Контрабанда

Укожному міжнародному аеропорту є зона очікування, де ти «зависаєш» на якийсь час після проходження формальностей із багажем та документами. Люблю спостерігати тут за людьми. Я взагалі люблю за ними спостерігати та домальовувати в уяві до побаченого та почутого більш повну картину. Так швидше минає час перед польотом.

Але цього разу спостерігали за мною. Рибалку вловили на вудку!

– Я маю час поміркувати про вашу контрабанду, але вродився трохи лінивим, може, самі розкажете? – почула я молодий чоловічий голос і озирнулася.

На сидінні за моєю спиною, трохи навскосу, сидів хлопець із хитрими небесного кольору очима та довгим русявим волоссям, перехопленим на лобі плетеною стрічкою.

– Перепрошую, це ви до мене? – здивувалась я, прекрасно усвідомлюючи, що більше йому турбувати розмовами нікого.

– Так, пані, до вас, – знов усміхнувся хлопець. – Я випадково побачив, як ви із подругою перепаковували валізу після зважування і категорично відмовилися позбутися дечого важкенького і недозволеного.

Кров вдарила мені у щоки – от вже не думала, що хтось міг мене «випасати», хоча хіба це так уже дивно у велелюдному мурашнику під назвою Бориспіль? От і впіймали мене на «криміналі»…

Але очі цього вояжора швидше світилися цікавістю, ніж пророкували неприємності. Та й моя вже зареєстрована валіза благополучно вирушила за лаштунки разом із іншими, що успішно пройшли таможенний контроль.

– І як я мушу реагувати на ваші слова, шановний? – всміхнулася я. – Хіба що спитати, чи не вчила вас мама, що зазирати по чужих валізах нечемно?

– Та чомусь такому вчила, я й сам поважаю приватність чужого життя, але коли побачив краєм ока ті два чималі буряки… – цієї миті він дуже виразно вирячив очі, а обличчя його так витяглося, що я не втрималася від сміху, уявивши собі, що ж той бідака пережив.

При цьому ще згадалося, як ми сперечалися з подругою Надією, чим саме варто пожертвувати, аби підігнати вагу валізи до дозволених двадцяти кілограмів і не платити за зайве. Напевне, сцена, і правда, виглядала прикольно.

Дві пристойні на вигляд дамочки патрають нутро валізи, витягуючи звідти то одне, то інше, зважуючи речі на долоні і оцінюючи їхню необхідність у поїздці.

– Ти зовсім з глузду з'їхала?! Що це? Буряки?! Мені сниться?! – вигукнула шокована Надія. – Навіщо?! Ти ж не в голодні краї зібралася. Це ж Європа!!! Там є ВСЕ!

– Не лементуй! Так треба! Буряки не віддам! Обшукаєшся їх там! Знаємо, плавали! – прошепотіла я.

– Знову борщ варитимеш? – поблажливо хмикнула Надія, притишивши голос.

– Так, – всміхнулася я.

– А сала хоч узяла?

– А то! І сала, і буханець чорного житнього хліба, і…

– Та бачу-бачу, вже намацала пляшку! Але ж воно все важуче! Може, таки залиш? – нишпорила рукою попід стінками валізи Надія. – А це ще що? Квасоля?! Я в шоці! Може, хоч її відкинемо?

– Ну… квасолю можна. Там є вже готова, у бляшанках. Але хіба це нас врятує, коли зайвої ваги майже три кіло?

Ця сцена миттєво промайнула в мене перед очима. Правда, цього русокосого хлопця у полотняній підперезаній сорочці я тоді точно не роздивилася поблизу, чого не скажеш про нього.

Я знизала плечима.

– То ви плануєте мене шантажувати, юначе? Власне, я трохи не зрозуміла, до чого ви хилите? – спробувала я зобразити серйозне обличчя.

– Та ні, – хмикнув він, – просто ви мене конкретно заінтригували тієї миті. Це ж яку треба мати жінці мотивацію, щоб заради буряків відмовитися від флакона парфумів, пари взувачки, книжки і навіть коробки цукерок!

– Ну, припустимо, не тільки заради буряків, – підморгнула йому. – То вам цікава шкала моїх сьогоднішніх цінностей, юначе, я правильно розумію?

– Ну… був би вам вельми вдячний за розширення мого світобачення. Це завжди цікаво – докопуватися до мотивів чужих учинків, ні? – він кумедно нахилив голову набік і ніби вже приготувався слухати.

– Скільки вам років?

– Двадцять два. Мене звуть Романом, до речі.

– Мене Надією, – навіщось збрехала я, власне, що це міняло у випадкових дорожніх знайомствах? – Ви молодші за обох моїх доньок.

– Ого! Мої компліменти. Я б не подумав.

– Мерсі. То ви хочете знати, чому буряки? – ще раз уважно вдивилася в його очі.

– Так. Якщо ваша ласка. Бо відчуваю тут якусь цікаву заморочку.

– Ви на який рейс? Не пропустимо?

– На Паризький. Як і ви. Я і це помітив! – хмикнув він, ще раз заскочивши мене своєю обізнаністю.

– Ну, то обходьте ряд і сідайте ближче! Бо ж не можна розповідати такі секрети надто голосно! – я приклала вказівний палець до губ.

За хвилину на сидіння біля мене гупнувся Романів невеликий наплічник, а пильний хлопець усівся за ним – не близько, не далеко, чим встановив ідеальну дистанцію для умовно-знайомих людей.

– А ви до Франції вперше? – спитала я.

