V

– Прізвище? – лейтенант у розхристаному і вим'ятому однострої не мав у голосі гніву, лише втому. Як і усі співробітники райвідділу, куди озвірілі «беркута» завезли десяток напівмертвих від побоїв бійців самооборони, серед яких перебував і Артем.

– Кричевський.

– Ім'я, по батькові?

– Артем Іванович.

Лейтенант раптом про щось замислився.

– Кричевський, кажеш…

– Так, а що?

– Та так, запитували тут про тебе.

Артему було байдуже, хто про нього запитував. Хотілося лише одного, лягти на бік і звернутися у позі ембріона. Усе тіло саднило, поламаний ніс заважав диханню, до того ж його нудило – залізна ознака струсу головного мозку.

– Розповідай, – лейтенант позіхнув, прикриваючи рот долонею.

– Що?

– Усе розповідай. Від самого початку.

– Спочатку сотворив Бог Землю і Небо, – монотонно розпочав Артем, цитуючи Старий Заповіт. – Земля ж була недоладною і пустою, і темрява над безоднею…

Лейтенант кілька секунд шкрябав ручкою по аркушу паперу, після чого стиха вилаявся, зім'яв аркуш і вкинув його до корзини.

– Гуморист? – запитав, впритул дивлячись на Артема.

– Історик.

– Що?

– Аспірант. Львівський державний університет.

Лейтенант взяв інший аркуш і щось на ньому занотував.

– Слухай, аспіранте, можливо не створюватимемо один одному труднощі? Тобі, бачу, й так дісталось. Тож домовимось – я запитую, ти відповідаєш. Закінчимо з протоколом, тебе у суд, а там на два місяці під арешт. Йдеш на шконку, на відпочинок. Все ж тепліше, аніж у наметі.

– Або?

– Або я починаю ставитись до тебе упереджено і наші розмови стануть найгіршим спогадом у твоєму майбутньому житті.

Артем, намагаючись не надто сильно торкатись, витер кров, яка все ще йшла з розбитого носа.

– Мені приховувати нічого.

– От і добре. Розповідай, з ким зустрічався і про що мав розмову.

– Я не знаю цих людей. Але зустріч, скажу я вам, не була надто результативною.

– Так, – лейтенант щось записав на аркуші. – Якого ж результату ти очікував?

– Важко сказати.

– А ти спробуй.

– Ну, я думав, що людину з державним прапором у руках працівники правоохоронних органів цієї держави принаймні вислухають, а не кинуть на землю і не почнуть гамселити ногами. А потім вивезуть до Марийського парку й будуть тримати без верхнього одягу на морозі. На колінах. Я думав, що так чинили нацисти у минулу війну. А ще я думав, що у столиці своєї держави я можу вільно спілкуватись своєю рідною мовою, не побоюючись, що працівники міліції заштовхають мене у автозак, називаючи бандерівцем. Хоча, я не маю нічого проти цього високого звання.

Лейтенант вислухав Артемів монолог, не перебиваючи, а коли той замовк, лише похитав головою.

– Ти нічого не зрозумів. Встати!

Артем піднявся на ватні ноги і завмер. Думав, що його знову почнуть бити. Однак він помилився. Лейтенант увімкнув настільну лампу, смикнув затриманого за лікоть, підводячи ближче, і спрямував сніп яскравого світла Артемові в очі.

– Шкандиба! – гукнув когось з коридору. Коли двері за спиною Артема відчинились, мовив до того, хто зайшов, – слідкуй за ним. Якщо відвертатиме мармизу, бий кийком під коліна.

– А ти постій, подумай, – це вже до Артема. – Коли надумаєш розповісти про людей, з якими ваш чортів автомайдан зустрічався з метою налагодити постачання продуктами харчування, можеш мене покликати.

За мить двері зачинились. Артем спробував повернутись, але одразу ж отримав болісний удар гумовим кийком по стегну.

– Стояти! – каркнув сухий голос за спиною.

І він стояв. Коли спробував схилити голову, отримав удар. Коли намагався заговорити з невідомим Шкандибою, отримував ще один удар. Так тяглись хвилини. Світло до болю пекло вимучений безсонням і болем мозок навіть крізь заплющені повіки. Тож дуже скоро Артем осягнув усю геніальність задуму свого мучителя. Десь він читав про подібний метод. Здається, у Івана Багряного. Невже подібні твори читає й лейтенант? Після хвилини роздумів Артем прийшов до висновку, що міліціонерам не обов'язково читати твори дисидентів, щоб урізноманітнити свої «методи» дізнання. Просто розум катів не надто наділений уявою, а найбільш витончені тортури відточувались на протязі століть. Наступним кроком по колам «правоохоронного» пекла цілком може стати диба.

