Черевички Божої Матері (Уривок)

Пробачити.

Але не забути.

Амоз Оз

…. Багато не було що розуміти – гнали жидів.

Першими йшли Шерфи. Найстарший – Мошко – правою рукою тримав за руку свою жінку Хінду, що була вся в чорному, аж до п'ят, і на плечі їй зсунулася також чорна хустка. Лівою Мошко стискав руку старої, як світ, своєї матері Цілі.

Шерфова мама трусилася всім тілом так, що здавалося, голова ось-ось одірветься від в'язів і покотиться під тонкі, як патички, її ноги.

Хінда тримала найменшу доньку Єву, що під пахвою стискала якесь саморобне звірятко і, не перестаючи, плакала, а найстарша Шерфова донька Адель обома руками чи то підтримувала бабусю Цілю, чи сама трималася за неї, трусячись разом зі старою так, ніби їй було морозно у липні.

За батьками йшли Шерфові сини – Соломон, Абрам та Ізя. Між найстаршим Абрамом і середульшим Ізею ледве-ледве волокла ноги їхня середульша сестра – Естер-калічка, що від народження мала хворобу хребта. Абрам із Ізею раз у раз складали руки кошиком, одночасно пригиналися, брали Естер на «крісельце», але сестра так довго всидіти на їхніх руках не могла, брати ще раз пригиналися, зсаджували Естер на землю – і дівчинка знову важко переставляла ноги, ніби вони у неї були підбиті.

За Шерфами ішла розпатлана Рівка Зарембиха із пов'язаною на шиї хусткою. Її ріденьке, нерівно підстрижене сиво-чорне волосся мотилялося по спині, а на маківці стирчав жмутик, перев'язаний зеленою ґумкою. Рівка безперестанно і страшно, нібито гикаючи, сміялася, і збоку видавалося, що вона зійшла з розуму: вона навіщось раз за разом поривалася закотити спереду спідницю – і тоді над синіми, набряклими коліньми визирали довгі, розтягнуті панталони, а доньки – Рахіль і Малька, що вели попідруч маму, тут же били її по руках, обтягуючи з двох боків спідницю донизу.

Зарембині сини-близнюки, схожі між собою, як дві краплі води, – Шльома і Самуїл, – обнявшись, мовчки ішли за мамою і сестрами, ніби підпирали їх ззаду. Та мовчазні сльози капали їм з очей, і, може, через те, вони не підводили догори голови, а лиш утирали очі рукавами у чорних нарукавниках. З чого видно було, що вони щойно встали із-за своїх кравецьких машинок.

Збоку від Зарембиних синів одиноко шкандибав Йосько Корган. Він дивився просто перед себе, ніби не бачачи, нікого, і губи його ворушилися чи то в такт беззвучної молитви, чи його незмінного «аби гезунт!». Час до часу Йосько кидав позад себе єдине слово «Облиш», і адресувалося воно, напевно, зістарілому його синові Мордехаю, що ледве плівся із величезним клунком за плечима. Мабуть, клунок був важкий, бо тягнув Мордехая донизу, виправляючи йому спину, але він обома руками щосили підтягував клунок догори, боячись випустити його з рук.

За Мордехаєм Корганом ішла Хая Рендигевич із дитиною на руках – бліда, як повісмо, без кровинки в лиці, із розплетеним і сплутаним волоссям, одна її нога була взута у червоний черевик, а друга – у білий пантофель. На правому плечі у Хаї хилитався маленький наплічник, а на лівому – торохкотіли зв'язані грубим шнуром дві каструлі і залізне горнятко з вигнутою ручкою. Сіре покривальце, в яке була загорнута дитина, постійно розповивалося і з-під нього показувалася дитяча рожева ніжка. Дитина, не перестаючи, плакала, Хая нахиляла безкровне лице до схованого в коцику личка і водила язиком по дитинячих губах. Чи то намагалася нагодувати дитину своєю слиною, чи просто зволожувала лице, чи цілувала в очі – того сказати не міг би ніхто, бо нікому то не було цікаво.

Якова Капетутера із розбитим у кров лицем і заплилим оком чи то вів, чи тільки підтримував Зісьо Клугман. На правій Зісевій руці було перекинуте довге зимове пальто із коміром із тхоревої шкірки, через маленький зріст Зіся воно черкало полами вулицю, ніби замітало її. Клугман то піднімав, то опускав руку, щоб пальто не везлося в порохах, і це виглядало так, наче він витягував із криниці відро з водою. Лівою рукою Зісьо обтирав закривавлене обличчя Якова, затискуючи в долоні чиюсь жіночу, чи не мамину, біленьку хустку. Хустка від Капетутерової крові стала червоною – і Зісьо врешті-решт засунув її собі за пояс.

