук і ніг, розтягували на колесах, сажали на кіл… Десятками, сотнями, тисячами – Україна загибала з потрощеними кістками…

Гетьман, вже невідомо на що сподіваючись, посилав на Україну універсали, в яких пояснював, чому він відірвався від Москви.

«Москва хоче спустошити наші міста, усю старшину запровадити в неволю, козаків повернути в драгуни та жовніри, народ наш перегнати у Московські землі за Волгу, а наш край заселити своїми людьми».

Але універсалами зарадити програній справі не міг. І від ганьби поразки, від тяжких душевних мук життя його згасало. Бо вже було нікому не потрібним. Ні йому самому, ні людям. Хіба що колись – ще кволо сподівався – нащадки згадають. Яким болітиме Україна. І продовжать його справу по здобутті волі Україні. Цим у ті дні ще жив, згасаючи… Ні, не жив, а якось ще тримався в цьому світі – з надією, що його справа, якій він служив, не вмре, не загине…

В останні дні про гетьмана дбав небіж Войнаровський, який цілодобово перебував поруч, у сусідній кімнаті. Чуткий небіж, уважний і турботливий. Досить було гетьману скрипнути ліжком, застогнати – ба, навіть скреготнути зубами, як небіж тут як тут.

Часто заходив вірний Пилип Орлик – його Мазепа хотів зробити спадкоємцем своєї ідеї, і годинами сидів біля Мазепи. Вони тихо гомоніли про одне й те ж – про Україну, що з нею тепер буде, про лютування москалів, про… Про все, чим боліла тоді душа. Орлику Мазепа передав і свій політичний заповіт.

Провідував гетьмана – хоч і зрідка – і Карл XII. Гомоніли через товмача. Настрій у короля, хоч він і програв Північну війну з Росією і мав переможеним повертатися додому, в королівство своє, був наче й бадьорим. Чи король умів тримати свої емоції при собі, будучи на людях тим, ким він і мав бути – королем. Він теж намагався підтримати Мазепі настрій, запрошував його їхати з ним до Швеції і там доживати віку. «Під захистом мого скіпетра» – додавав.

– Без України України немає, – коротко відповідав гетьман і провалювався в безпросвітне марення. Карл XII зітхав і, тихо ступаючи, виходив, залишивши замість себе при гетьмані свого лікаря.

Але й лікар вже мало чим міг зарадити – Мазепа доживав останні свої дні – це вже всі бачили і все розуміли…

Наприкінці вересня здоров'я гетьмана так різко погіршилось, що з міста Ясси привезли до нього православного священика. Мазепа висповідався, отримав відпущення гріхів. Зважаючи на деяке просвітлення після сповіді, вирішив уладнати свої справи щодо особистого майна, що було при ньому, розпорядився, як використати дукати та інші коштовності. В окремій скриньці у нього зберігалися папери, що їх чи не по всій Україні розшукував цар Петро і дорого б за них дав. На прохання гетьмана Карл XII прислав шведського комісара Сольдана, який знав слов'янські мови і погоджував різні справи українців при королівському штабі. Гетьман довірив йому розпорядитися майном та паперами і його ж попрохав впорядкувати передсмертний заповіт. Пізніше у своїх спогадах Сольден писатиме: гетьман, незважаючи на тяжкій стан, у рідкі хвилини просвітлення жартував – в тім числі й щодо своєї долі, порівнюючи її з долею Овідія, поета-вигнанця Стародавнього Риму, який мордувався колись у тих самих краях, де й знайшов свій кінець.

– Мене чекає те, що колись чекало Овідія на чужині…

Мовив глухо, дещо вже надтріснутим голосом, мовив з важким видихом і довго мовчав, дивлячись поперед себе в якусь тільки йому одному видиму далину – чи в життя, що вже відклекотіло, чи в те, що ще тільки-но буде. І здавалось, що нікого біля себе старий гетьман не помічає…

Та ось він засилкувався звестися, наче кудись конче мав квапитись.

І попрохав винести його «під вільне небо».

Збагнули, гетьман просить винести його з помешкання надвір.

Винесли його на подвір'я, поклали під тополею.

– Господи, – прошепотів гетьман. – Тополя на чужині… Як на Україні… – по хвилі, ні до кого конкретно не звертаючись: – А може, ця тополенька і прийшла сюди з України?… Щоби зі мною попрощатися…

– З України, з України тополя прийшла, – підхопили Пилип Орлик та Андрій Войнаровський.

