Мрійник

Присвячується

355-м роковинам від днязагибелі Юрія Немирича.

Дорогий читачу!

Головний герой нашої повісті (а також роману, частиною якого вона є й який ти невдовзі, сподіваємось, із задоволенням прочитаєш) – князь Юрій Стефанович Немирич, видатний політичний діяч, дипломат, талановитий воєначальник, права рука Івана Виговського. Він належав до роду, який, на думку сучасників, стояв поряд з Острозькими, Вишневецькими, Сангушками, Радзивіллами та іншими русинськими шляхетськими сімействами. Немиричі були одними з найбільших землевласників Великого князівства Литовського.

Герой повісті був одним з найосвіченіших людей свого часу. Романтик, мрійник, філософ, мислитель з відточеним, гнучким розумом, дивовижною твердістю духу – ось як можна його охарактеризувати. Юрій Немирич був наділений рідкісною, як на ті часи, незалежністю суджень та воістину бунтарським характером. Додайте до цього авантюрну жилку, успадковану від предків, та виховану з дитинства звичку до холодного політичного розрахунку – і дістанете бодай приблизне уявлення про те, наскільки благодатний матеріал для майстрів красного слова являє ця персона. Недарма ще за життя про Немирича складалися легенди…

Втім, його значення для розвитку тогочасної України, роль у бурхливих процесах середини XVIIстоліття так і не були оцінені належним чином. Ми й досі слабко уявляємо, що саме рухало вчинками цієї талановитої освіченої людини: біль за долю країни?., політичні амбіції?., проста жага влади?… Як розцінити перехід Немирича від соцініянства (аріянства) до православ'я: людина повернулася до віри предків – чи це був політично виважений крок інтригана, загалом байдужого до питань віри?! А ідея Великого князівства Руського!.. Що це: прагнення створити нову незалежну українську державу чи черговий кар'єрний хід?!

Однозначних відповідей на ці запитання, мабуть, не знайде ніхто й ніколи. Втім, впевнено можна констатувати, що за масштабністю задумів і вчинків Юрій Немирич безумовно належить до зірок першої величини на небосхилі української історії XVIIстоліття.

Він був народжений для того, щоб створювати нове, небачене досі – типова людина епохи українського Відродження. Схильність до науки поєднувалася в ньому з жагою пригод, релігійні шукання – з політичними амбіціями, аристократизм – з пристрастю до демократії. Немирич міг провести життя в розкоші та спокої, натомість на нього чекали різноманітні небезпечні випробування, яскраві враження, радощі й розчарування, великі досягнення й катастрофічні втрати, конфлікти з можновладцями та нерозуміння спільників, участь у кривавих битвах і виснажливих дипломатичних перемовинах.

Наша повість (як і майбутній роман) написана, насамперед, для молодого покоління українців, людей творчих і допитливих. Знаємо, що вони вже не бажають засвоювати історію власного народу, переспівану чужинськими ідеологами. Молодь хоче відчувати минувшину, немовби живу реальність. У своїх творах ми намагаємося не просто наголосити на найважливіших моментах життя певних історичних персонажів, але художніми засобами анімувати їх, дати уявлення про характер і мотивацію вчинків. Так виникає своєрідний канал між сивою давниною й сучасністю, по якому лине жива вода слова – субстанції всюдисущої, універсальної, хоча й незримої…

У художньому творі історична достовірність єднається з натхненним польотом фантазії, що властиво белетристиці. Тим не менш, ми не відходимо від реальних фактів, які тільки можна відшукати в історичних документах описуваної епоxu. А вже грунтуючись на останніх, намагаємося відтворити складний духовний світ наших героїв, логічно обгрунтувати кожен їхній вчинок, не приховуючи як достоїнств, так і недоліків та слабкостей. Отак і виникають літературні портрети тих, хто, з нашої скромної точки зору, достойний назавжди залишитися в пам'яті нащадків.

Наостанок ще пару слів про конкретну часову прив'язку повісті «Мрійник». Ми обрали для цього серпень-вересень 1649 року. На той час Юрій Немирич віддано служив польському королю й навіть помислити не міг, що всього лище за кілька років перейде на бік своїх тодішніх ворогів!!! Уявіть, наскільки глибокий духовний злам пережив наш герой, щоб отак змінитися… Хоча, зазначимо заради справедливості, сталося це недарма: адже саме у серпні-вересні 1649 року Немирич пережив як перший розкол досі непорушної блискучої держави, цілісність якої раніше не підлягала сумніву, так і жахливу втрату близької людини.

А тепер перенесемося подумки на…

Правий берег р. Стрипи неподалік Зборова, 15 серпня 1649 року

Ось нарешті по мосту проїхав останній вершник, що належав до посполитого рушіння Київського воєводства. Далі настала черга переправлятися довгій низці обозних возів, навантажених різноманітним скарбом. Його Королівська Величність Ян II Казимир розраховував на тривале протистояння з клятими бунтівниками, тому й наказав обладнати військовий табір усім необхідним. За кілька днів тут можна було створити своєрідний плацдарм для наступу на непокірливу голоту, зусібіч захищений від нападу природними перешкодами. А на другому березі річки – добрий замок з міцними стінами. Нічого не скажеш, прекрасна ідея!..

По всьому виходило, що тепер фортуна мала посміхнутися саме магнатам. Все ж таки війна триває другий рік поспіль, за цей час коронні війська та посполите рушіння встигли набути неабиякого досвіду ведення бойових дій не тільки проти бунтівних козаків, але й проти їхніх спільників-татар. До того ж зараз військо очолив сам король – лише ця обставина змушувала триматися якомога впевненіше навіть останнього німецького піхотинця-найманця, не кажучи вже про пихате панство. Козаки?… Татари?… Матка Бозка – що може вдіяти купка навіжених пройдисвітів проти славетного воїнства, яке зібрав під своєю рукою король Ян Казимир!!!

А яку вдалу позицію для табору обрали – про кращу годі й мріяти!.. Залишивши стародавні оборонні споруди Зборова на лівому березі Стрипи, шляхтичі переправлялися трьома мостами на так званий «острів» (а насправді – на правий берег річки) й повільно розгорталися вверх за течією від місця впадіння в основне русло притоку – Малої Стрипи. Невдовзі тут постане базовий табір, у центрі якого королівський почет завершував обладнання ставки Яна Казимира.

Таким чином, із заходу та півдня поляків захищатиме притока, на півночі посполите рушіння під орудою пана Кержицького, посилене німецькими найманцями й десятком гармат, має зайняти вигідну позицію на тамтешніх пагорбах. На схіному напрямі – найімовірнішому, звідки очікувався прихід бунтівників, захист був найнадійнішим: насамперед, це величний Зборівський замок, в якому укріпився князь Корецький, а в його тилу – ріка Стрипа.

Що ж, нехай кляті бунтівники тільки спробують сунутися – вмить дістануть на горіхи! Взяти Зборівський замок непросто, до того ж з «острова» по трьох мостах завжди можна перекинути підкріплення в будь-яке місце ймовірного театру бойових дій. Якщо ж спалити мости, захопити табір на «острові» козакам точно не вдасться. Вигнута закрутом Мала Стрипа робила неможливими удари з півдня й заходу – всякий, хто сунеться звідти, ризикуватиме наразитися під час переправи на вбивчий перехресний вогонь гармат і мушкетів. А щоб напасти з півночі, голоті довелось би дертися по схилах пагорбів під навісним обстрілом. Куди не кинь, всюди клин!

Немирич мимоволі посміхнувся: він завжди полюбляв бездоганні речі, а план облаштування табору на «острові» проти Зборова видавався йому просто ідеальним. Тим паче, що під час останньої військової наради йому вдалося внести декілька вельми доречних пропозицій щодо розстановки збройних загонів – і всі вони були з задоволенням сприйняті. Як же не пишатися таким визнанням?!

Ну що ж, якщо все йде добре, про серйозні справи на деякий час можна і забути. Тепер же слід пообідати. Як генеральний полковник посполитого рушіння Київського та Волинського воєводств, Немирич вважав за необхідне прослідкувати, щоб усі люди з підвладних йому загонів переправилися на «острів». І дозволив собі полишити місце переправи лише після того, як останній підпорядкований йому шляхтич зі своїм почтом та служниками ступив на земельний клин між Стрипою і Малою Стрипою, а міст почали перетинати обозні вози.