– Так. У Францію вперше. Хоча, вже чимало подорожував, і в Європі був, і у Північній Африці. А це лечу до знайомого студента в родину, той у мене зупинявся торік, тепер я до нього з зустрічним візитом.

– Мову знаєте?

– Та ні, але ми якось із Пьєром розбиралися – то англійською, то «на мигах». Але ми обоє затяті музиканти, нам нерідко й слів не треба було. Я на сопілці граю, а він ударником у групі… Але ви мене не заговорюйте, я ж чекаю на історію про ті безцінні буряки! – засміявся він, а потім по-дитячому прикрив долонею рота і вдавано тривожно зиркнув навколо.

Я глянула на годинник. Чекати нам залишалося ще не менше тридцяти хвилин. Що ж, можна й розширити світогляд представника молодого покоління, повідавши йому про мій найперший виїзд за кордон… Хлопець мав, що називається, «дружелюбний інтерфейс» і викликав довіру. Власне, чому б і ні? Може, й він скаже «кам'яна доба!» – як молодша донька інколи діагностувала ніби недавно пережите моїм поколінням. Але ж направду так багато змінилося за останні двадцять років, так багато…

* * *

– Не казатиму, що вас ще й на світі не було, але ходили ви, Романе, тоді ще під стіл пішки. А я з родиною втрапила в середині дев'яностих у свій перший закордон. Та ще й не до Польщі-Болгарїї, а одразу аж у Францію! Що на тоді вважалося ого яким проривом! І то було не відрядження, а візит на запрошення друзів. А друзів цих я знайшла, допомагаючи з перекладом французьким доброчинцям тут після Чорнобильської аварії, бо знаю мову. Але це так, преамбула, для розстановки фігур.

Роман посовався на сидінні, обіперся ліктем об наплічник і влаштувався зручніше, ніби збирався дивитись якийсь фільм.

– Чим ми могли їх здивувати тоді? Комфортну і ситу Європу… Але ж усе одно негоже їхати з порожніми руками. Пішли на Андріївський узвіз, накупили українських сувенірів, ще я їм вишила скатертину та серветки в кольорах їхнього святкового сервізу, а ще взяли української горілки кількох видів та чорну круглу хлібину – гостинець такий. Звісно, все у них є, але ж хотілося чимось нашим пригостити. Правда, горілку в нас частково вилучили на таможні, але дещо й лишилося.

Господарі зустрічали нас в аеропорту, потім довго везли машиною до себе додому, в невеличке містечко у прикордонному з Німеччиною регіоні Альзас. Ми роздивлялися навколо і без зайвих слів бачили різницю між нашими пострадянськими «буремними дев'яностими» і усталеним життям французької провінції… Різнилися й умови проживання – ми четверо мешкали у стандартній двокімнатній квартирі (і це вважалося для столиці мало не шиком), а ця родина – у власному просторому і затишному будинку із квітником і плодовими деревами навколо – просто рай у передгір'ї.

Про родину: тато – Франсуа, хірург-окуліст, мама – Ні-коль, на той час домогосподарка, за освітою економіст, троє синів (школяр-підліток і два студенти), яких ми тим літом бачили кілька разів мимохідь, адже то був час канікул, і вдома хлопців не втримати – їх манили подорожі, як от вас.

Але все ж таки кілька разів нам вдалося повечеряти великою україно-французькою родиною. І одна з цих вечерь була присвячена…

– Невже борщу?! – засміявся Роман.

– Та звісно! Але це був цілий ритуал, я вам скажу! Домовилися з господинею про це завчасно. Тож, треба було вписати «українську кухню» у щільний графік Ніколь і купити все необхідне на борщ.

Французька господиня в більш-менш заможній сім'ї займається закупівлею провізії зазвичай сама, втім, як і у нас. З тією лише відмінністю, що робить вона це раз на тиждень, вирушаючи не в похід по магазинах і ринках пішки або на тролейбусі, як я-тодішня, а відвідуючи своєю машиною один величезний супермаркет, поки чоловік зі своєю автівкою десь там на роботі. Причому, для цього відведено суворо фіксований день, а список необхідних покупок на тиждень на цей час уже готовий, як і перспективне меню з урахуванням кількості їдців.

Отже, вирішено – буду готувати борщ. Шарм французької мови особливо відчувається в цьому слові, яке вимовляють так: «БОРШТШ», природно, ґрасуючи «R».

– Люсі, що тобі потрібно для боRштш?

– М'ясо, квасоля, буряк, морквина, картопля, цибуля, часник, томат, зелень, сіль, перець, лавровий лист, добре б іще чорнослив.

– Поїхали, може, й купимо! – рішуче каже господиня вранці закупівельного дня.

– Ну, ризикнемо! – начебто підігрую я, уже добре розуміючи, що ні про який дефіцит мова йти просто не може. Але помиляюся. Там були свої проблеми… Вирушаємо удвох її машиною.

У супермаркеті я тоді була не вперше. Можливо, не такі здоровенні, але вже й у нас вони тоді почали з'являтися. Однак вибрати швидко саме те, що тобі потрібно, в чужому величезному магазині було дуже непросто. Мадам носилася з візочком по маркету, викреслюючи зі списку один за одним пункти своїх запланованих покупок. Ніяких експромтів! А я шукала своє. Потім продовжили разом.

– Яке тобі потрібно м'ясо для борштш?

– Свинина, бажано з кісточкою. Ще моя бабуня говорила, що без кісточки борщ – НЕ борщ.