Засилкувавшись, гетьман звівся на лікоть, довго дивився на вершечок тополі і шмат блакитного неба над нею, а тоді раптом заспівав – спершу тихо, наче сам до себе, далі голосніше, хоч голос у нього вже був слабким.

Гей, літа орел, літа сизий

Попід небесами,

Ґуля Максим, ґуля батько

Степами, ярами…

Співав, як прощався.

Не змовляючись, Пилип Орлик та Андрій Войнаровський підхопили пісню:

Гей, літа орел, літа сизий,

А за ним орлята.

Ґуля Максим, ґуля батько,

А за ним хлоп 'ята.

Гетьман вів перед у пісні і з кожною миттю голос його оживав, наливався снагою, молодів…

Гей, літа орел, літа сизий,

А за ним заграва…

Гуляють хлопці, козаки-молодці,

А за ними слава…

Всі втрьох співали вже злагоджено, аж із завзяттям і таким, що в двір почали збігатися люди, завмирали, слухали…

Шануйтеся ж, воріженьки,

Іде Кривоніс Чорним шляхом.

За ним – козаченьки.

Затанцюють – так ушкварять,

Аж земля трясеться.

Заспівають щиру пісню,

Аж лихо сміється…

З гурту, що вже виріс навколо них, теж підхопили пісню і здавалося, що все місто, край увесь той співає:

Гей, літа орел, літа сизий

Попід небесами,

Ґуля Максим, ґуля батько

Із своїми козаками…

Пісня, злетівши до вершечка тополі, відлунювала там, як здавалось, і в голубому небі, а гетьман востаннє дякував тим, хто був з ним.

– Спасибі, що поспівали зі мною. А з вами і я наче ожив… Але… Що там казати. Відспівав я своє. А ви, хлопці-молодці, козаченьки голінні, погуляйте ще. Політайте попід небесами – не перевелись ще в нас воріженьки… Тож гуляйте, покіль туляється. Та й Україна на вас все ще сподівається…

Захрипів:

– Чуєте? Україна, кажу, на вас ще сподівається…

Глянув на старшин, що його оточували, запитав їх словами своєї «Думи»:

«Ей, панове єнерали,

Чому ж єсте так оспали?

І ви, панство полковники,

Без жадної політики,

Озьмітеся всі за руки,

Не допустіть горкой муки

Матці своїй більш терпіти!

Нуте врагів, нуте бити!

Самопали набивайте,

Гострих шабель добувайте,

А за віру, хоч умріте,

І вольностей бороніте!

Нехай вічна буде слава

ЖЕ ПРЕЗ ШАБЛЮ МАЄМ ПРАВА!»

Першого жовтня під вечір гетьман втратив пам'ять і вже більше не отямлювався – марення його тривало майже добу. В непам'яті гетьман кликав свою матір («Ненько моя рідненька, – шепотів, – прийми мене до себе. Ти мені колись дала життя, з тобою я й завершу його…»), згадував якісь битви, походи, а їх у нього було!.. Потім вмовк і лише хрипінням переривалося його важке дихання…

О четвертій годині прийшов попрощатися зі своїм союзником і другом шведський король Карл XII – Мазепа вже нікого не впізнавав.

Разом з королем прийшли віддати останню шану українському гетьману офіційні представники Великої Британії та Голландії. Десь після полудня 2 жовтня біля гетьманського дому почали збиратися люди – шведи, поляки, турки, а найбільше було козаків.

Збиралися в гурти, поклавши руки один одному на плечі та утворивши коло, співали:

Гей літа орел,

літа сизий

Та й попід небесами…

Підходили нові й нові люди, приєднувалися до тих, хто співав.

Гей літа орел,

літа сизий…

Не розходилися навіть і тоді, коли налетіла буря й хлинула густа злива.

О десятій годині вечора 2 жовтня на порозі дому з'явився Пилип Орлик і сповістив:

– Панове козаки, добродії і панове, ясновельможний пан гетьман Іван Мазепа щойно відійшов в інший світ!

Присутні впали на коліна й хрестилися.

З Бендерської фортеці почали бити гармати. Над містом там і там здіймалися зграї птахів, десь на обріях спалахували блискавиці, хоч небо, здається, було чистим…

– Панове козаки, старшини, товариство!.. Добродії! – Пилип Орлик стояв згорблений і по щоці його до сивих вусів котилися сльози. – Україна наша осиротіла. Але будемо свято вірити: в Україні знайдуться духовні брати гетьмана Івана Степановича Мазепи і вони продовжать його справу і, врешті-решт, приведуть Україну до волі, звільнять її від чужинського ярма. Сонце свободи ще зійде над країною козаків!.. Давні греки не уявляли свого життя без свободи. Не будемо його уявляти й ми.