За цей час Юрій встиг не тільки зголодніти, але й притомитися. Дивина, та й годі! Нібито не їздив далеко, а просто мотався з одного берега на інший, віддавав розпорядження, клопотався про щось – а втома відчувається неабияка… До чого ж підступною буває звичайнісінька метушня! Тепер би якнайшвидше дістатися до того місця у гігантському людському мурашнику, де отаборилися його челядники, злізти нарешті з сідла, розтягнутися на прогрітій серпневим сонечком землі й як слід відпочити…

Цікаво, чи встигли служники приготувати обід? Зараз куди не поглянь, скрізь щось чистять, ріжуть, шпарять, шкварять, варять, смажать. Звідусіль долинає настільки вбивча, як для голодного стомленого чоловіка, суміш пахощів, що аж у голові паморочиться! Здається, ось-ось заслабнеш і з сідла догори дригом гепнешся! Швидше би вже дістатися до місця розташування…

Хоча це нелегко. Панство тільки-но переправилося на «острів», тому отаборилися далеко не всі. Хто не встиг цього зробити, той вирішував, за що хапатися раніше: панське шатро поставити чи обід приготувати?! А таких дрібниць, між іншим, – безліч! Тому весь різномастий людський мурашник галасував і доволі безладно метушився, через що проїхати між стоянками окремих шляхтичів було нелегко.

Як раптом з боку пагорбів, розташованих на півночі, долинув підозрілий, зовсім не мирний шум: чи то загула натужно земля під кінськими копитами, чи забряжчала криця, чи сотні людей загорлали щодуху… Що ж там сталося?! Ні, як не прислуховуйся – не розбереш, бо надто далеко. Але щось зовсім не мирне… Швидше, небезпечне!..

От вже хмара куряви здійнялася у синє серпневе небо. Причому здійнялася курява саме над «островом», а не на лівому березі Стрипи, біля далеких, майже не видимих звідси Млинів… То що ж це таке, хто б сказав?!

Все роз'яснилося за кілька секунд, коли передані з вуст у вуста, до Немирича донеслися багатократно повторені перелякані зойки:

– Козаки!!! Козаки напали!!!

Козаки?!

Що за маячня?! Чому вони нападають з півночі, а не зі сходу?! Як там опинилися?! Як і коли встигли переправитися на «острів»?! Як пан Кержицький, маючи під рукою посполите рушіння вкупі з німецькими найманцями, примудрився проґавити їх?! Чому мовчать спеціально віддані у його розпорядження гармати?!

І загалом, як могло статися, щоб…

Та шукати відповіді на силу-силенну запитань не було можливості: з верхівок північних пагорбів таки вдарили гармати – от тільки стріляли вони чомусь… по шляхетському табору!!! Коли за декілька секунд одразу дюжина ядер гепнулася в різних його місцях, людська маса, що досі не встигла як слід упорядкуватися, здибилася і з шаленістю гірського потоку поперла у бік найближчого мосту. Тікати разом з усіма хоробрий полковник аж ніяк не збирався, тому, щоб уникнути збожеволілого натовпу, відскочив на самий краєчок берега Стрипи й відчайдушно вигукнув своїм служникам:

– До мене!!! Мерщій до мене!..

Долати опір оскаженілого від переляку натовпу було нелегко, та все ж до Немирича пробилися троє з п'яти хлопців, які перебували безпосередньо біля свого пана під час переправи. Юрій озирнувся ліворуч і засмучено підібгав губи. Очевидно, якісь пришелепкуваті візники спробували розвернути один з возів просто на середині мосту, і тепер він звісився задніми колесами у порожнечу над водою, надійно заблокувавши рятівний прохід з «острова» на лівий берег. З одного боку на віз напирав переляканий натовп, з іншого – зчепилися краями й колесами ще три підводи…

Прагнучи порятунку, люди жахливо репетували, розгублені візники горлали, воли відчайдушно ревли. Ті, хто втратив надію урятуватися через заблокований міст, кидалися у воду, щоб переправитися через Стрипу уплав.

Раптом шістнадцятифунтове ядро[31] зі свистом врізалося в самісіньку гущину щільного натовпу, що осадив міст, і проборознило в ньому довгу просіку.[32] Натовп завив, рвонув щосили, зіпхнув з мосту клятого воза разом з обома волами. Тепер на лівий берег линув суцільний вал нажаханих істот, які зовсім нещодавно були хоробрими воїнами.

Пекло, справжнісіньке пекло!!!

Зрештою втративши надію дочекатися усіх своїх хлопців, Немирич кинув коротко:

– За мною, триматися разом, не відставати, – і пустив коня риссю уздовж берега. Але порівнявшись із центром табору, мимовлі натягнув вуздечку, а коли кінь зупинився – навіть підвівся на стременах, щоб краще бачити. Бо не повірив власним очам! У самісінькому центрі шляхетського табору, на найкращому місці стояло розкішне шатро, довкола нього бігав сам Ян II Казимир з палашем, лезо якого яскраво виблискувало на сонці. Час від часу король схилявся до землі, щось вигукував, тицяв зброєю під розставлені довкола вози, а з-під них, немовби кропом ошпарені, вискакували пихаті шляхтичі або їхні челядники й кидалися урозтіч.

Немирич не мав сил і далі спостерігати за тим, як перший серед рівних[33] «напучує» боягузів, що не бажають битися з ворогом. На щастя, в середині табору людей було небагато: майже всі встигли порозбігатися, побоючись загинути від гарматних ядер, що ламали і трощили все довкола. Тому полковник з трьома своїми хлопцями швидко досягнув королівського шатра. Його Величність тільки й мовив розгублено:

– Немиричу, ти…

Не відповівши нічого, Юрій зістрибнув з коня, власноруч витягнув з-під найближчого воза чергового зблідлого переляканого панка, добряче розмахнувшись, відважив йому дзвінкого ляпаса, гримнув:

– Туди – нумо пішов!!! – і штовхнув у напрямі північних пагорбів. Діставши ляпаса, шляхтич здригнувся, його права рука мимоволі потягнулася до шаблі. Але, мабуть, в очах Немирича читалося щось таке, що панок знітився, непевно кивнув головою й підтюпцем потрусив у вказаному напрямі, чомусь навіть не здогадавшись скочити на коня.

Задоволений досягнутим результатом, полковик звернувся до хлопців, мотнувши головою услід боягузові:

– Шляхтичів оминайте від гріха подалі. Панством займатимусь я. Але всіх челядників, кого тільки побачите, женіть на битву. Нумо, хутко!

Хлопці коротко кивнули й умить розбіглися шукати тих, хто б де не сховався. Юрій теж зібрався продовжити пошуки, як почув з-за спини:

– Немиричу…

Озирнувся на короля. Його Величність був явно розчулений неочікуваною допомогою.

– Немиричу, дякую тобі!

Полковник мовчки вклонився й зайнявся подальшими пошуками. І хоча обстріл напіврозореного табору тривав, кількість боягузів, які прагнули втекти на безпечний лівий берег, поступово зменшувалася. Коли ситуація остаточно перемінилася на краще, Немирич гукнув хлопців, вони повернулися до коней і поскакали до місця, де кипіла битва.

Рештки шляхетського війська і козаки зійшлися, як-то кажуть, стінка на стінку. Дві лінії, одна з яких періодично тіснила іншу (хоча й не надто сильно), розтягнулися уздовж крутого правого берега Стрипи. Гарматний вогонь тепер вщух: необлаштований шляхетський табір вже був розбитий на тріски, а обстрілювати польську шеренгу пушкарі не наважувалися – надто високою була ймовірність поцілити своїм же козакам у спину… Звісно, можна було спробувати розбити важкими ядрами мости, що позбавило би шляхту можливості відступу. Але як тоді самим переправлятися на лівий берег?! А там же Зборівський замок!..

Отже, битва перетворилася на безліч запеклих шабельних двобоїв. В цілому ж перемогти не виходило у жодної зі сторін. Таке протистояння тривало до самих сутінків. Лише тоді козаки трохи відступили, що нарешті дало можливість украй стомленим шляхтичам на чолі з Яном II Казимиром переправитися через ріку.

Лівий берег р. Стрипи, неподалік Зборова, ранок 16 серпня 1649 року

– Ну що ж, пане, я вважаю, тут бунтівники точно не прорвуться.

– Ти серйозно?

– Авжеж.