Яків Капетутер важко дихав, раз по раз спльовуючи криваву слину собі під ноги. Його щоденний чорний лейбик – весь був у білій муці, і кіпл його був білий, і густе, як дратва, чорне волосся також було вкрите мукою. І навіть, коли Яків хитав головою, чи то від болю, чи тільки гнав від себе якісь думки, з нього сипалася мука, як сипався би сніг чи летіла луска. Може, через ту муку, що сипалася з Капетутера, до Якова не наближався ніхто, крім Зіся Клугмана, що не боявся забруднитися ні мукою, ні Яковою кров'ю.

Залман, старший брат Якова, на крок позаду котив тачку зі сліпим і немічним їхнім батьком – Ароном Капетутером, що все своє довге життя і ще трохи за довгого життя свого батька не робив більше нічого – а молов лише муку у фамільному млині на Калюзі, рідко коли виходячи поза його поріг. І може, від того безперервного білого – пшеничного – світла у млині світ у очах Арона раптово потемнів, і кілька років тому, зігнутий у дугу й осліплий Арон, упав ще й на ноги.[42] Тому останній рік він незмінно сидів на порозі свого млина, монотонно повчаючи ремеслу синів Залмана та Якова, а решту часу невидющими своїми очима дивився в небеса, звертаючись подумки до давно покійної дружини Дори.

Тепер змалілий, як дитина, і сумирний, як круглий сирота, Арон Капетутер із похиленою головою склався равликом у тачці – і тільки його зісохлі, вироблені долоні були розвернуті до сонця, ніби приготовлені для молитви. На дні тачки разом з Ароном підскакував плетений кошик із якимось домашнім начинням. Проте старий не звертав найменшої уваги ні на що, хіба зрідка і накоротко підводив голову в небо. А потім знову складався равликом, і далі сумирно трясучись у тачці.

Останніми ішли Клугмани: високий і красивий, як олень, Зісьовий тато Абрам вів попід руку свою жінку Хану – а зі сторони здавалося, що він веде молодшу доньку. Маленька, зграбна Хана із сільського роду Штірів була Абрамові, як казали в селі, лише до пупа. І щоби їй сказати яке слово, Абрам, притримуючи рукою високого чорного капелюха над довгими пейсами, смішно нахилявся до Хани мало не вдвоє, відгортав пасмо дуже кучерявого і дуже рудого її волосся – і чи то говорив, чи цілував жінчине вухо, а Хана легенько відводила голову набік – від лоскоту, а може, соромлячись такої привселюдної ласки.

Так було завжди.

І навіть тепер акуратно одягнутий Абрам – у білій сорочці і чорному довгому сюртукові, – не нахиляючись, спочатку поправив велику білу хустку в червоні ружі на Ханиних пониклих плечах, а вже тоді пригнувся до неї, відгорнув волосся, та так і йшов – не розгинаючись, довго і палко щось шепочучи їй на вухо.

Хана раз у раз підводила дрібне лице з великими, як сливи, очима до Абрамових очей – і довго й незмигно дивилася в них, ніби хотіла там лишитися. І далі кивала головою на знак згоди з тим, що шепотів їй Абрам.

У Іванки стиснулося серце від кривавого виду Якова Капетутера – вона б зараз була навіть така, мокра і забрьохана болотом, вилетіла з шанця, щоб умити його кров і прикласти подорожник до заюшеного ока, бо хто таке чудо видів, щоб так у тому млині гарувати, щоб аж поранитися до крові. Але якесь недобре передчуття спинило її: хіба сьогодні, в суботу, Яків мав право робити в млині?! А може, його змусили, а він не хотів?

Одразу за жидами верхи п'ятьма сірими кіньми їхали воєнні люди, у не дуже новеньких, але дуже розцяцькованих мундирах. Певно, то були офіцери, бо їхали кіньми. Вони між собою переговорювалися не надто голосно, але й не тихо, енергійно розмахуючи руками. За ними йшло кілька піших солдатів у таких же, але скромніших, коричневих обладунках. Один із солдатів вів за вуздечку білого коня із плямами свіжої крові на боці. Решта рухалася не те, щоб ліниво, але й не дуже прудко. Кожен із них був при зброї і з великими чи то мішками, чи то коцами, обперезаними почерез плече.

Іванка їх вже виділа: ці воєнні люди були в їхньому селі перед тим, як прийшли красні комісари. Коли хтось із них заходив до тата на подвір'я, тато говорив із ними по-румунськи, а коли вони йшли – спльовував сердито набік і когось дуже і дуже шляхтував, але Іванка не чула, кого.