Знаходимо потрібне. Вражає величезний вибір і порядок цін. Свинина й курятина – не дороге м'ясо, на відміну від яловичини і телятини. Купуємо. Йдемо далі.

– Скільки тобі потрібно морквин?

– Тобто?

– Ну, скільки штук морквин потрібно на борщ? – Ніколь показує мені більшу і меншу сіточки.

– Ну, штук п'ять давай візьмемо, – кажу, – не пропаде.

– Так багато?! – шокована француженка. – А якщо залишиться?

– Не залишиться. А залишиться – не пропаде, діти з'їдять.

– Капуста яка потрібна – велика чи маленька?

– А ціна за штуку чи за кіло?

– За штуку.

– Бери більшу! – кажу їй.

В очах француженки знову спалахує тривога.

– Салат зробимо, бери.

– Люсі, а який тобі потрібен буряк?

– Та звичайний, аби не в'ялий, – кажу, – а який буває?

– Знаєш, я ніколи в житті не бачила свіжого буряка в продажу, – стривожується Ніколь, – з дитинства бачила тільки варений. Він же довго вариться, а сирим його не їдять. То щоб господаркам не возитися, зазвичай продають варений, так завжди було. А зараз продають варений у вакуумній упаковці…

– Жах! – резюмую я. – Гаразд, давай хоч варений, під кінець готовки закинемо, щоб зовсім в каструлі не розлізся.

Знайшли, взяли рівно дві штуки, додали у візок. Далі шукаємо квасолю. Заводить вона мене до рядів, метрів по двадцять довжиною, щільно заставлених баночками з квасолею всіх можливих розмірів, кольорів і рецептур. Нормальної твердої, щоб варити кілька годин, немає. Все вже зроблено за нас! Але сьогодні цими картинками нас уже не здивувати, правда? Але ж я про ті часи… Культурний шок, можна сказати, – всміхаюся я. – Такий же широкий асортимент томатних соусів. Слава Богу, хоч із картоплею особливих проблем не було. Правда, я на мить завагалася у виборі між круглою, довгою і дуже довгою, але обрала середню. Цибуля теж в порядку, всього чотири-п'ять сортів ріпчастої. Беру сітку приблизно з кілограм.

«О, навіщо тобі стільки?!» – знов округлює очі Ніколь.

Здається, все. Кріп-петрушка є на невеличкій грядці біля будинку, серед квітів. Сподіваюся, хоч спеції на кухні знайдуться. Запасів же ніяких… Докуповуємо решту за загальним списком. Досить багато хліба. Питаю – а не зачерствіє? Але виявляється, його кладуть у морозилку, а за потреби в мікрохвильовці розморожують, не ходити ж за ним до крамниці кожен день? Майже не дивуюся. Ні, дивуюся все ж, як у цих добрих, активних, життєрадісних людях уживається така раціональність? Мабуть, це від батьків, і, очевидно, від близького сусідства з Німеччиною. Може, тому їх так інтригує наша слов'янська непередба-чуваність?

– Так, кажуть, то легендарна річ – наше уміння викручуватися у будь-якій ситуації, – всміхнувся Роман. – А варили борщ самі чи майстер-клас робили для місцевих?

– Та сама, мені створили всі умови для шаманства. Наступного дня всі розійшлися-роз'їхалися у справах. Я готую обід. Прийшла поприбирати хатня робітниця, мадам Фетер.

Це в порядку речей для сім'ї з нормальним рівнем доходів, у якої великий будинок. Кожен сам вирішує, як йому витрачати зароблене і на чому заощадити. Економлять на морквині, вистачає на хатню робітницю.

Немолода, по-німецькому охайна пані, з якою я вже знайома, любить поговорити про різне, але сьогодні мовчазна. Я питаю, чи все в порядку, коли вона тихенько проходить повз мене на просторій кухні.

Відповідає: «Все гаразд, просто господиня загадала мені прибирати сьогодні на другому поверсі і не заважати на кухні. Бо ви ж варите БОRШТШ!» – каже вона загадковим голосом і піднімає вгору вказівний палець.

Навряд чи вона взагалі знала, що собою являє ця культова страва, але говорила з явною повагою до моменту. Потім уже розповіла, що звичні нам «перші страви» французи практично не готують, незважаючи на легенду про цибулевий суп, як родзинку національної кухні. Якщо і їдять, то швидше – літні люди, звиклі до супу з дитинства, і то тільки в холодну пору року. Салати, овочі на гарнір, яких у хорошої господині повинно бути до м'яса або риби не менше п'яти видів, соки до їжі цілком заміняють їм влітку наше звичне «перше».

* * *

Тож, борщ я зварила сама, хоч він і зазнав необхідних змін у технології приготування, раз буряки в них уже варені, а квасоля – консервована. Запах цибулевої зажарки з томатом рознісся по будинку. З другого поверху спускається мадам Фетер, яка закінчила прибирання. Сідає поруч поговорити. Я шаткую дрібненько капусту на салат, до неї – моркву, цибулю, зелень – все, що залишилося, щоб не створювати господині проблему, куди дівати позапланову сировину.

Пробую борщ. Досолюю. І останній штрих – розчавлюю в червоно-бордове вариво пару зубків часнику, засипаю нарізану зелень, розмішую, накриваю кришкою, рахую до п'яти, вимикаю газ, накриваю каструлю рушничком – нехай пропариться… Пахне так божественно, по-домашньому…

– Оце ви розповідаєте! В мене аж слина покотилася! – поглядає на годинник Роман. – Це не гуманно!