Немирич кивнув, потім важкою ходою піднявся на верхівку земляного насипу й оглянув краєвид, що відкривався звідти. Якщо чесно, то полковник майже з ніг валився, як і всі його люди. І було би значно краще, якби вони бодай трохи поспали, а не надривалися цілу ніч немов скажені. Та що вдієш?! Лишалося одне з двох: або з вечора до ранку кілки та палі тягати, землю копати, щоб мати бодай ефемерний шанс на перемогу – або одразу ж без бою козакам і татарам у полон здатися.

Але ж ні, не бувати такому!!! Як підтвердження рішучості їхніх намірів, Юрій мав можливість оглянути наїжачений гострими кілками земляний вал, що простягнувся уздовж Стрипи. Звісно, не завадило би спорудити щось більш серйозне, проте не за одну ж ніч!.. Ну нічого, будемо сподіватися, цього хоч сяк-так вистачить. Споруджена його служниками ділянка була не гірша, ніж сусідні. Що ж…

– Гаразд, хлопці, я задоволений вашою роботою. Тепер перепочиньте хоч трішечки, бо кляті бунтівники можуть розпочати наступ коли завгодно.

Двічі повторювати не було потреби. Вкрай стомлені люди полягали на землю, хто де стояв, і майже одразу позасинали, перед тим лише перевіривши, чи лежить поруч зброя. Що ж до самого Немирича, то він просто приліг з розплющеними очима, не в змозі заснути.

І не дивно: на його особистий погляд, події вчорашнього дня видавалися жахливою катастрофою, причому абсолютно несподіваною. Весь попередній життєвий досвід підказував Юрію, як глибоко релігійній людині, що істина завжди перемагає. Справді, істина належить Богові, істина виходить від Бога. Істина – це Сам Бог, а Бог – це істина. Бог завжди перемагає, Він просто не може не перемогти!!! Тоді як може програти істина?!

План облаштування табору на правому березі Стрипи, вироблений спільними зусиллями на військовій нараді за участю Його Королівської Величності Яна II Казимира, поза всякими сумнівами, був максимально вивіреним з військової точки зору. А оскільки план цей враховував деякі особисті пропозиції полковника Немирича, його сміливо можна було вважати ідеальним.

Як же так сталося, що бунтівні козаки з неочікуваною легкістю розгромили шляхетський табір і всього лише за кілька годин витіснили магнатське військо назад на лівий берег?! А що за жахи коїлися під час переправи!.. Не приведи Господи ще раз випробувати щось подібне у житті. Нічого подібного з ідеальними речами не може статися за жодних умов і обставин. Це можливо лише, тільки якщо річ не ідеальна.

А як змиритися з таким?! Він обізнаний у військовій справі, бо вивченню її тонкощів віддав не один рік. Він спочатку написав і видав у Парижі трактат «Роздуми про війну з московитами», а повернувшись додому, мав можливість випробувати на практиці свої теоретичні міркування. І все, про що писав у далекій французькій землі, блискуче підтвердилося. Отже, минулі досягнення засвідчують, що робити ідеальні припущення він таки вміє.

З іншого боку, вчорашній катастрофічний відступ з правого берега Стрипи доводить, що він вкупі з усією шляхтою так само здатен помилятися. Інакше блискуча шляхта не відступила би, нізащо не відступила би перед купкою бунтівних козаків. Справді, хто вони такі, щоб перемагати воїнство, зібране під рукою короля Яна Казимира?! Вискочки, холопи…

Немирич задер голову й подивився у блакитну, без жодної хмаринки височінь неба. Сонце вже піднялося над обрієм і відчутно пригрівало, а як до зеніту доповзе… Ох, спекотним буде день! А ще спекотніше стане, коли бунтівники підуть у наступ. І все ж таки, в чому саме полягала вада плану, затвердженого на королівській нараді?…

– Так, чоловіче, вада у вашого плану була! Але зовсім не та, про яку ти можеш навіть помислити.

– Що?!

Від несподіванки полковник миттю звився на ноги… й опинився очі в очі з незнайомим літнім чоловіком – огрядним, ошатно вдягненим, з довгими обвислими вусами й невеличкою чупринкою, кінчик якої спадав на середину чола з-під шапки.

– Ти хто, добродію?

– Хіба не впізнав?

– Ні.

– Отакої! Я ж Богдан Хмельницький.

– Що-о-о?! Не може того бути!!!

Немирич придивився уважніше: огрядний, ошатно вдягнений літній чоловік з довгими обвислими вусами й невеличкою чупринкою. Тобто, оце і є ватажок бунтівників…

– Як ти тут опинився?

– Хотів з тобою сам на сам поговорити, доки всі інші сплять.

Полковник озирнувся… і його очам відкрилася дивна картина: не тільки його хлопці – також усі інші шляхтичі разом зі своїми служниками, втомлені вчорашньою невдалою для них битвою та виснажливою нічною роботою, повкладалися спати, хто де стояв. Навіть охоронців не здогадалися виставити – отож, мабуть, і пройшов сюди ватажок клятих бунтівників, ніким не затриманий.

– Нема про що нам розмовляти, – Немирич відвернувся, проте прибулець поклав праву руку йому на плече й запитав:

– Але ж ти не розумієш, в чому наша сила, хіба не так?

Юрій озирнувся. Незваний прибулець всміхався й дивився просто йому в очі, хитро примружившись.

– Навіщо мені те розуміти…

– Е-е-е, пане полковнику, не бреши – негарно це! По всьому бачу, що саме нерозуміння бентежить тебе, не дає спокою й умиротвореності. Між тим, усе просто. Подивись на твоїх людей. Подивись на все військо шляхетське. Бачиш, які ви знесилені?

– Ми пропрацювали всю ніч до самого ранку…

– Знов кажу тобі, пане полковнику, – негарно брехати! Мої люди теж не байдикували.

– І де вони?

– Невдовзі побачиш. Але йдеться поки що про ваше військо. Кажеш, воно попадало на землю, роботою нічною знесилене? А я стверджую, що це сама земля наша силу з магнатського війська висмоктала й натомість ту силу нам передала. І це не враховуючи життєвої сили чотирьох тисяч ваших воїнів, вбитих в учорашній сутичці.

– Невже?!

– Саме так і є, інакше б ваше військо не було настільки виснаженим. От цього й не врахував ніхто: ні ти, ні король, ані інші пани магнати. У цьому й полягає ваш спільний прорахунок.

– Брешеш! – Немирич намагався відповідати спокійно, з достоїнством, проте мимоволі зірвався на крик. – Земля ця така сама ваша, як і наша. Натомість ви на неї грабіжників-кримців привели, тоді як ми…

– Козаки воювали разом із кримцями ще півтора десятки років тому[34] з обопільною користю, – розважливо парирував Хмельницький.

– А ясир[35] на нашій землі збирати – це для тебе нормально?!

– Ясиром у нинішній війні стануть не русини, а поляки. Панство має золото, щоб відкупитися від полону. Що тобі до того?…

– Мені не байдуже, бо всі ми є підданими Яна Казимира.

– От бачиш, ви віддаєте рідну землю під руку польського короля, а нас звинувачуєте в тому, що ми сюди кримців привели!

– Але ж русинські землі завжди входили до складу Речі Посполитої, таким є природний порядок речей…

– І яких же висот русинські князі можуть досягти у Речі Посполитій, якщо не зраджуватимуть віру своїх прабатьків?! От скажи, пане полковнику, чи комфортно тобі живеться з вірою соціанською у серці? Тільки відповідай правдиво, годі вже кривити душею.

Щойно Немирич зібрався похизуватись виступом на останній військовій нараді й тією увагою, яку приділили його пропозиціям, як раптом здригнувся від несподіваної думки: звідки незваному гостеві відомо про його соціанську віру?! Вони ж не знайомі особисто, не зустрічалися раніше…

Між тим, Хмельницький поспішив скористатися мовчанням Юрія і продовжив наполягати на своєму:

– Ти, пане полковнику, помиляєшся, покладаючись на Яна Казимира. Втім, як і на будь-якого іншого короля, котрий рано чи пізно опиниться на його місці. Приміром, коли мене образив чигиринський підстароста Чаплинський, і я поскаржився на те попередньому королю Владиславу Вазі, Його Величність відповів прямо: «Ти воїн, маєш мушкета й шаблю, то що не дає тобі постати за себе та свою волю? Твоя доля – здобувати все мечем. Я ж допомагати тобі не можу – мене здолали шляхетські партії та фракції». От тоді я й зрозумів остаточно, що покладатися можна лише на себе, а не на короля. І в цьому також твоя помилка…

* * *

У проміжках між кількома гарматними пострілами, що прогриміли на березі Стрипи, схованому від погляду свіжонасипаним земляним валом, пролунало перелякане скрикування одного з челядників:

– Прокидайтеся, пане, негайно прокидайтеся! Біда: козаки перейшли у наступ!