Шведські фанфари та козацькі сурми сколихнули тяжку тишу.

Вони йшли попереду процесії – шведи та козаки – і грали поперемінно.

За ними козацькі старшини несли ознаки гетьманської влади: булаву, оздоблену самоцвітами, прапор і бунчук.

На возі, запряженим шестернею білих коней, везли труну, вкриту малиновим оксамитом із золотим шиттям, обабіч труни сиділи козаки з піднятими вгору оголеними шаблями.

За возом з домовиною, що рухався неспішно, в жалобі, йшли шведський король зі своїм почтом та уповноважені при ньому іноземні посли, а також представники султана, молдавський і волоський господарі. За ними на чолі козацького загону верхи на конях їхали Орлик та Войнаровський. Далі з опущеною зброєю й похиленими прапорами рухалися королівські трабати у барвистих одностроях і яничари в білому.

Як і водиться, за стародавнім звичаєм голосили українські жінки-плакальниці. І їхні плачі та крики порушували урочисто-жалобну процесію.

А вже за ними юрбою сунув люд – татари, вірмени, поляки, а найбільше тамтешніх українців.

Скрипіли колеса поховального воза, побивалися й голосили жінки за паном гетьманом, за Мазепою, адже ще одного такого чоловіка і гетьмана, як Іван Степанович, у світі білому вже більше не буде, а з цим прощалися назавжди, тому й голосили…

У молдавській Варниці під владою турок збереглася лише одна маленька православна парафіяльна церква – там і відбулася за козацьким звичаєм прощальна відправа. Насамкінець її Пилип Орлик сказав слово. Зважаючи на присутність іноземців, прощальну промову виголосив латиною.

Розповів про все добре, що було в житті і вчинках покійного, особливо зупинився на великих планах гетьмана щодо визволення України з-під чужого гніту і створення своєї незалежної козацької держави.

– Наш великий і славний гетьман, муж незламний протягом усього свого життя і служби, жертвував усім, щоби вибороти волю своїй уярмленій батьківщині – це було альфою і омегою його життя. Суттю і змістом його. Він не вагався зректися усього, що було навіть найдорожчим на землі, а віддавав власне життя боротьбі за визволення рідного краю з-під московського ярма… Ім'я Мазепи житиме вічно й зі славою в пам'яті нашого народу, бо він бажав для нього свобідного розвитку всіх його безконечних можливостей – хай же пам'ять про гетьмана буде в наших серцях і в серцях прийдешніх поколінь світлою і невмирущою – вічною! Слава тобі, великий український муже, який першим розпочав боротьбу за волю свого краю і народу свого, за світлу будучину, велику будучину великого українського народу!

Потім почалося прощання з покійним. Першим до труни підійшов король Карл XII – «Прощай, друже! – мовив, схиливши голову. – Відживши в цьому світі виділений нам Господом строк, ми неодмінно приєднаємося до тебе у тому, у кращому світі».

За королем з покійним гетьманом попрощалися і всі інші.

Відправа завершилась салютом козацьких самопалів, а також шведських і турецьких рушниць. У фортеці Бендер в цей час прогриміли трикратні залпи гармат.

За старовинним українським звичаєм, гетьмана поховали на вході до церковки – єдиної православної церковки в тих краях. А тому на вході до Божого дому, що вважалося: коли богомольці проходитимуть по тому похованню до церкви, то частина доброї душі гетьмана передаватиметься кожному богомольцю, який входитиме до церкви.

Але церковка та у Варниці була вже дуже ветхою – дерево розсохлося й церковка на вітрі в негоду скрипіла, наче скаржилась парафіянам на долю свою. Парафіяни почали збирати кошти, щоби спорудити нову церкву. І тоді козаки, які разом з Мазепою прибули до Бендер і все ще гордо йменували себе Військом Запорозьким, попрохали короля Карла XII поклопотатися перед турецькими властями щодо перепоховання гетьмана у більш надійному і достойному його місці, але неодмінно, щоб церква належала до православної громади. Після клопотів і пошуків таке місце було знайдене в Галаці, що неподалік Бендер, де був мурований кафедральний собор святого Юри. Влада дозволила там перепоховати гетьмана. І невдовзі кортеж із труною гетьмана, в супроводі загону козацького війська, вирушив до Галаца, що тоді перебував під протекторатом Туреччини, де мав вже на довгі роки упокоїтись український гетьман. Вірилось, що тіло його колись повернеться в Україну.

© В. Чемерис, 2014