– А було б не розпитувати про контрабанду, юначе! Це вам моя вишукана помста! – сміюся я. – Хочете печеньку? Можу пригостити!

– А борщу не маєте в сумочці?

– Ні, на жаль…

– Ну, давайте хоч печеньку! – згоджується молодий здоровий організм, виснажений моєю кулінарною оповідкою. – І розкажіть, чи сподобався борщ. І все ж таки – навіщо ви через двадцять років везете туди буряк, якщо й тоді викрутилися?!

– О'кей, – дістаю з сумочки пачку печива і пригощаю хлопця. – Знаєте жарт про борщ?

– Ні, – знизує він плечима.

– От і хатня робітниця моїх друзів не знала, і я намагалася розповісти їй французькою український анекдот про кума, який прийшов до куми, коли та саме варила нашу сакральну страву.

«Куме, а ви любите вчорашній борщ?»

«А як же! Вчорашній же ще смачнішій!»

«То приходьте завтра!»

– От яка! – жує Роман. – А француженка второпала?

– Хто знає, я намагалася пояснити. Налила їй скуштувати… Бачили б ви її реакцію! Напевно, поняття субординації існує насправді, а не тільки в серіалах про занадто багатих, хоча ніякої пихи я в сім'ї господарів не помічала. Але, скажу вам, та пані явно не очікувала частувань від подружки господині. Їла, прицмокувала, хвалила: «C'est bon!» Ще й рецепт попросила. Можливо, з ввічливості, а може, і правда сподобалося.

* * *

Обідали вже ближче до вечора, коли всі зібралися. Казус був у тому, що в оселі не виявилося глибоких тарілок, тільки пара-трійка салатниць. Ото ми з господинею насміялися! Що ж із борщем тепер робити? Перерили всі шухлядки на кухні, видобули давно забутий весільний сервіз, в якому знайшлися подібні тарілки, але не так щоб зовсім глибокі. Але що вже тут… Вирішили, що будемо добавку видавати, щоб не лити через край.

Навіть часнику порізали, пояснили, що заведено його їсти з борщем. Шкода тільки, сала не було. З цим там, дійсно, проблема. Та й навряд чи їли б – холестерин… Зате саме придалася до борщу наша житня кругла хлібина – сувенір з України! БОРШТШ пішов «на ура» в інтернаціональному колективі за цікавою бесідою на терасі, на свіжому повітрі передгір'я. Не залишилося ні краплі. Їли, хвалили, розпитували і про рецепт, і про життя наше радянське та пострадянське… А батько родини, Франсуа, сказав, що мій борщ нагадує йому «рататуй» – овочеве рагу, яке готувала його мама в повоєнному дитинстві. Тільки більш рідкий. Казав, що після маминої смерті жодного разу страва такого смаку йому не траплялася. А я пожартувала, що, певне, в Альзасі десь колись, може, якась українка була вкорінилася, а він її нащадок. Ця версія всім сподобалася.

Смеркалося. Заливалися піснею ненаші цвіркуни. Поруч на газоні гриз запашну кісточку з хрящиком задоволений хазяйський пес. Звісно, це ж тобі не сухий собачий корм із пакета! Ну і ще одну деталь забула – горілочка під борщ теж була відповідна – «З перцем» – наша, українська. Правда, пити її вони зовсім не вміли, довелося чоловікові свій майстер-клас показувати, бо смакують потроху, як вино…

– Оце правильно! Але шкода, що із салом ви прокололися. Треба було хоч скільки взяти… До речі, зізнайтеся, цього разу везете хоч трохи? – примружив одне око хлопець.

– Ні, – покрутила я головою, зробивши суворий і дуже чесний вираз обличчя.

– Угу. Вірю, – так само вдавано-серйозно покивав він.

* * *

Невдовзі оголосили посадку на літак, пасажири заворушилися, ми з Романом теж піднялися, в нього заграв мобільний, я помахала йому рукою і пішла вперед, а він затримався поговорити. Славний такий хлопець, хоч і трохи дивний. Розбурхав у мені спогади про перший мій візит до Франції.

У літаку ми сиділи далеченько один від одного. Під час польоту я позирала в ілюмінатор, милувалася то рідною землею, що віддалялася й ховалась за хмарами, то концентрованоси-нім небом… Не впевнена була, що вдовольнила своєю розповіддю цікавість хлопця, але хіба розкажеш за тридцять хвилин про всі ті враження та емоції, в які поринав «гомо совєтікус», уперше втрапивши в капіталістичний закордон? Визначив тему про буряки – от і отримав оповідку про «борштш». А направду, спогадів про перший у житті закордон було в мене набагато більше.

Я вмостилася зручніше у кріслі, заплющила очі й занурилася у перегляд «слайдів» про ту поїздку, про моїх французьких друзів, які ніби відкрили нам тоді «кватирку в Європу», про спільне й відмінне між нами… Пригадалося, що я страшенно втомлювалася за ті два тижні, бо ж постійно була в роботі – перекладала то з французької, то на французьку, навіть уночі стукотіли в голові якісь фрази та нові вирази, що їх засвоювала на ходу під час спілкування. Але воно того було варте – жоден підручник, жоден теоретичний курс не замінить живої розмови, відкриттів та пізнання мови, людей, традицій, сучасних пріоритетів… Так цікаво було розібратися, чим вони взагалі живуть, ті французи? Достаток, розміреність, передбачуваність, вино, туристи, квіти кругом, гості з екзотичним борщем… Це зрозуміло. Але чим наповнене їхнє життя?