Немирич відірвав голову від нагрітої вже сонцем землі, миттю звився на прямі, проте спросоння ледь утримав рівновагу. Ясна річ, ніякого Хмельницького поряд з ним не було.

Між тим, служник повторив благально:

– Біда, пане: козакам вдалося обійти наш вал!!! А ще й татари…

Зборівський замок, вечір 16 серпня 1649 року

Битва скінчилася десь опівдні. Добре, що так, бо ще вранці шляхті здавалося, що усі вони приречені безславно загинути.

…Як не старалися усі, хто споруджував захисний земляний вал, однак закінчити його північну частину до ранку так і не вдалося. Отож вранці козаки й атакували польський табір саме з півночі! Одночасно з лісу, розташованого на південному сході від Зборова, вилетіло кілька загонів татарської кінноти.

Шляхтичі опинилися затиснутими в обценьках. Але ситуація стала зовсім нестерпною після того, як табором прокотився поголос: позаду в'юнкої татарської кінноти був помічений загін, очолюваний самим проводирем бунтівників – Богданом Хмельницьким!!! Сама його присутність лякала більше, ніж перспектива потрапити в полон до кримців і через деякий час опинитися на якомусь невільничому ринку. Коли напередодні козаки налетіли на правобережний табір, Хмельницького ніхто не бачив. І от сьогодні…

Катастрофа, жахлива катастрофа, яка обернеться невідомо чим!!!

Паніка була настільки сильною, що князь Корецький з усім можливим поспіхом полишив Зборівський замок напризволяще. Не в змозі вибудувати жодного бойового порядку, притиснуті до недобудованого земляного валу загони шляхтичів перемішалися.

Невідомо, чим би все це скінчилося, проте становище урятував особисто Ян Казимир: хтозна яким дивом, Його Королівській Величності вдалося вишикувати німецьких піхотинців і повести їх в атаку. Найманці несли відчутні втрати, проте вперто тіснили піші козацькі загони. Години через три королю вдалося повернути Зборівський замок.

Домігшись успіху, Ян Казимир негайно вислав парламентерів до кримського хана. Звісно, таке рішення обурило магнатів – особливо пана Корецького, який присягався нізащо не втратити удруге фортецю, довірену його опіці. Втім, Його Королівська Величність надто добре розумів усю ілюзорність подібних сподівань. Що можна було вдіяти після того, як не вдалося обладнати укріплений табір на «острові»? Хіба що добровільно засісти в обложеному з усіх боків Зборівському замку. З військом, що поменшало на кілька тисяч чоловік. Без достатніх запасів провізії. Без доступу до річкової води. І головне – без жодної надії на зовнішню допомогу. Це ж справжнісіньке самогубство!

Зважаючи на ці міркування, Ян Казимир вирішив розколоти ворожий стан, тому й послав переговірників не до Хмельницького, а до його союзників – кримських татар. На обіцянки велів не скупитися.

Через годину парламентери повернулися з доброю новиною. Попри відкрите невдоволення самого Хмельницького, хан звелів переказати королю, що вдовольниться виплатою солідних упоминків:[36] очевидно, він з якоїсь причини не хотів, щоб сьогодні козаки остаточно восторжествували над поляками… Зрозуміло, що Ян Казимир з радістю погодився на таку умову! Додатково попросив назвати суму викупу за бранців, які не мали для того грошей. А щоб остаточно умилостивити хана, дозволив грабувати південно-східні землі Речі Посполитою і брати в них ясир під час повернення татар додому: це мало забити додатковий клин між нинішніми союзниками.

Після успішного завершення переговорів кримська кіннота вийшла з битви. Мало того – відтепер вона становила неабияку загрозу для козаків, які не мали у своєму розпорядженні достатньої кількості вершників! Хмельницький не мав достатніх сил, щоб воювати одночасно з поляками й татарами. Король прекрасно розумів це, тому надіслав парламентерів тепер вже до козацького ватажка.

Результат був очікуваним: Богдан Хмельницький милостиво погодився на переговори. Обговорення й укладання угоди відбувалося у Зборівському замку, який за останню добу двічі переходив з рук в руки. Генеральний полковник посполитого рушіння Київського та Волинського воєводств Юрій Немирич був присутній на перемовинах, як і решта шляхтичів. Моменту появи козацької депутації полковник очікував із завмиранням серця: аж надто реалістичним був його сьогоднішній сон… а раптом він упізнає ватажка бунтівників?! І що в такому разі робити…

Та дива не сталося: реальна людина мала лише віддалену схожість із вранішнім видінням. Проходячи повз Немирича, Хмельницький навіть не подивився в його бік. Тоді лише сумніви пана полковника розвіялися остаточно.

Між тим перемовини розпочалися. Насамперед, бунтівники висунули умову повного прощення їхніх діянь з боку шляхтичів та магнатів. Було видно, що вони не дуже сподівалися на це. Й зітхнули з полегшенням, коли Ян Казимир, незважаючи на нерішучі протести окремих панів, наказав занести до чернетки договору наступні слова: «Що тільки діялося під час теперішнього замішання з Божого допуску, те все має бути в забутті. За те жоден пан не повинен чинити помсти й карання».

Звісно, у повстанні брала участь не сама лише голота, але також люди шляхетного походження, причому не тільки православні, а й католики також. Спеціально для них у майбутньому договорі король наказав записати після початкового обговорення наступний пункт: «Шляхті як віри роської, так і римської, котра під час того замішання у будь-який спосіб бавилася при Запорозькому війську, Його Королівська Милість із панської своєї ласки пробачає і переступ їхній покриває. А коли б котрого упрошено, як з добр дідичних, так і з інших, або котрого виведено, оскільки те все діялося в теперішнім замішанні, має бути сеймовою постановою скасовано».

Маючи настільки обнадійливу основу, перейшли до обговорення статусу Запорозької Січі та козацького воїнства. Звісно, Його Королівська Величність підтвердив статус Запорозького війська з усіма його прадавніми вольностями, а також наказав зробити відповідну жалувану грамоту.

Столицею Запорозького війська був визначений Чигирин у сучасних його межах, про що було зроблено окремий запис: «Чигирин, так як є в своєму обрубі, має бути завше при булаві Запорозького війська, який його королівська милість дає і теперішньому гетьманові війська Запорозького, доброрідному Богданові Хмельницькому, чинячи його вірним своїм слугою та Річі Посполитої». Письмове підтвердження того, що ватажок бунтівників є «вірним» королівським слугою, також спричинило хвилювання польської шляхти, натомість козацька депутація й сам гетьман були цим явно задоволені.

Щоб запорожці невдовзі не зчепилися із вчорашніми ворогами-поляками, їх треба було підтримати матеріально… а простіше кажучи – відкупитися від них бодай частково. Найкраще це можна було зробити, утримуючи козацьке військо коштом казни Речі Посполитої. Це стало наступним предметом запеклих торгів. Насамкінець, Ян Казимир погодився утримувати сорок тисяч реєстровців.

Складання реєстрів було віддано, природно, гетьманові Запорозького війська – Богдану Хмельницькому. Територія, на якій діяли реєстри, описувалася наступним чином: «Від Дніпра почавши з того-ото боку в Димері, в Госностайполю, в Користишеві, в Паволочі, в Погребищах, у Прилуці, у Вінниці, у Браславлю, а отим-ото від Браславля до Ямполя, до Дністра, також і до Дністра має розумітися, мають прийматися козаки в реєстр. А з другого ото боку Дніпра: в Острі, в Чернігові, в Ніжині, в Ромні і всюди аж до московського кордону та Дніпра». Окремо був прописаний порядок складання козацьких реєстрів та їхнього затвердження гетьманом Запорозького війська.

На інших територіях реєстри не діяли, тамтешні мешканці «мали підлягати замкам його королівської милості, а в шляхетських добрах своїм панам». Війська польської корони мали негайно полишити міста й селища, віддані реєстровцям. Також козаки категорично наполягли на тому, щоб їхні території залишили євреї-відкупники: адже побоювалися, що польські магнати спроможуться повернути свої порядки у той чи інший спосіб через вірних приспішників – «жидів державців, відкупників і закупників».