Світло, що проходило крізь призму стулених повік, мало криваво-червоний колір, а у голові пульсував біль. Щоб якось відволіктись, Артем почав пригадувати своє минуле життя. Те, яке закінчилось зовсім нещодавно. Напередодні Євромайдану.

Обличчя Антоніни чітко промовляло, що вона по-особливому готувалась. Ще одна вистава. Звичайно, прийти на розлучення до суду можна й без дорогого макіяжу, але це буде просто тривіальний процес з розлучення. Натомість тепер все виглядає по-іншому. Ось вона, я – красуня, що насолоджується вільним життям. Дивись, дурню, кого втратив. Принаймні, так все виглядає в її уяві. Але Артем дивився на колишню дружину і бачив не лише макіяж. Він бачив чужу собі людину, яка з шкіри лізе, намагаючись довести йому щось важливе для неї, не для нього. Звичайно, причиною розлучення стало не його рішення їхати до Києва і виборювати майбутнє України в об'єднаній Європі. Над цим практична і меркантильна Тоня могла лише посміятись. Все було зруйновано значно раніше. У цьому їхня обопільна вина, проте Артема не турбував подібний факт.

– Квитки купив? – з іронічною посмішкою запитала вона.

– Так. Завтра їду.

– А… Щасливої дороги.

– Дякую.

– Кричевський, ну чому ти така дитина, скажи? – театрально зітхнула Антоніна.

– Усі ми великі діти.

– Ти занадто. Хіба доросла людина може насправді вірити, що ці дурні на київській площі щось вирішують? У тебе, до речі, сім'я зруйнувалась, а ти про якісь дурниці роздумуєш.

– Чому дурниці?

– Тому, що мені, наприклад, байдуже, хто буде у владі. Чи нинішні будуть красти, чи інші, яка різниця? Ти два тижні сидів там у 2005 році, запалення легень дістав і що?

– Тебе досі цікавлять мої погляди на життя?

Вона зітхнула. Так, як зітхають актори на сцені. Його погляди на життя Антоніну не цікавили ніколи. Лишень розмір заробітку, який завжди був для неї суцільним розчаруванням.

– Аніскілечки. Просто хочу відкрити очі дитині, що загралася.

Це не має ніякого сенсу, подумав Артем. Доводити істину людині, яка живе у своїй власній містечковій реальності. Але не стримався:

– Цього разу усе по-дорослому, Тоню. Якщо ми будемо сидіти, склавши руки, Україна просто перестане існувати. Нас силоміць приєднають до Російської Федерації. Не за рік-два, але все закінчиться саме так.

– І що з того? Так історично склалось – ми завжди були разом з Росією, будемо й надалі.

Артем спохмурнів. Вона часто несла нісенітниці. Біда у тому, що подібні нісенітниці зараз ніс мало не кожен другий у країні, яка вже двадцять три роки існувала як суверенна держава.

– Ти мені розповідатимеш про історичну спадковість відносин?

– Ти зануда.

Можливо, вона має рацію. Він зануда. Принаймні, не хотів миритись з її позашлюбним романом і не вважав, що сам до нього спонукав Антоніну. Він зануда тому, що йому байдуже ким і чим стане ця жінка у майбутньому. Зараз його більше займали події, які набирали обертів на Майдані Незалежності у Києві.

Двері кабінету відчинились і секретар судового засідання сказала:

– Кричевські. Антоніна і Артем…

Від спогадів відволік черговий удар кийком, від якого ноги підігнулись і Артем гепнувся на підлогу. На якийсь час, скоріш за все, втратив свідомість. Коли прийшов до тями, помітив над собою обличчя лейтенанта і того, кого кликали Шкандибою. Небрита масна пика, коротка зачіска, запах перегару, камуфльований однострій. Типовий сержант спеціального підрозділу «Беркут».

– Будеш говорити? – сумно, навіть співчутливо промовив лейтенант.

Артем у відповідь лише похитав головою.

– Як знаєш. Сьогодні суд зачинить тебе на шістдесят діб, отже матимемо вдосталь часу. Я тобі продемонструю, що Україна – це Європа.