У зовнішню красу і доглянутість країни поринаєш у перші години після приїзду. Далі продовжуєш милуватися і намагаєшся злитися з цим казковим світом, побути в ньому «своїм». А після починаєш копати глибше. Картинка дивовижна, туристично хороша, але ж це чиєсь життя!

Мені, на щастя, життя дарує безліч зустрічей з дуже цікавими і наповненими людьми. Ось і ця добра родина: Франсуа, лікар років п'ятдесяти п'яти. Хірург-окуліст. Батько трьох дорослих синів. Етнічний німець, яких історично чимало в Альзасі. Ніколь, його дружина – «справжня» француженка – парижанка, незламна оптимістка і щебетуха, дуже освічена, але не втратила допитливості – все намагається розгледіти легендарний слов'янський шарм у всіх знайомих чоловіках, які приїжджають з наших країв.

Великий, просторий, не затиснутий сусідами будинок, крайній у селі. За ним піднімаються до гір виноградники. Це житло приємне саме по собі, тому що кожна деталь несе відбиток смаку, звичок і доброї енергетики господарів. Спочатку будинок здавався нам величезним і таким же багатим. Побувавши потім у кількох інших будинках того ж регіону, я зрозуміла, що помилялася, то після наших квартир так сприймалося. Без витребеньок, усе утилітарно, але зі смаком. Оздоблення являє собою літопис життя сім'ї, яка витрачає гроші не на діаманти, а на освіту, книги, подорожі та сувеніри.

«Les voyages forment la jeunesse!»[7] – сказала мені якось Ніколь, мати синів, яким смак до практичного пізнання світу був щеплений змалку. Америка, Північна Африка, Англія (з проживанням в місцевих родинах – з метою вивчення справжньої англійської), Німеччина, Швейцарія (лижні канікули в Альпах), інші країни, не кажучи вже про Францію, по якій то автостопом, то скаутськими стежками, то до числених родичів… Ніяка теорія не замінить такого досвіду.

Звісно, з того, що бачили на Батьківщині, розуміли, що наш окуліст, як би активно він не оперував, навряд чи зміг би дати своїм дітям подібний старт у житті. Проте у Франції, щоб стати лікарем, вчаться довго і наполегливо, переходячи від одного рівня до іншого, спеціалізуються, вдосконалюються, практикуються і знову навчаються. І чітко знають, заради чого. Ось наприклад «лікар – женераліст» – тобто, терапевт. Теж не бідний. У цьому селі – навіть дуже небідний, тому що вся «паства» тут тільки його, як і у пастора, і більше нічия. Дружина при ньому – і медсестрою, і секретаркою. Найбагатший у селі розцяцькований з шикарним інтер'єром будинок, в ньому з окремого ґанку кілька кабінетів для прийому хворих.

Але порівняно з терапевтом, доктор, що опанував вузьку спеціальність, вже на щабель вищий. Щоб стати фахівцем вузького профілю, вчаться ще довше, потім проходять стажування… Отримавши жаданий диплом і зумівши утвердитися як практикуючий лікар зі своїм приватним кабінетом і пацієнтами доктор вже може вважати себе досить забезпеченим, але спочивати йому не доведеться ніколи.

Постійне шліфування майстерності, новітні технології, новинки фармакології і медичної техніки, обмін досвідом – це те, що робить його класним фахівцем і дає можливість утвердитися у своїй ніші на ринку подібних послуг, мати клієнтуру, чесно заробляти чималі гроші, і як результат – дозволити собі витрачати їх, як заманеться. Чи то на антикваріат і коштовності, як місцевий терапевт, чи то, як у випадку з Франсуа, на подорожі всією родиною світом.

Мені довелося одного разу дуже довго пояснювати в неспішній вечірній розмові на терасі поняття «хабар лікарю». Адже не тільки нам цікаво було проникнути в їхнє життя, а й зустрічне запитання «А як у вас?» звучало постійно. Ох, і важко мені довелося… Не розуміють вони, як це – щось дати лікареві, крім гонорару, який зазвичай тут же покривається для хворого медичною страховкою. Слідує питання:

– А навіщо?

– Ну… Як навіщо? Щоб звернув особливу увагу, щоб гарненько там все… Щоб підійшов зайвий раз, вирізнив з натовпу…

– А чому? Він і так за службовим обов'язком повинен. Він же за це зарплату отримує. До речі, а яку, приблизно?

Зітхаю, вираховую… Називаю. На той час – доларів 30–40 у кращому випадку. Сміятися грішно… Втім, вони й не сміються. Вже зрозуміли, що ситуація з нашими лікарями і вчителями – особлива… У них якраз і ті, й ті цілком безбідно можуть прогодувати і себе, і непрацюючу дружину, і двох-трьох (що нерідко) дітей. При цьому їм доступно мати будинок, машину, дати дітям освіту, яка у Франції не безкоштовна. Учитель, зазвичай, може ще й підробити приватними уроками, якщо оформить дозвіл і сплатить податки. І авторитетний лікар може, консультуючи інших лікарів… Було б бажання.

Ніколь і Франсуа, прояснивши для себе поняття «хабар», або «подарунок лікарю», раптом пригадують таку ексклюзивну історію з їхнього сімейного життя.