Знаючи, наскільки слабкою є людина перед спокусою добряче випити, козакам було заборонено шинкувати горілкою, хоча для власних потреб виганяти її не заборонялося. В шинках на козацьких землях могли вільно продаватися лише мед і пиво. Окремо попіклувалися про козацьких вдів – депутація задовольнилася договірним формулюванням «щоб образи від панів та урядів не мали».

Завершивши з основоположними правами та грішми, вже добряче втомлені переговірники перейшли до справ духовних. Його Королівська Величність Ян II Казимир дозволив ввести до сенату православного преосвященика – митрополита Київського, «аби кожен тішився із прав та вольностей своїх» незалежно від того, сповідує він віру православну, католицьку чи уніатську. Відповідно, права усіх вірян і релігійних громад мали б однаково дотримуватися як у королівстві Польському, так і у Великому князівстві Литовському.

Немиричу цей пункт договору був особливо близьким: полковник розумів, що правове урівнювання бунтівного православного люду з католицьким населенням дозволяє покращити свій стан і соцініянським громадам. Адже соцініяни воювали на боці королівської влади, а не розкольників-схизматиків! Отже, вірні не можуть бути гіршими від невірних… Розмірковуючи над цим пунктом договору, Юрій уперше відчув нехай дуже непевну, та все ж симпатію до бунтівників. Хоча своїми діями вони й намагалися розколоти Річ Посполиту, що не могло не зашкодити русинським землям, проте про руховні речі все ж таки дбали – цього у них не віднімеш!

Далі, бунтівники наполягли, щоб у Київському, Браславському, Чернігівському та Руському воєводствах все урядування та всі земські суддівства велися виключно руською мовою. Окрім того, книги й усі виписки із книг надалі мали видаватися також руським письмом, руська мова і руські письма запроваджувалися у земствах, каштелянствах, підкоморствах, староствах і гродствах. Привілейовані руські школи у прадавньому духовному центрі – Києві, а також в інших містах мали перебувати на казенному утриманні. Віднині отці єзуїти не мали права засновувати у тих містах свої школи або «переносити» єзуїтські школи на місце руських. Викладання тут мало вестися також руською мовою.

Поки тривали перемовини по кожному пункту, почало сутеніти. Люди втомилися, але всі були задоволені знайденими рішеннями. За вказівкою Його Королівської Величності та при узгодженні Богдана Хмельницького, переписувач змінив порядок розташування пунктів, написав коротеньку преамбулу й заключну частину. Потім переписав усе набіло латинською мовою у двох примірниках, обидва були негайно підписані Яном II Казимиром, до обох була прикладена канцелярська печатка. Й хоча договір ще належало затвердити на сеймі, всі прекрасно розуміли: так і станеться, бо іншого виходу просто немає.

* * *

Отаким чином був укладений Зборівський знаменитий договір, що підбив підсумки першого етапу Хмельниччини. Завдяки ньому була легалізована самоврядність українського козацтва у межах Речі Посполитої, втілена у новому державному утворенні – Війську Запорозькому, або Гетьманщині. Й навіть такі затяті скептики, як генеральний полковник посполитого рушіння Київського та Волинського воєводств Юрій Немирич, дивились на те, що народжувалося у них на очах, з певною зацікавленістю.

Кисилин, початок вересня 1649 року

Немирич сидів, втупившись собі під ноги у підлогу й нічого не бачачи затуманеними очима. В узголів'ї труни, що стояла поруч, на високому свічнику потріскувало з півтори дюжини тоненьких свічок, а в тій ошатній чорній труні…

Господи, Боже милостивий, за що караєш Ти немічних людей, скидаючи на їхні плечі непереносимий тягар?! Це ж найтяжче випробування для батька – ховати власного сина, на якого покладалися всі сподівання.

Томасику мій любий, як же це ти, синочку?…

* * *

Вертатися додому одразу ж після жахливої поразки, якої польське військо зазнало на берегах Стрипи, Юрій не міг: полковникові посполитого рушіння належало терміново відвідати Київське воєводство, територія якого відходила Гетьманщині. Сім'я ж зачекає… Отже, Немирич відправив до дружини гінця з коротким листом, в якому попросив чекати на нього в Ракові.

На залагодження справ пішло днів десять, лише після того Юрій полишив Київське воєводство. У дорозі переймався переважно майбутньою долею Речі Посполитої у світлі Зборівського договору та його можливих наслідків. Подорож минула без жодних пригод і нічим особливим не запам'яталася. Проте опинившись у Ракові, Немирич був неприємно здивований, коли назустріч йому не вийшов ніхто.

З глибини дому долинали розпачливі зойки. Що тут сталося?!

Юрій увійшов до вітальної зали й остовпів, побачивши дике видовище: його люба Ельжбета лежала непритомною просто на підлозі, а довкола неї клопотали перелякані челядники.

– Що сталося?! – спитав він, широким кроком наближаючись до дружини. Вона вагітна, можливо, непритомність пов'язана з цим?…

– Біда, пане, жахлива біда: синок ваш Томас впав з коня і дуже-дуже забився!!! Нам щойно повідомили, тож пані Ельжбета…

…Отямився дуже вчасно, бо ще мить – і придушив би старого Самійла, який на свою біду опинився найближче до пана. Тим часом челядники привели до тями також дружину й повідали наступне.

Нещастя з їхнім найстаршим сином Томасом сталося в соцініянській школі у Кисилині. Звідти одразу ж відправили двох гінців – до батьків постраждалого учня й до дядька Стефана Немирича. Оскільки маєток останнього розташований ближче, мабуть, Стефан вже на місці.

Не перевдягнувшись і не з'ївши ані крихти, Немирич лише переконався, що з дружиною все гаразд, коротко мовив до неї:

– Я їду сам негайно, наздоганяй.

І відбув до Кисилина на свіжому коні, завбачливо приведеному зі стайні. Гнав гнідого немилосердно, по дорозі змінював скакунів двічі, щоразу лишаючи нещасних змилених тварин у найжалюгіднішому стані. Тепер докоряв собі, що відправився до Київського воєводства і таким чином не скористався шансом бодай трохи побути із сім'єю. Якби повернувся додому одразу після битви, якби відвідав любого синочка в Кисилині – хто-зна, як би все обернулося…

І ще молився, аби з Томасом нічого не сталося до його прибуття. Нещастя сталося вчора, до Ракова гонець примчав сьогодні, у школі він буде тільки завтра… Чи встигне?… Дай-то Боже!

До Кисилина Юрій дістався вже перед світанком наступного дня. На щастя, синочок був живий, і брат Стефан справді встиг дістатися сюди раніше від усіх. Новоприбулий тільки й вимовив:

– Дякую тобі, Господи…

Зважаючи на роль, яку Немирич відігравав у створенні й утриманні соцініянської школи, а також на його значущість у середовищі польської шляхти, Томаса розмістили в особистих покоях пана ректора. Та коли стурбований батько висловив бажання негайно побачити сина, місцевий лікар заперечив категорично:

– Що ви таке кажете, пане?! Я дав юнакові снодійне, він ледь-ледь зміг заснути! Не будіть його, нехай поспить бодай трохи.

– Але він живий?! Живий?! – Юрій схопив лікаря за плечі й щосили трусонув.

– Живий, пане, звісно що живий! От тільки будити його не треба. Повірте, зараз міцний сон для нього – це найкращі ліки!

– Ну, гаразд, – мовив Немирич стомлено і додав: – Залиште мене у спокої.

– Так-так, пане, і вам також перепочити не завадить…

Та Юрій раптом передумав.

– Хоча ні. Принесіть спочатку пару-трійку скибок хліба й води, а потім розкажіть хто-небудь, як усе сталося.

Це було все, що він здатен був з'їсти у нинішньому стані. Хоча й відчував, що навіть така більш ніж скромна їжа не лізтиме в пошерхлу горлянку, оскільки…

Томасику, любий синочку!!!

– То як же це сталося? – спитав похмуро, ні до кого конкретно не звертаючись. Пан ректор зробив лікареві і двом присутнім служникам знак вийти геть і заходився давати пояснення.