За румунами у двох дуже деренчливих і дуже низеньких машинках на трьох колесах – по троє на кожній – їхали також воєнні, але Іванка таких у селі ще не виділа. Одяг на них був новенький, болотяного кольору, на головах – щось таке із заліза, ніби їм хто кітлики від кулеші поперевертав догори дном, взуті були вони у високі і міцні – чи не юхтові – черевики з багатьма залізними ґудзиками і грубими шнурками, на грудях мали пришите щось таке, ніби змаціцькане[43] пугало висушеного розпростертого яструба. А один, той, що їхав у сідалі першої машинки, замість перевернутого кітлика на голові мав високо задертий картуз із чорним блискучим дашком. Над дашком була пришита широка біла косичка, над косичкою – блискуча срібна бляшка із гарно викладеним засохлим листям, над бляшкою також летів розпростертий яструб. Під самою шиєю, там де закінчувався останній ґудзик і починався комір, висів великий залізний чорно-білий хрест.

Оце, напевно, й були німці, про яких казав Микула. І напевно, цей, із хрестом на шиї, був за старшого, бо час від часу він щось гукав і показував рукою вперед, але за гулом годі було розібрати, по-якому він шварґотів.

Усі були запилюжені й, мабуть, зморені несамовито палючим сонцем. І може, тому ця дивна для Іванки процесія рухалася повільно. А може, ніхто нікуди й не поспішав, бо куди жидам поспішати в суботу? У них шабес і вони мали би тепер молитися у Штіровій хаті, як завжди в ополудне в суботу.

Напевно, їх зараз ведуть молитися в якесь інше місце, може, Штіра нема вдома, бо Штіра і поміж усіма нема зараз, і сина його Габріеля не видко. Ні, вони таки переходять молитися в якесь інше місце, бо всі чоловіки в кіплах, навіть діти, що їх мало коли носили. Чи, може, сьогодні яке велике жидівське свято?

Та Іванка завжди від дітей знала, коли в жидів яке свято. Цього року в жидів на два дні раніше від християнського був їхній Великдень – Песах. А з місяць тому і сільські християни, і жиди Трійцю майже в один час святкували, ну, може, на тиждень їхня п'ятидесятниця була скорше. Ні. Сьогодні проста субота, шабес. І в жидів час молитися.

Але в ті молитовні суботи не було війни, думає Іванка, то висовуючи голову з глибокого шанця, то знов ховаючись майже на дно. Може, у войну моляться якось інакше?

Вона вичікує, поки остання машинка з солдатами у чавунцях на голові промине її, і знов висовується з шанця.

Навіщось за військовими людьми суне ще кілька сільських чоловіків із вилами, косами і лопатами. Першими ідуть Петро Клим і Петро Дячук. Хода їхня не втомлена, пружна, так, ніби вони при повному здоров'ї і силі зібралися на сінокіс. Але в селі косити ідуть удосвіта, коли сонце ледь встає. Брати Шпанюки із батогами в руках – кожен зі своїх воріт – також щодуху добігають до Клима з Дячуком, на ходу гукаючи почерез паркан котрогось ґазду під Марфиною поточиною.

У Іванки знову стискається серце. Вона повільно, не дивлячись на дорогу, вилазить, мокра, із шанця і йде разом з усіма, їй би треба іти в інший бік, додому, але щось дуже тривожне й неясне розвертає її назад, у бік церкви.

Та вона не може йти так повільно, як рухається ця процесія. Не можна обганяти лиш похорон, а людей, що йдуть вулицею села, хоч не зрозуміло куди і навіщо, можна!

Самим краєчком, понад виступ поточини Іванка ступає так, як ступала би по грані. Дивиться лиш собі під ноги, але краєм ока все одно бачить, як із хатів, що при самій дорозі, також виходять люди. Дехто іде лиш до хвіртки з прикладеною дашком долонею, дехто біжить обіч солдатів, ніби хоче щось видивитися незвичайне, а солдати їх заохочують сміхом і помахами рук; хтось плентається за сільськими чоловіками. А кіль коро хлопчаків і жінок уже стоять на роздоріжжі коло дзвіниці, ніби зустрічають процесію.

Іванка прискорює ходу і порівнюється з останньою машинкою. Вгодований солдат, що сидить збоку у причепі, скидає кітлик з голови, махає ним Іванці, голосно регоче, а потім дістає з кишені щось таке кругле, у кольоровій обгортці – дуже схоже на колишню мармеладу з Корганової кооперації – і простягає дівчинці.

Іванка, не зупиняючись, іде поруч дирчливої машинки і заперечливо хитає головою. Василько, син Петра Дячука, вибігає з-поза її спини, радо висмикує в німця мармеладку з рук і тікає. Дружний регіт потрясає вулицю, а німець виймає ще одну мармеладку і знову простягає Іванці. Вона підступає ближче, німець голосно каже «Ґут, дьевочька, /ут» і дає мармеладку, тоді показує сідати біля нього: «Мотоцікль, дьевочька, мотоцікль».