Франсуа робить безліч простих і складних операцій, робить майстерно, відповідно оплачується і його праця. Питання про додаткове стимулювання його старань пацієнтами і в голову не приходить. Поза прейскурантом хіба що добрі слова. Але знайшлася одна старенька, котра порушила загальноприйняті французькі пристойності. Будучи прооперованою і віднайшовши зір, вона перейнялася нетиповим почуттям подяки: напередодні Різдва вона своїми руками зробила спеціальний Різдвяний вінок з гілочок вічнозелених рослин, прикрасила його стрічкою, свічками, фігурками біблійних героїв і прислала його на адресу Франсуа, супроводивши листівкою. Всі були шоковані. Ніколь тут же знайшла в картотеці її телефон, зателефонувала, подякувала за подарунок і просила більше так не робити. На що старенька мудро відповіла: «Мадам, якби не Ваш чоловік, я більше ніколи не побачила б усієї краси Різдва…»

Але на цьому вона не заспокоїлася. І на момент, коли друзі повідали мені цю історію, уже п'ятий рік приходив такий святковий вінок в їхній будинок, як підтвердження щирої й сердечної вдячності пацієнта своєму лікареві, але це дуже дивувало й бентежило лікаря. Це був єдиний випадок за багато років його практики.

Перекладала я тоді цю історію чоловікові і зітхала, бо історії про нашу «безкоштовну» медицину розповідати можна, але навряд вони б це зрозуміли, друзі-«буржуї»…

З роботою, начебто, зрозуміло. Визначився, вивчився – працюй, заробляй, живи добре. Але служба – тільки частина життя. А що крім неї? Багато вільного часу. На наш погляд, підозріло мало біганини, напруження. Неметушливий народ якийсь… Придивляюся. Ні, це не неробство, а розміреність, неспішність, незагнаність, врівноваженість, самодостатність, комфортність, гармонія…

Франсуа – великий любитель і знавець всіляких рослин. Я теж. Ось і тема для багатьох цікавих бесід. Безліч книг, довідників, класифікаторів є у нього вдома на полицях, плюс дивовижний асортимент зелених друзів у дворі й саду, на клумбах, на альпійській гірці, на грядочках… З кожної поїздки правдою-неправдою привозить він, каючись, що не встояв від спокуси, яке-небудь маленьке диво, «прописує» його у своєму саду і з любов'ю ділиться спогадами, пов'язаними з його появою тут.

А у мене на дачі тепер щовесни цвіте маленька рослинка, що пройшла колись довгий шлях із Швейцарських Альп в Альзас, а звідти до Києва. Ми називаємо її просто – «Франсуа».

– У тебе зелена рука, Люсі! – Сміється він, спостерігаючи, як я копирсаюся в його квітнику, – так у нас говорять про тих, у кого все буяє в саду.

Ще одне хобі – участь разом з такими ж цілком успішними друзями у відновленні старовинних зруйнованих замків, яких в достатку у Вогезах, горах, що відділяють регіон Альзас від самої Франції. Ну от нічого більше людям робити, як тягати там у вільний час каміння, носити на носилках плодородну землю і засаджувати її різними цікавими рослинами, приводячи до ладу території занедбаних вмираючих середньовічних будівель. Але просто подобається. Хочеться!

Розповідав Франсуа, що одного разу в неділю так напрацювався там, що прийшовши в понеділок на операцію, не зміг її робити – тремтіли пальці від утоми. А операція окуліста – процес ювелірний! Жахливо засмучений, він вирішив не ризикувати чужим зором і своєю репутацією і лишень керував операцією, яку зробив його друг, інший лікар. До речі, гроші за операцію він теж віддав йому, ще й дуже дякував, що той виручив. Зате була наука на все життя – перед операційним днем – ніяких перенавантажень…

Ніколь. Навіть важко дати характеристику цій жінці в декількох словах. Хоча… Можна – дуже жвава. Балакуча, рухлива у свої «трохи за п'ятдесят», жартівниця, добра й уважна. Дуже жіночна і любляча мати й дружина. Але при цьому – досить раціональна і вимоглива. Будеш тут вимогливою, виростивши трьох синів! «Домашня фея» – говорить про неї Франсуа, і одразу розумієш, що це кохання. Весь будинок – на Ніколь. Взагалі-то, є хатня робітниця, та сама мадам Фетер… І це тут не дивно. А що заважає її мати, якщо гроші є? А ще – будинок на вісім кімнат, кухня, підвал, сад і газон… Та плюс – чотири чоловіки і собака з котом… Велика компанія! До речі, за хатню робітницю господарі платять податок, а їй, відповідно, йде трудовий стаж для пенсії.

Незважаючи на «буржуйські замашки» із залученням найманої праці, справ у господині багато. Але все розписано, щоб уникнути безглуздої метушні. Життя циклічне, як шкільний тиждень у щоденнику.

Наприклад, так:

Понеділок – закупівля продуктів і всього необхідного на тиждень в супермаркеті, завантаження холодильників і морозильників (їздить машинкою сама, що тоді, в середині дев'яностих, мені видавалося неабияким дивом прогресу, а тепер зовсім не дивує, бо й сама вже без автівки ніяк).

Вівторок – заміна білизни, прання, сушка (теж сама, але за допомогою пральної машини-автомата, яка мені тоді ще й не снилася), участь у роботі благодійної організації (поширене безоплатне заняття непрацюючих жінок – все їм не сидиться…)

Середа – прасування випраного вчора, відвідування старенької Maman, котра живе окремо, допомога їй. Мені це видалося дуже дивним – Maman y графіку. Якось навіть цинічно на перший погляд. Але скільки наших забутих дітьми батьків були б щасливі чекати щотижня цієї середи…

Четвер – знову доброчинність (це поїздка в районне містечко, спілкування з незаможними, емігрантами, неблагополучними підлітками, допомога у працевлаштуванні, збір коштів на різні міжнародні благодійні акції). І все це з душею, як богоугодне діяння, не з примусу.