* * *

По завершенні літніх вакацій[37] учні повернулися на навчання. Про катастрофічні для польського війська наслідки битви під Зборовим знали вже всі, тому і учнів, і викладачів Кисилинської школи охопив пригнічений настрій. Водночас, жодної небезпеки ніхто не відчував. Справді, воєнні зіткнення відбулися значно південніше земель Волині, мир з бунтівниками було укладено. Нехай поганий і невигідний для Речі Посполитої, але навіть такий мир є кращим, ніж війна. То які ж можуть бути сумніви щодо необхідності продовжити навчання?…

І все ж таки у Кисилині панував смуток. Щоб трохи розвіяти його на лоні чудової місцевої природи, у першу ж неділю одразу після урочистого вранішнього богослужіння учні соцініянсьської школи зібралися разом зі своїми викладачами на великій галявині на березі Стоходу. Все було тихо-мирно, коли раптом з боку міста долинув і почав поступово наростати розпачливий лемент.

Як виявилося згодом, на східну окраїну Кисилина вдерся розлючений натовп якихось негідників, що назвалися «чесними любельськими[38] месниками». Прибульці швидко дісталися центру міста й почали бешкетували, вимагаючи негайного виконання рішення Любельського трибуналу кількарічної давнини, а саме: закрити соцініянський збір у Кисилині, ліквідувати соцініянську школу, вигнати з міста всіх провідників-аріян, стягнути зі шляхтича Юрія Чаплича-Шпановського серйозні штрафи (по півтисячі злотих) на користь Луцької католицької капітули та чесного суду у місті Володимирі.

Поразку під Зборовим «любельські месники» чомусь пов'язували саме з невиконанням цих рішень. Мовляв, що козаки-схизматики,[39] що соцініяни – всі одним миром мазані, всі проти чесних латинян.[40] А тому чим скоріше ці єретики заберуться з Кисилина, тим краще для них самих… інакше нехай начуваються!!!

Доки жителі міста намагалися заспокоїти «чесних месників» зі славетного Любеля, від їхнього натовпу відділилися пару дюжин здорованів та пішли в соцініянську школу, щоб вигнати звідти учнів і в такий спосіб бодай частково зреалізувати свої наміри. Проте оскільки у школі було порожньо, бешкетники дуже розлютилися, почали трощити двері в будівлях, бити шибки, ламати меблі…

У цей момент на місці подій несподівано з'явився один з молодших учнів: допитливий хлопчина непомітно втік з галявини на березі Стоходу, щоб подивитися, що ж це коїться у школі?! Його негайно схопили, люто настрахали і змусили показати, куди поділася решта учнів з усіма викладачами. Природно, нажаханий хлопчина повів здорованів на місце прогулянки старших товаришів.

Коли на дорозі, що йшла уздовж берега річки, здійнялася курява, всі перелякалися. Здалеку неможливо було визначити, наскільки численний натовп суне до них і з кого, власне, він складається. До галявини долинали тільки нечленороздільні, проте явно ворожі вигуки та голосний дитячий плач. Як школярі, так і викладачі відверто розгубилися. І тут несподівано для всіх заговорив Томас:

– Маєток мого дядька Стефана знаходиться не надто далеко. Якщо дозволите, я спробую попередити його про нашу біду…

Так і не розібравшись достеменно, що ж відбувається, хтось із викладачів дозволив юнакові діяти на власний розсуд. Томас одразу ж кинувся виконувати свій задум.

Між тим нажаханий молодший учень привів «чесних любельських месників» на галявину, де учні й викладачі соцініянської школи чекали подальшого розвитку подій. Однак нічого жахливого не сталося: прибульці передали в руки товаришам заплаканого молодшого школяра і вкотре запропонували полишити межі Кисилина. З'ясування стосунків так і не вийшло за межі словесної баталії.

У його розпалі на мальовничому березі Стоходу з'явився пан ректор власною персоною. Річ у тім, що він не пішов зранку з усіма на прогулянку, бо на запрошення кисилинського війта відправився до нього у гості. Благополучно пересидівши там пік безладів, пан ректор поспішив до школи, тільки-но небезпека минула. Побачивши тамтешній розгардіяш, сполошився й поспіхом попрямував на берег річки.

На щастя, своє обурення «чесні любельські месники» вже встигли зірвати, ламаючи і трощачи шкільне майно – отже, тепер красномовства пана ректора цілком вистачило, аби вмовити бешкетників залишити учнів та викладачів у спокої. На-останок пригрозивши новим судовим трибуналом й іншими неприємностями, «месники» пішли геть. Тоді учні й викладачі нарешті змогли повернутися до школи, де до самого вечора довелось наводити лад.

Відсутністю Томаса Немирича ніхто не переймався. Всі розуміли, що юнак вже давно дістався маєтку свого дядька і що невдовзі останній привезе племінника назад до Кисилина. Коли їхньої появи не дочекалися навіть після вечірньої молитви, вирішили, що юнак залишився ночувати у дядьковому маєтку. І знов ніхто не переймався його відсутністю.

Як раптом Томаса привезли якісь селяни просто посеред глухої ночі! Закусивши губи, блідий немов смерть юнак лежав в обшарпаному селянському возі на довгій дошці. Коли дошку обережно підняли, щоб перенести до особистих покоїв пана ректора, і трішечки перекосили, він не стримався й засичав від болю: виявляється, у нього була зламана шия.

Один з переляканих селян, від яких зажадали негайних пояснень, розповів наступне. Томас прибіг до цього чоловіка вдень і спочатку вимагав, потім благав дати коня. Попри відсутність при собі грошей, обіцяв солідну винагороду або від свого батька, або від дядька – в залежності від того, хто першим з'явиться в Кисилині. Божився, що там сталася жахлива біда, що йдеться буквально про вибір між життям і смертю!..

Кінь у селянина був – от тільки не було сідла: бо навіщо хліборобу оте сідло. Тепер би воно, звісно ж, ще й як згодилось би, та хто ж міг знати заздалегідь… Отже, не варто явно заможному вченому паничеві їздити верхи за таких умов! Але Томас не бажав слухати ніяких умовлянь. Наполягав на своєму: там, у Кисилині жахлива біда, можуть загинути люди, то невже відсутність сідла повинна його зупинити?! Він і без того сідла прекрасно обійдеться. Можна ж триматися за кінську шию чи принаймні за гриву… Їхати ж зовсім недалеко – тож нічого страшного, він упорається!

Що ж, нехай так, вирішив селянин і поступився. Привів зі стайні свою кобилку, допоміг вченому паничеві вмоститися на кінській спині, плеснув на прощання буланку по крупу. Трохи постояв, поглядом проводжаючи вершника, та й пішов займатися своїми справами.

Вже вечоріло, коли до селянина прибіг схвильований сусіда й розповів, що на далекій межі його земельного наділу стоїть кобилка, біля ніг якої лежить незнайомий юнак, вдягнений так, як зазвичай вдягаються соцініянські школярі. Сусіда легко упізнав знайому буланку, тож одразу побіг до її власника, щоб повідомити про все побачене. Було очевидно, що юнак таки не втримався на кінські спині без сідла і впав. Причому, очевидно, не дуже вдало…

Поки переполохані селяни бігали до юнака, щоб з'ясувати його стан (бо сусіда, на жаль, не здогадався зробити того одразу), поки споряджали воза, укладали юнака на спеціально принесену дошку, поки везли до соцініянської школи в сам Кисилин, минуло чимало часу. Отже, до школи юнака привезли вже глухої ночі. Хоч селяни поспішали, як могли, та розуміли, що найменше трясіння возу на дорожніх вибоїнах та камінчиках під колесами відлунює пораненому лютим болем.

Звісно, жахливий стан юнака і надані селянином пояснення неабияк переполохали усіх присутніх. До ректорського будинку негайно покликали лікаря, але той всього лише констатував очевидне: Томас Немирич дуже невдало впав з коня і скрутив собі в'язи. Те, що він досі не помер, можна пояснити хіба що неабиякими життєвими силами юного організму. Але вести мову про його лікування не доводиться. На жаль, можна лише гадати, скільки часу він ще проживе і чи встигнуть родичі дістатися Кисилина, щоб попрощатися з ним…

Втім, сказати щось напевно лікар не ризикував до тих пір, доки пан ректор не напустив на себе дуже-дуже суворий вигляд. Тільки тоді мовив вельми обережно:

– Що ж, при належному догляді… Максимум три дні. Але не більше, аж ніяк не більше! Горопашний юнак. Такий молодий…

Ректор не відповів нічого, наказав тільки нагородити селян, які мали в серці ласку попіклуватися про молодого чоловіка, й відрядити двох гінців: одного до батьків покаліченого учня, іншого до його дядька Стефана.