Іванка мотає головою, нібито не розуміючи. Мотоцікль їде далі, залишаючи за собою стовп пилюки та луну нездорового солдатського реготу.

Іванка стоїть із затиснутою в руці мармеладкою. Її вже проминули і чоловіки з косами, і курява осіла, а вона все стоїть і думає.

Раптом дитина зривається і щодуху наздоганяє процесію.

Далі тихенько, знову дивлячись тільки під ноги, переходить дорогу з іншого боку і, не підводячи голови, наближається до жидівської колони.

Рендигевичеву Хаю пізнає по ногах у червоному черевикові й пантофлі. Іванка рівняється з Хаєю, мовчки вкидає мармеладку в коцик з дитинкою і так само, не підводячи голови, поволі йде самим краєм вулиці разом із жидами. Мабуть, старі Шерфи втомилися йти першими і тепер вони шпортаються в одному ряду з Яковом Капетутером і Зісьом Клугманом.

Беззвучно плаче Хінда, пориваючись вирватися із руки Мошка. Із Хіндиних плечей постійно падає чорна хустка – і нарешті найменша Єва підбирає її і пов'язує собі на руку, як похоронну стрічку. Обоє – чоловік і донька – міцно тримають маму за обидві руки, а вона плаче, приказуючи щось про себе, і кліпає безумними очима.

Іванка дивиться собі під ноги і тихо питає:

– Зісю, куди вас ведуть, Зісю?

Зісьо, нібито не чуючи, втирає Якову кров з розсіченої щоки, і теж тихо, ледь чутно відповідає тонким, пискливим голосом:

– На небо, Іванко…

Вона приступає ближче до колони. Нібито байдуже – лише з цікавості, як і решта людей, переставляє ноги і просто супроводжує колишніх сусідів. З десяток людей повиходило зі своїх воріт, також ідуть із двох боків колони, то здається, що жиди можуть бути спокійні: ззаду – солдати, по два боки – односельці.

– Що ви такого зробили в суботу?! – питає Зіся і чує, як мурашки повзуть тілом.

– На нас наговорили, – відповідає Яків глухим голосом і захлинається кривавим кашлем.

– Поранили румунського офіцера. Видиш, ведуть його коня? – Зісьо перекидає пальто на другу руку. – Або забери це пальто, Іванко… А Дячук сказав, то жиди застрілили із млина. – Зісьо показує очима на Якова. – Мука хіба стріляла… Видиш, побили Якова. І сказали усіх нас зігнати до пошти. Дячук Петро із Шпанюками бігали по хатах і виганяли батогами. Німці з румунами не знали, де жиють жиди. Багато хто був у молитовному домі.

– А Штіри? – питає Іванка.

– Не знаю. Габріель спочатку був з нами. Може, втік. А ребі Штіра сьогодні не було вдома. Не знаю… Тікай, Іванко, звідси. Тобі не треба видіти, що з нами будуть робив. Мені сон снився… дус из шреклих…[44] – Зісьо схлипує. – Бери моє пальто. У тебе нема. І бет дем Ґот фар ундз,[45] Іванко…

Хоч вона й боїться, але підходить ближче, гладить лляне волоссячко Зіся, потім торкається долонькою його щоки у м'якому пушочку, а тоді чомусь цілує Зісеву руку, яка втирала Якову лице.

Зісьо смикається всім тілом, відвертається до Якова – і його плечі здригаються від глухого плачу:

– …а данк[46]… іх хоб мойре.[47]

Іванка чує Зісевий схлип, вона знову відбігає до шанця і сідає просто в пилюку – сльози стоять їй серед горла, але плакати вона не годна. Втисла голову в коліна – і слухає, як попри неї марширують звеселілі і чимось збуджені солдати. Та солдатське марширування не може заглушити Зісеве «я боюся».

І нараз дикий крик Шерфової Хінди розриває це мовчазне царство суботньої днини, порушене хіба що фирканням коней та дирчанням мотоциклів:

– Марічкй! Рятуйте нас, марічкй! Не дайте нас убити, марічкй!

Хінда вибігає з колони на край вулиці, падає на коліна, простягаючи перед себе худі руки, і не своїм голосом кричить, показуючи на когось із тих, хто стоїть край дороги з вилами:

– Люди! Ер из майн шухн![48] Ми нічого йому не зробили злого! Він наш шухн!

Іванка дужче закриває вуха руками, але Хіндин голос дістає її вереском:

– Моє дурне найменше теля втекло в ліс! Заверни його в стайню, Іванко, бо пропаде! Воно дурне теля, неприв'язане.

Несамовитий крик різко обривається. Хінда лежить лицем до шутру, а над нею стоїть високий німець у кітлику. Пещена рука ще тримає пістоль над Хіндою. З пістоля в'ється легкий димок. Німець обтирає об жінчине вбрання запилюжений носок черевика і повертається до мотоцікла.