П'ятниця – ще що-небудь, заплановане чи ні, за відсутності такого – релакс: перукар, зустріч із подругами або просто приємне заняття вдома для душі. Її день. Вірніше – частина дня.

Субота-неділя – загальносімейні плани.

Плюс щоденне готування їжі, правда, дещо спрощене, порівняно із нашими тоді кулінарними винаходами від бідності та обмеженого набору продуктів в магазинах. А ще на плечах добропорядної французької матусі – контроль за виконанням дітьми домашніх завдань, розвезення їх на своїй машині в музичні (художні та інші) школи та на заняття спортом, поки вони ще малі. Тож, безтурботність життя матусі в матеріально забезпеченій родині – то ілюзія. Але й напруження і знервованості я не помітила.

На час, що вивільнився хоча б від прибирання, Ніколь знаходить собі ще заняття. Ось, наприклад, цілий рік безкоштовно навчає основам Біблії школярів, яким у віці чотирнадцяти років доведеться пройти конфірмацію – ніби ще одне хрещення в церкві – і підтвердити перед Богом власний (а не мами й тата) свідомий вибір бути католиками. Це дуже важлива подія в житті дитини, вражаючий ритуал і велике свято, на яке з'їжджаються родичі з усієї країни.

Ніколь віруюча католичка, як і більшість французів. Але визнає право людини бути атеїстом. Толерантність цих людей була такою дивною після нашого звичного чорно-білого максималізму і категоричних суджень про будь що…

А ще вони дуже люблять музику. У будинку стоїть рояль, на ньому стосик книжок і ваза з квітами. І у великому будинку з великою вітальнею це сприймається органічно-декоративно. У наших типових малометражних квартирах, завалених всяким мотлохом, теж трапляються інструменти, які забули свій голос, бо не до того. Одного разу в дощовий день господар відкриває інструмент, сідає і починає грати… Як це описати? Це такі різні матерії – написане слово і звуки музики. Грав він щось незнайоме, в уяві моїй чомусь виник інтер'єр католицького собору… Слухаю, думаю, дивлюся на його пальці – так швидко і невловимо бігають вони по клавішах…

Раптом донька тихенько смикає мене за спідницю і показує очима під рояль. Дивна річ! Франсуа якось ритмічно тупотить ногами по килиму, та не на одному місці, а ніби перебираючи невидимі клавіші на ньому… Абсолютно заінтригована цим шаманством, підсвідомо купаючись у звуках, з допитливою свідомістю стежу за цим незвичайним способом гри.

Звуки стихли. Витримав паузу, повернувся до нас. Вочевидь, хотів пояснити, що саме він зараз грав, але раптом засміявся, побачивши дві пари дитячих очей, які все ще стежили за його ногами.

– Я репетирував. За два тижні одружується син наших знайомих. Буде реєстрація в мерії, а потім церемонія в церкві. Мене попросили грати там на органі. Правда, я давно вже не грав, але в будь-який момент можу піти і потренуватися на місці. Якщо хочете, завтра сходимо туди, – пропонує він.

Ось у чому справа! Пояснювати дітям тонкощі пристрою органу заочно було складно, але про «клавіші для ніг» довелося-таки тоді розповісти, пообіцявши показати, як воно є.

Вже наступного дня я, чоловік, наші дівчата та Франсуа з Ніколь дійсно вирушили пішки в центр села, туди, де, неподалік від місцевої церкви з лелеками на даху, дзюркоче фонтан із гірською водою.

Увійшли. Після спекотного, ніби завмерлого липневого повітря перепад температур при вході в костел видався неймовірним. Завжди холодні товсті кам'яні стіни віками захищали цей маленький світ від зовнішніх впливів. Тиша, запах лампад і свічок. Напівтемрява. Світло проникало лишень у вузькі, витягнуті вгору вітражні вікна. Ранкова меса давно закінчилася, прихожан не було, туристів теж.

Франсуа вказує на дерев'яні сходи праворуч від входу, піднімається сам, запрошує нас слідувати за ним. На спеціальному вузькому балконі невеликий, як і сама церква, орган. Наш окуліст сідає за інструмент, при цьому виявляється спиною до самого приміщення церкви. Ми спостерігаємо, як він щось налаштовує, готує інструмент до роботи. У безлічі клавіш, скриньок і інших штучок, назви яким я не знала, непосвяченому неважко й заплутатися…

Готовий! Завмер – руки в нетерпінні, немов на старті, на клавішах, ноги теж на своїх місцях. Тепер вже не на килимі, а на клавішах для ніг. І як це можна поєднувати під час гри?!

– Сьогодні – маленький концерт для вас! Спочатку в подарунок – моє улюблене. Потім, що замовите.

Ніколь усміхається і світиться в її очах любов до чоловіка і гордість ним, а також бажання розділити з нами цей їхній світ.

Перше моє враження від самої музики було не таким сильним, тому що захоплювало спостерігання й самого процесу безперервного і злагодженого руху пальців, рук, ніг, голови, хитання тулуба… Шаманство, явне шаманство, прости мене, Господи, що таке лізе в голову в храмі…

Немолодий чоловік в окулярах грає довго й захоплено, здається, зовсім забувши про нас, весь поринувши в свої переживання. Стою, спершись на перила балкона, дивлюся згори на ряди стільців для прихожан, бачу самотню стареньку, що молиться біля розп'яття. Як все дивно – порожній храм… Ця музика… Скільки часу промайнуло?