* * *

Коли Томас прокинувся вранці, батько сидячи дрімав на невеличкому ослоні поруч з його ліжком: адже все ж таки вимолив дозвіл тихенько сидіти поруч з сином. Втім, варто було юнакові поворухнутися, як Юрій стрепенувся й розплющив очі.

їхні погляди зустрілися. Немирич уважно придивлявся до сина і, здавалось, не пізнавав його. Не розумів, як і коли одинадцятирічний хлопчина встиг перетворитися на цього суворого юнака. Вони ж бачилися зовсім нещодавно. Ще під час літніх вакацій… Ні, не влітку: тоді він займався ополченням. І не навесні… Тоді, може, взимку?!

Кляті бунтівники!!! Через впертість цієї голоти, через небажання жити єдиною великою родиною під управлінням демократичного сейму і мудрого короля розкололася величезна могутня держава, люди повстали проти людей… і окошилось усе це на його любому синові!..

Кров прилинула до голови й натужно закалатала у вухах, мозок, здавалося, закипав, усе довкола завертілося шаленим хороводом. Але могутнім зусиллям волі Немирич подавив напад лютого гніву: адже поруч на широкій дошці, покладеній просто на ліжко, страждав його хлопчик, його ненаглядний Томасик!

Невідомо, про що думав юнак, проте він спробував посміхнутися… і мимоволі поворухнув головою. Очевидно, тієї ж миті різкий засліплюючий біль пронизав усе його тіло, бо Томас жахливо вереснув, немовби поранене зайченя, і закотив очі з неймовірно великими зіницями, хапаючи повітря широко розкритим ротом.

Наступної ж миті двері в кімнату негайно розчахнулися, з сусіднього приміщення влетів стривоений лікар і забурмотів, стурбовано схилившись над хлопцем:

– Ох, пане, пане! Попереджав же я вашу милість, що краще було б не вам, а мені бути поруч із юнаком, коли він прокинеться! І от тепер…

Лікар завмер на деякий час, немовби обдумуючи наступні слова, й додав вельми обережно:

– Пан ректор попередив мене, що з вашою милістю краще не сперечатися. Тим не менш, я дуже просив залишити мене сам на сам з хворим. Повірте, пане, так буде краще для всіх – насамперед, для юнака.

Вкрай засмучений і роздратований Немирич не надто охоче пішов до дверей, але тут його мало не збив з ніг учень лікаря, який нісся стрімголов, не розбираючи дороги та тримаючи на витягнутих руках якусь склянку з густою рідиною невизначеного кольору. Кімната образу ж сповнилася різким запахом якогось зілля.

– Йому можна, а мені зась? – невдоволено пробурмотів Юрій, спостерігаючи за учнем ескулапа, який поштиво завмер біля ліжка.

– Він допомагатиме, ви ж лише заважатимете, – пробурмотів лікар, водночас виробляючи якісь незрозумілі маніпуляції над нерухомим тілом Томаса. Немирич лише зітхнув невдоволено, проте з кімнати все ж вийшов.

Решту дня Томас перебував у напівзаціпенінні. Лікар категоричним тоном попросив більше не турбувати хлопця за жодних обставин – в іншому разі, погіршення може настати неочікувано, що матиме найтрагічніші наслідки для постраждалого.

Тому першу половину дня, якщо не враховувати простецького легкого сніданку (як і досі, їжа не лізла в перетиснуту нервовим спазмом горлянку), Юрій провів у компанії брата Стефана. Вони не обмінялися й десятком слів, мовчки розуміючи почуття один одного. А після обіду до Кисилинської школи нарешті дісталася Ельжбета: через вагітність вона мусила їхати в закритому екіпажі якомога повільніше, щоб її не заколисало у дорозі. Решту дня Немиричу довелося втішати дружину.

– Юрію, за що це нам… на нас?… За що?! – якомога тихіше, але все ж таки доволі чутно скрикувала нещасна матір час від часу.

– Не знаю, серденько моє, не знаю, – відповідав Юрій і додавав ледь чутно: – Якби ж то простій смертній людині насправді пізнати волю Божу!..

Пан ректор намагався не з'являтися у своєму домі, якщо ж і заходив, то робився більш непомітним, ніж його власна тінь. Адже відчував неабияку провину перед Немиричем за все, що сталося з його сином.

Справді, поважний пан полковник стільки всього робив для процвітання не тільки соцініянської общини Кисилина, але й безпосередньо школи, що ніякими словами не описати! І що ж?! Він довірив виховання свого найстаршого нащадка вчителям цієї школи і безпосередньо йому, ректорові – а вони не угледіли, як юнак влетів у халепу!!! Якби ж того фатального ранку пан ректор не відправився у гості до війта, а залишився разом з учнями!.. Можливо, все було б інакше? Можливо, він би заспокоїв усіх і не дозволив би Томасові йти з галявини на березі Стоходу, щоб дістатися до дядька Стефана. Адже «чесні любельські месники» не хотіли вчиняти їм шкоду, вони збиралися хіба що настрахати ненависних соцініян…

Отже, Томас не випросив би у селянина булану кобилку без сідла, не впав би і не звернув би в'язи. А тепер…

А тепер пан ректор у власному домі намагався перетворитись на подобу власної тіні. А над скаліченим юнаком чаклував лікар зі своїм учнем.

* * *

Наступна ніч минула спокійно. Але ближче до ранку пульс хворого стрімко впав, що дуже занепокоїло ескулапа: все ж таки агонія тривала третій день поспіль…

Вислухавши це, пані Ельжбета несподівано спокійним, навіть холодним тоном попросила допустити до сина її, а також по можливості й інших родичів. Нещасній матері не змогли відмовити у цьому проханні.

Тож коли на ранок хворий прийшов до тями, вона сиділа біля скорботного ліжка й лише час від часу беззвучно здригалася, щосили подавляючи схлипування, чоловік зі своїм братом Стефаном стояли позаду. Томаш слабко посміхнувся, з ніжністю подивився на матір, ворухнув пошерхлими губами, намагаючись щось сказати, але у нього довго нічого не виходило. Нарешті юнак через силу вимовив:

– Шкода…

Але чого саме чи чому юнакові «шкода»?! Батько схилився над ним, уважно прислухаючись до шипіння і стогонів, що вилітали крізь зчеплені від болю зуби. Нарешті почув:

– Тату… бережіть ма-а-а…

Після чого юнак знепритомнів. У Ельжбети почалася істерика, і Стефан обережно вивів її з кімнати. Тим не менш, не зважаючи на все, лікар доволі впевненим тоном заявив: якщо княжич Томас доволі спокійно провів минулу ніч – отже йому набагато краще! Якщо і наступна ніч пройде так само спокійно, то, попри невтішні попередні прогнози, на щось все ж таки можна сподіватися.

– А ти не жартуєш?! – загрозливим тоном спитав Немирич. На обличчі ескулапа з'явився високомірний вираз, він не відповів нічого, лише мовчки відвернувся і зник за дверима кімнати, де перебував скалічений юнак.

Але ще до обіду стан Томаса погіршився, намацати пульс було майже неможливо, дихання стало ледь помітним.

– Що сталося з моїм сином? – тужливо простогнав Немирич, вислухавши звіт лікаря. – Ти ж обіцяв…

– Це раніше я обіцяв, але тепер змушений…

– Врятуй мого сина! – скрикнула Ельжбета. – Адже ти можеш, можеш?… Відповідай нарешті!

– Не знаю, ваш син і так надто довго протримався. Якби не його молодість і не сила здорового загартованого організму…

Нещасна матір схопилася за серце і знепритомніла. Три служниці винесли її з кімнати, розгублений лікар розвів руками і знов пішов до безнадійного, як усі зрозуміли, пацієнта.

Через кілька годин Томас опритомнів, тоді послали за священиком. Після сповіді всі зібралися разом. Юрій тримав маленьку руку сина у своїх великих долонях. Спочатку юнак був при свідомості, але невдовзі почав марити, весь час поривався щось сказати. Батько і дядько щосили стримували сльози, нещасна матір плакала. Не ховаючись.

Під вечір Томас замовк, тільки тихенькі стогони час від часу виривалися з його грудей. Близькі згуртувалися біля його ліжка ще тісніше. Стогони припинилися тільки опівночі, їх змінили різкі хрипи, дихання вмираючого стало уривчастим і нерівним, потім взагалі припинилося. У кімнаті запанувало глибоке мовчання: все було скінчено.