Іванка скочується в шанець, з'єднаний із поточиною, і лежить у болоті, головою до землі. І хоч здається, що над нею також стоїть німець з пістолем, щоб не задихнутися, перевертається лицем до сонця.

Вона ніколи не бачила чорного сонця. А тепер розпечена пательня сонця гострими голками штрикає їй очі і падає усім своїм круглим чорним тілом на Іванку у глибокий шанець із прийшлими раптово водами, що несуть дитину у своїй каламуті і, здається, й не спиняться ніколи.

…Іванка мокне у придорожній поточині десь аж поза поштою, якраз напроти самої шкільної криниці. Чи прорвало яку кашицю, чи десь у горах упали великі дощі, але ще за полудня ледь мокра поточина розігралася зараз, як справжній потік чи річка.

<…>

Іванку трохи прикриває стара лапата морва,[49] що звисає розростим гіллям мало не до самої води. Вона дрижить від морозної води і від страху: жидів уже пригнали до шкільної криниці, і поки румуни з німцями ґелґочуть, а сільські люди, шепочучись, стоять неподалік, криничний зруб у мент усіявся дітьми і старими. Та на нещасних одразу налітають брати Шпанюки і батогами зганяють жидів із зрубу, як курей із сідал.

– Карашо! – каже німець із хрестом під шиєю, розмахуючи тонким залізним прутиком перед себе. – Карашо, Іван! Ґут, Ґут!

Німець підходить просто до Якова Капетутера і залізякою підводить його обличчя уверх. Яків кліпає єдиним незаплилим кров'ю оком на німця і видно, як тремтять його довгі руки уздовж тулуба.

– Юде? Юде! – німець ляскає залізним прутом по заюшеному обличчю Якова – і вмить ще одна кривава доріжка від брови до підборіддя вкриває лице Капетутера. – Ти пах-пах гер офіцер-союзнік? Ти!

– Це він застрілив! Він! – мало не тішиться Дмитро Шпанюк, занадто близько підбігаючи до німецького офіцера. – Це він. Я цих жидів давно знаю. Із млина свого жидівського стріляв, а скоростріл викинув у воду. Вони ще совітам муку мололи, їх багато, жидів, совітам служили, – бризкає слиною збуджений Шпанюк.

– Карашо, Іван, – каже німець і залізякою відвертає обличчя Шпанюка від себе. – Обер-лейтенант Думітріу, бітте шон![50]

Той, кого німець назвав Думітріу, був зовсім молодий, майже юний офіцер із виструнченою, ніби натягнутим луком, спиною.

– Молцумеск,[51] гер майор! – різко відрапортував і ще більше виструнчився румун, притискаючи праву руку до форми. – Молцумеск. Щоб вам усім було зрозуміло, – звернувся до жидів, – буду говорити по-вашому. – І справді заговорив мало не по-сільському, аж Іванка витягнула шию з-поза стовбура морви. – Сьогодні один із вас посягнув на воїна великого фюрера, – витягнув праву руку догори, на що так само німці з румунами одночасно здійняли і свої руки і хором крикнули «Хайль!» – Один із вас смертельно поранив офіцера його величності маршала Антонеску. Ми знаємо, хто зробив цей підлий злочин.

Офіцер ковтнув слину, прокашлявся, тоді подивився на німців, ніби шукав схвалення чи підтримки, але німці стояли, байдуже роззираючи куполи церкви навпроти. Лише майор кивав головою у такт кожному слову румуна.

– Кожен злочин повинен бути жорстоко покараний, особливо той, що пов'язаний із замахом на життя солдата великого Рейху. Ви повинні добровільно вказати на цього злочинця для його справедливого покарання, інакше ви всі будете покарані. Ваші люди сказали, хто це зробив.

Офіцер зробив паузу. Упала німа тиша.

Арон Капетутер, якого спинами підпирали сини Яків і Залман, витягнув одну руку перед себе, як усі сліпі, і ступив крок уперед напівживими ногами, тримаючись другою рукою за Залмана.

– Гер майор! Гер Шпанюк – іх глейб ништ…[52] ер из майн шухн…[53] Він не міг на мого сина… Гр із ништ гекент зогн аза зах мітн ейгенем вілн. Гр із ништ гекент[54]…сказати таке добровільно… не міг…

Арон був надто старий. Він розтягував – видихав – слова. Чи то для того, щоб його краще зрозумів німець, чи він не мав уже сили говорити, а тільки – видихати, але сліпий Капетутер, на напівзігнутих ногах, як сірничках, із тремтячою від старості чи хвороби рукою, намагався компенсувати сповільненість своєї мови дуже м'яким і лагідним тоном, яким він звертався, здавалося, до всіх, насправді не бачачи нікого.