Раптом все стихло. Озираюся. Поклав руки на коліна. Завмер.

– Ну як?

– Бракує слів…

– Може, хочете, щоб я заграв щось на замовлення?

І ось цієї миті мені почало здаватися, що я сплю або марю… Старенька Європа… Середньовічне село-фортеця. Церква. Французький німець… Окуліст-органіст… А що тут роблю я, українська шкільна вчителька?! Музику замовляю?!

– Люсі?!

– Так, пробач… Якщо ти знаєш… Токату ре мінор Баха. Якщо можна, звісно…

– Так-так. Я знаю. Хвилинку.

Знову якісь приготування інструменту, пауза, набирає в груди повітря, ніби збирається співати.

«Та-та-та-а-а-а-а…

та-та-та —

та-та-та…»

«Боже! Господи… Невже все це правда? Та сама Європа? І не мріялося… Ні, мріялося, але не вірилося… Ми тут? Я тут? Якась крихітна частинка світобудови… У цьому несподівано холодному повітрі середньовічного костелу… Серед магічних звуків, давно і добре знайомих, але хвилюючих до мурашок по шкірі… Невже я? Невже для мене? Тут… Скільки років це все здавалося таким нереальним і далеким… Перший закордон. І одразу – омріяна Франція… Може, краще би поступово. Хоча б для початку Польща… Але так сталося. Все тут так природно, так приємно, діти вписалися в це життя з першої хвилини, не ставлячи питань, як у норму… Ця реальність на якийсь час стала нам органічною й дивовижною одночасно, немов та сукня від Хрещеної для Попелюшки… Геть, геть думки про кінець балу! Мені добре. Я подумаю про це потім…»

У ті хвилини музика сколихнула душу, а свідомості відкрилося щось таке… Щось особливе… Вважається, що на порозі смерті перед людиною проноситься все її життя… Може бути. Але не тільки тоді. І не тільки її. Щось подібне трапилося зі мною в костелі альзаського селища. Настільки нереальним здавалося те, що відбувалося.

Я стояла, заплющивши очі, обіпершись на холодний кам'яний поручень балкону, і слухала. Ніби вирвані кадри з фільму колишнього сірого, стройового, безправного нашого існування проносилися перед очима. Приниження урівнялівкою, дефіцитами, чергами, талонами, недовірою, зневірою, «планкою», вище якої ні-ні, зарозумілість, демагогія і брехня можновладців, які мають хоч малу владу… Ціна людського життя – нуль рублів, нуль копійок… Брехня, брехня, брехня, продажність… Афган. Чорнобиль. Смерті, втрати, ура-звіти, ура-брехня.

Сльози текли щоками і капали на кам'яні поручні…

Маленька піщинка в цьому величезному світі, який був, є і буде… Але я вже не хочу, як раніше… І не буду.

Франсуа грав, вочевидь, забувши для кого і навіщо, сам злетів у тільки йому відомі далі… Чоловік обійняв мене за плечі і витер сльози. Дівчатка, як горобчики, притиснулися з двох боків, а я все плакала і не могла зупинити сліз…

Останній акорд. Тиша…

Пройшли роки. Я навіть не думала, що коли-небудь знову туди повернуся. Але це сталося і не раз. Як сталися з тих пір ще багато різних важливих подій у моєму житті, старт яким був даний тоді. Як і безлічі нових для мене основоположних думок і рішень. Наприклад про те, що жити в чесно заробленому достатку не соромно, якщо при цьому бути людиною.

Пройшло багато років, Україна зробила великий прогрес від часу тих «буремних дев'яностих», у певних речах швидко наблизилася до європейських країн, люди стали частіше перетинати кордони, і вже не так дивують зарубіжні реалії. Ми все ще листуємося з моїми друзями, але вже не паперовими листами, а е-мейлами. Вони приїжджали до нас, і я старалася закохати їх у мій Київ, як вони колись закохали мене у квітучий Альзас.

І ось я знову отримала запрошення і лечу до них. А десь у багажному відділенні дрімає моя валіза з буряками та салом, хай пробачить мене таможня. Я мушу все це довезти і зварити для Франсуа Борштш. Той самий, справжній, який на диво смакував йому, як у повоєнному дитинстві матусине овочеве рагу рататуй… І дуже важливо, щоб йому сподобалося. Мене попросила про це Ніколь.

Не так давно прийшов від неї лист із повідомленням, що любий наш хірург-окуліст, затятий ботанік, захоплений органіст… невиліковно хворий. І що залишилося йому кілька місяців. Що вона безмежно страждає, але намагається триматися, та ще й підтримує хворого й уже дорослих синів і їхні родини… А ще вона просила – приїдь, будь ласка, треба вам побачитися, попрощатися, він завжди тебе так тепло згадує. Тебе і твій борштш-рататуй, як у мами…

Літак торкнувся землі. Я витерла долонями сльози і розплющила очі. Відчула на собі чийсь погляд. Здалеку стривожено дивився на мене хлопець з небесного кольору очима та довгим русявим волоссям, перехопленим на лобі плетеною стрічкою. Всміхнулася йому і помахала рукою. Він посміхнувся навзаєм, показав руками, ніби тримає в них круглий предмет, і змовницьки підморгнув мені.

Київ, 1994–2014

©М. Іванцова, 2014