Слідом за тим залунали крики й ридання. Стефан вивів вагітну Ельжбету геть із кімнати, Юрій же залишався біля тіла сина. Перебуваючи в повному розпачі, він вкривав поцілунками його досі тепле обличчя і нерухомі руки. Немирича неодноразово намагалися вивести слідом за дружиною, проте він не дозволяв цього зробити. Піддався, тільки коли Стефан повернувся і, схилившись до брата, обняв його за плечі та ласкаво потягнув за собою.

Втім, коли померлого синочка обмили, перевдягнули у чистий одяг і поклали в труну – повернувся й мовчки сидів, не звертаючи увагу на тих, хто час від часу заходив до приміщення.

Душу Немирича терзав нестерпний біль. Під суворою зовнішністю полковника насправді ховалося любляче трепетне серце. І тепер, сидячи біля скорботної домовини, Юрій картав і звинувачував себе у смерті любого синочка. Він відмовлявся зрозуміти, як же отак сталося, що його Томасик, на якого батько покладав величезні сподівання, отак раптово, безглуздо віддав Богові душу?! Чому Всевишній не врятував його синочка, чому не зупинив від необдуманого кроку?!

Чом дозволив, чому влаштував усі земні обставини в розколотому, розореному королівстві Польському таким чином, щоб мудрого батька у критичну мить поруч з юнаком не було?…

А може, зовсім не Господь у цьому винен, а… люди?!

Може, винна соцініянська громада міста Кисилина?!

Або недолугі викладачі тутешньої соцініянської школи?…

Пан ректор, який пішов у гості до війта замість того, щоб бути з дітьми…

Пан війт, який запросив у гості ректора…

Він же приділяв їм усім стільки уваги!.. Обстоював їхні інтереси у сеймі!.. Щедрою рукою сипав гроші!.. А земля?…

І ці телепні не зуміли пригледіти за любим його синочком…

Томасику, Томасику, маленький мій, як же так сталося?! Ти ж зростав таким талановитим, таким розумним і успішним!.. Якби твоя душа не неслася зараз вищими сферами на зустріч із Господом – та ми би з тобою, коли б ти виріс!..

Тепер не виростеш. Томасику, Томасику, як же так сталося?! Звісно, тепер Бльжбета вагітна. Не можна виключати, що вона народить ще одного сина.

Іншого синочка…

Так, виключати не можна, але…

Але хто ж замінить у зраненому батьківському серці тебе, любий мій Томасику?! Ніхто не замінить, ніхто й ніколи! Тебе – ніхто. Господь дав старозаповітному Йовові інших дітей замість тих, яких забрав у час випробувань. Біблійний Йов зрештою змирився з цим і був щасливим. Чи все ж таки не змирився, все ж таки нарікав у глибині душі?! Як же тут змиришся, якщо дитина, яку зараз носить під серцем Ельжбета, – то буде інша дитина?! Й невідомо ще, хлопчик народиться чи дівчинка…

А Томас?! Хто ж тебе замінить, синочку…

Знов і знов Немирич то картав себе, то задавався одними й тими ж запитаннями, сидячи поруч зі скорботною труною. І не знаходив жодної прийнятної відповіді…

Варшава, столиця королівства Польського, кінець вересня 1649 року

– Отже, Немиричу, вибачай, але нічим тобі допомогти я не в силах.

– Ваша Величносте!..

– І не проси!

Голос Яна Казимира сповнився твердої рішучості, коли він говорив наступне:

– Знаю про твою відданість не тільки твоїй вірі та соцініянській общині, але й Короні Польській. Знаю і ціную. Пам'ятаю також і про те, яку неоціненну допомогу надав ти особисто мені в критичну мить, коли у перший день битви під Зборовом кляті бунтівники налетіли на табір, який ми так і не встигли розбити на правобережжі Стрипи. Подібні речі негоже забувати будь-якому шляхетному пану, тим паче, королю…

І тим не менш, я не можу піти назустріч навіть тобі, який особисто допоміг мені урятувати ситуацію! Не можу звинуватити людей у неіснуючих гріхах! Тим більш, що винними їх не вважаю ні в чому… Отаке моє слово.

Немирич похнюпився, король же заговорив дещо м'якіше:

– Всі ми знаємо, наскільки величезне горе спіткало тебе і всю вашу родину. Смерть неповнолітнього сина, батькового спадкоємця – це жахливий удар, згоден. Проте навіть скуштувавши настільки величезне горе, ти мусиш змиритися з ним і поховати в глибинах власної душі всю гіркоту, вилиту на тебе лихою долею! А щоб нести свій розпач іншим людям, навмисно чинити їм неприємності й усілякі капості?… Ні-ні, про це навіть не думай! І моєї підтримки у цих намаганнях ти не дістанеш. Можеш навіть не розраховувати, все це даремно.

Вони побесідували ще приблизно чверть години, доки Юрій не зрозумів остаточно: Його Королівська Величнісь не жартує, всі його потуги домогтися справедливості даремні!

Ледь-ледь минуло два тижні після жахливої й безглуздої загибелі Томаса, як «чесні любельські месники» навідалися до Кисилина знов. Проте цього разу вони ні громили, ні трощили, ані бешкетували. По-перше, цього разу «чесних месників» було можливо удвічі, а можливо й утричі більше, ніж на початку вересня. По-друге, тепер вони всім гуртом пішли прямо до війта й поставили просту вимогу: якщо соцініяни не хочуть добровільно полишити межі Кисилина – нехай пан війт усією своєю владою вижене їх геть, таким чином виконавши волю чітко й недвозначно висловлену Любельським трибуналом! Інакше нехай начувається…

Війту не лишалось нічого іншого, як тільки звернутися до соцініян: мовляв, такі справи, полиште одне з двох: або свою єресь – або Кисилин. Після того брати соцініяни (включно з ректором Кисилинської школи, якого ще пару тижнів тому війт запрошував у гості) були змушені сформувати депутацію до Юрія Немирича і благати його про заступництво перед вищою владою.

Хоча прохання виходило з вуст людей, які щойно не вберегли від загибелі Томаса, і хоча пан полковник разом із сім'єю перебував у жалобі, він змушений був погодитися. Бо вигнання з міста обернулось би трагедією для десятків, якщо не сотень сімейств. До того ж досі у Речі Посполитій соцініяни притіснялися, але ж зовсім потроху… Навіть рішення Любельського трибуналу он скільки часу не виконувалось! Що ж змінилося тепер, наскільки реальною є загроза?… І чому зараз?! Адже соцініяни пліч-о-пліч з католиками боролися проти козацького бунту! І от тепер мають…

Втім, звернення особисто до Його Королівської Величності Яна II Казимира виявилось абсолютно пустопорожньою затією. Можливо, розізлившись в душі на братів соцініян за те, що не вберегли Томаса, Юрій не дуже рішучо обстоював їхню позицію. А його намагання звинуватити «чесних любельських месників» у перевищенні повноважень лише потішило короля… а може, й роздратувало. Добре, що Його Величність приховав справжні свої почуття з поваги до горя, пережитого Немиричем. Але ж результату не було, жодного результату!

Довелося вертатися в Кисилин ні з чим. Схоже, якщо по завершенні війни з бунтівними козаками католики візьмуться за виселення соцініянської громади з міста, то цього разу вони таки досягнуть своєї мети.

* * *

Юрій Немирич мріяв про своєрідне царство справедливості, яке можна було, на його думку, побудувати на території Речі Посполитої. Вірив у це щиро та пристрасно. Брати соцініяни, здавалось, мали би стати основою такого ідеального царства, а першим його оплотом мали б виступити південно-східні землі, що належали шляхті переважно русинського походження.

Проте всі його плани невідомо чому зазнавали краху. Спочатку бунтівні козаки під проводом Богдана Хмельницького забрали саме ці благословенні землі під свою Гетьманщину, а потім ректор і всі викладачі Кисилинської школи не вберегли синочка Томасика.

Та що ж це таке?! За що його переслідує злий рок?! А може, зовсім не землі русинської шляхти… а всієї Речі Посполитої мали би перетворитися на ідеальне царство справедливості?! Всі й одразу!!! Причому… під владою зовсім іншого правителя!..

Отак погляд Юрія Немирича і впав на Швецію, яка буквально через кілька років пролила на польські землі «Потоп».[41]

Травень-червень 2014 р., Київ

© Т. і О. Литовченки, 2014