– Домнулє[55] обер-лейтенант! – старий усім своїм тілом ледь-ледь розвернувся, так ніби хотів засвідчити, що він звертається тепер тільки до Думітріу. – Це якась страшна помилка, що мій син стріляв у вашого офіцера. Запевняю вас, неможлива помилка. Мій Яків ніколи не бачив і не тримав у руках ніякої зброї. Він мельник. Ми всі в роду мельники. Коли ми мелемо муку людям – ми не питаємо їх ні про віру, ні про кров. Люди всякої віри їсти хочуть. Ми годуємо людей. Я знаю, що є люди, які стріляють. А ми тільки мельники. Нам немає потреби убивати, домнулє обер-лейтенант.

І старий Арон Капетутер упав на коліна, висмикнувши другу руку із синової руки.

Арон забився головою в землю, так, наче хотів її пробити наскрізь. Він то мотиляв нею із боку на бік, то товк рідким своїм волоссям і одночасно бив руками землю, ніби вона була йому щось винна.

Петро Дячук яструбом підлітає до лейтенанта Думітріу, розмахуючи батогом:

– Жид бреше, домнулє офіцер! Бреше. Як не він стрілив – то такий самий, як він, жид стрілив від їхнього млина. Ці жиди були би раді й далі кров людську точити своїм ґешефтом. Вони тут сто років нашим людям кров п'ють. У них млини, корчми, дубильні, у них золото, землі. І шахрайство також їхнє! Вони по-шахрайськи забирають землю, вони споюють наш нарід у корчмах! Я мусів гарувати на них у їхньому млині, а вони комуністям у рот зазирали та хліби білі пекли красним комісарам* Хіба лише в долони не плескали з радости, що комуністя прийшли в гори помагати їм збиткуватися з наших людей.

– Іван…

– Я називаюся Петро, домнулє офіцер. Петро Дячук.

– Петро, і вони, ці юде, також зривали еполети з румунських офіцерів, коли наші офіцери покидали цару[56] Буковіна перед приходом большевік?!

– Усе зривали! І погони. І вони, і другі. Вони такі самі комуністя, як красні комісари. Був тут такий межи комісарами Гєллєр. То наші люди його боялися гірше, як гадини, – який був лютий та недобрий до людей. А генде[57] межи жидами – Хая Рендигевичева. То її чоловік Левко такий красний комісар був, що най Бог боронить! Я яблучко своє не мав права з'їсти, бо все до нитки забирали у большевицьку заготкантору, він там, той Левко, за старшого був. Левко перед войною утік із комісарами, а її десь сховав, щоби бахура тут жидівського вродила і щоби хліб наш тут їв, певно, хотів забрати і їх до себе, але не сталося! Не сталося!

Дячук забіг у натовп і виволік Хаю з дитиною:

– Дивіться, домнулє офіцер: оце вона – болшевицько-жидівська курва Рендигевичева Хая. Вони мені, ті жиди, і той Рендигевич із своїми комісарами вуйка-первака[58] Чучку Пантелу, може с'те чули, у тиждень до войни забрали з хати без «будь здоров», за Україну забрали, не хотів вуйко, обкладений большевиками-жидами, жити.

– А в Романія маре[59] вуйко не хотів жити? – примружив очі обер-лейтенант.

Дячук на хвильку знітився, а далі знайшовся:

– Таж Україна була в Романія маре, а прийшли жидо-большевики – і пропала Україна.

Румун ствердно хитнув головою.

Хая стояла із притиснутою до грудей дитиною над Ароном Капетутером уся якась, як дерев'яна. Не плакала. Не тремтіла. Навіть голови не повертала. Просто стояла закам'яніло поруч сліпого мельника, що і далі бився головою в землю, – і байдуже дивилася на нього.

– Фстать! – німець цьохнув Капетутера залізним прутом по зігнутій спині. – Фстать, юде!

Арон не встав, бо, мабуть, уже й не міг стати на свої відмерлі ноги. Він просто поповз уперед, до офіцерових чобіт, напевно, нюхом зачувши, де стояли чоботи, обхопив їх скарлюченими руками і заплакав:

– Гер майор! Убийте мене. Це я застрілив вашого офіцера. Це я…

Між жидами пройшов легкий шум чи то несхвалення, чи подиву.

Хая Рендигевич ступила вперед до офіцерів і сказала, дивлячись німцеві просто в очі:

– Він бреше. Він сліпий. Комісари ховаються в лісі. Це вони стріляють і у вас, і у нас. Не вірте йому.

А Капетутер, не слухаючи, цілував чоботи німецького офіцера, плакав, сякався й одночасно говорив:

– Я вже помилив розумом. Я не маю пам'яти, я вже нічого не розумію. Я думав, що то вертаються комісари – і я його застрілив. Дивився згори, з млина і стріляв, стріляв. Це я, не Яків… Убийте мене. Тілько лишіть цих людей. Вони не винні, що мами їх вродили жидами. Не всіх ми любимо і не всі ненавидять нас. Але ці невинні. Клянуся вам своїми сліпими очима.

Залман не встиг відірвати батька від німецьких чобіт, як кров із батькової голови бризнула йому в лице.

А німець стріляв і стріляв – ніби хотів зробити із Капетутерової голови друшляк. Аж поки не стрепенулася із закаменності Хая Рендигевич і не впала на прострелене тіло Арона – і тієї ж миті і її прошила чи не остання куля з офіцерового пістолета. Ще живі Хаїні руки розтулилися і випустили притихле дитя – і воно випало і покотилося по землі, як м'ячик, розповиваючись із благенької забрудненої пелюшки, світячи рожевими ніжками, між якими на мить показався маленький поморщений і запрілий пиріжечок.

Та цього, напевно, ніхто вже не зауважив, що Хая вродила дівчинку, бо дитячі кісточки нечутно хруснули під недавно вичищеним об убрання Хінди Шерф блискучим чоботом німця.

Кричали жінки, збившись до купи. Плакали діти, тримаючись за поли своїх матерів.

Чоловіки закривали собою жінок і дітей, вийшовши наперед і опустивши голови.

Збоку реготали німці, роззираючи, як просто перед дзвіницею Марфин бик покриває корову Гаврила Клима.

Кілька румунських солдатів лузали гарбузове насіння.

Три сільські нетерпеливиці із залізними серцями неподалік пошти терпляче тримали букетики зів'ялого на сонці кануперу[60] і рум'янку, призначеного, очевидно, для німців чи румунів. А чоловіки, що мали зуб на жидів, так і не випустивши із рук кіс та вил, переминалися з ноги на ногу.

Дикий, нелюдський голос Рівки Зарембихи обірвав хвилини заціпеніння одних і хвилини нетерпіння інших. Колись неповторний сміх найбільшої щебетухи і сміхованки села тепер скидався на похоронне голосіння. Обома руками Рівка стискала розпатлану голову, відкривала рот, ніби хотіла вигукнути «а-а-а!» – а далі з неї виривалися якісь надсадні чи слова, чи звуки, які переходили мало не у кінське іржання «ігі-га-га».

Іванка здригнулася від Рівчиного іржання. Тримаючись за стовбур морви, дитина заплющила очі, раптом згадавши свій давній-давній прихід у Зарембину корчму по нафту.[61]

У корчмі не було нікого – ні Рівки, ні Берка, ні їхніх дітей, але звідкись із гофи[62] долинав неповторний сміх Рівки, і Йванка побігла на голос. На порозі гофи, де літували Зарембині свині на продаж, стояла півзігнута Рівка, душачись від сміху, а Берко з великої миски раз за разом кидав у свинську загорожу вареники. Поросята якоїсь нібито дикої масті, налітали чорними рилами одна на одну, б'ючись за вареника, а Рівка обома руками трималася за черево, захлинаючись сміхом, і з горла її вилітало надривне «ігі-га-га». Коло Берка топтався служник – котрийсь із малолітніх безконечних Дячукових дітей, – пориваючись підійти ближче до господині, та вона заперечливо відмахувалась рукою, далі згиналася мало не удвоє – так, наче її раз за разом брали кольки. Берко голосно реготав і собі, усе швидше і швидше кидаючи вареники в царок,[63] і поміж сміхом казав чи то служникові, чи Іванці, що стояла пнем на порозі:

– Йой, тримайте паню, бо може надсадитися від сміху та й надірвати черево!

…Іванка струсила давнє видіння, розплющивши очі: Рівка приказувала і реготала одночасно, розхитуючись із боку на бік, зриваючи із себе одіж, аж поки розірвана надвоє спідниця не лягла коло її ніг – і Рівка залишилася в самих панталонах до колін. Але ні Рівчині доньки, ні сини уже не прикривали материн ерам – а тільки дивилися на одну коротшу, а другу довшу штанину її панталонів, в якій обірвалася гумка.

Петро Дячук, недовго думаючи, влетів у жидівський натовп – і чорний його батіг із залізним набалдашником на кінці ходив по Рівчиних плечах доти, доки вона не звалилася на землю біля самого криничного зруба, з усієї сили ще намагаючись руками вчепитися за нього.

Лейтенант Думітріу перевальцем підійшов до зруба і вклав у руку Дячука зведений пістолет, розвернутий до Рівчиної голови.

Думітріу тримав свою руку поверх Петрової руки і пильно дивився на розгарячілого месника, а той тільки на мить відпустив свій палець із курка, а далі з усієї сили натиснув на нього і знову різко відпустив.

Лейтенантові Думітріу залишилося тільки звільнити свою зброю від раптово змокрілої долоні Дячука, витерти її рукоятку носовичком і повернути назад у кобуру при боці.

– Карашо! – втрутився нарешті німець. – Кватіт дурака вальять. Ахтунг! Ахтунг! Думітріу! Заканчіваєм процедуру. – Майор показав рукою кудись, майже що у бік колишнього Зарембиного маєтку і ще трохи правіше, де роздвоювалася поточиш на шанець, заповнений водою, і крутий обрив, на дні якого село ховало загиблу чи здохлу худобу.

Розчервонілий Шпанюк став поруч із лейтенантом Думітріу:

– На коліна, худобо! На коліна! – бігав із сокирою поміж людьми, що один за одним вклякали на землю. – Хрестися, худобо! Хрестися! Ви нашого Спасителя Христа розіп'яли! А тепер спокутуйте свою вину! – бив кулаками по схилених головах, не розбираючи. – На тобі, Коргане, для рівного рахунку до центнера одно кільо яблук! – зірвав із старого кіпл і кинув під ноги. – Хрестися, худобо! – стояв над Зісьом Клугманом. – Що то тримаєш у руці?

– Цукор… – Клугман розтиснув долоню і дві грудочки білосніжного цукру аж засвітилися на брудній долоні хлопця. – То для серця.

Шпанюк зареготав:

– До сраки тепер твій цукор, а не до серця, жиде порхатий! Хрестися перед смертю тобі сказав! Хрестися перший!

Зісьо підвів голову і подивився на Шпанюка великими синіми очима з-під лляного, золотистого свого чубчика:

– Пане Шпанюк, мир зайн їдн, фар їндз из оммьоглих цейлимен зіх. Обер мір ґулейбн ін Ґот. Мир хобн ундзер ейгенер Гот.[64]

– Щенюку, ти мене будеш учити про мого Бога?! Хрестися!!! – заревів Шпанюк.

Зісьо, низько-низько опустивши голову, простягнув дві білі грудочки цукру старому Корганові, що втирав кров із носа, колінкуючи поруч із Клугманом, а тоді несміливо підняв свою ліву руку до чола, нібито і справді хотів хреститися.

Шпанюк з усієї сили заніс держак сокири над Зісьом і дав по лівій Клугмановій руці.

Зісьо не встиг закричати, як його рука від ліктя повисла на самій шкірі.

Їх вел фохн міт ди фліґлен фунем гімл… Кік глайх ін дер гімл, весту зен міх дортн,[65] Іванко! – кричав у небо, захлинаючись болем і сльозами, Зісьо невідомо кому.

Ніби він і справді міг знати, що вона десь тут, близько, ніби міг бачити, як б'ється Іванка головою об потрісканий стовбур морви, затискаючи обома долонями рот, щоб і собі не закричати.

Я знаю, ти плачеш! Me тор нит вейнен. Ди бист а гуте. Обер нит але менчн із гут. Me тор нит вейнен.[66] Я тобі помахаю з неба крильцями… Местаме, дус из ундзере тейт. Дус из шреклих…[67] – захлинався хлопчик, якого ніхто не чув і не слухав, бо німець ще раз показав лейтенанту Думітріу у бік урвища.

…Мертві лишилися лежати біля криничного зруба, а живих на очах інших живих підганяли, як худобину, нібито гнані могли туди запізнитися.

Та люди, оточені з усіх боків озброєними солдатами, щойно безсловесні і вже майже бездиханні, – ці люди в одну мить і без нічийого наказового слова ураз загули, як гуде бджолиний рій, що вертається у свій вулик. Розбитий, як у хоровому співі на тони і тембри, цей безсловесний гул уже не стільки людей, як їхніх привидів, поплив над онімілим селом, залитим сонцем і населеним людьми, заповнюючи кожну шпаринку і кожну щілинку, добирався до коріння дерев, губився у їхніх кронах, і так само плавно і вільно ішов у небеса, де ще не зчорніло сонце і не впало з горя на землю, де ширяли птахи і навіть цієї хвилини пробували співати.

Смертельний гул розповзався по липневій квітучій землі, де не кам'яніли люди – а просто дивилися, дихали, замітали, доїли корів, зітхали, колисали дітей, громадили сіно: жили. А по тому гул, що надзусиллями виривався з ослаблих грудей, нібито із-за ґрат, перейшов у останні слова. Їх спромоглися в один голос і одним диханням казати ті, хто вже стояв над занедбаним сільським урвищем, на дні якого ще зеленіла трава і копошилися невтомні комахи, де під травою і дерном тліли кістки здохлої чи дорізаної худоби, а зверху, ніби із самого неба, на дно того пекла лилася остання прижиттєва молитва юдеїв – приречених іншими нещадними людьми і вибраних божевільним часом:

– Шма, Ісроель! Адоной – Елогейну, Адоной Ехад! Борух шем квод малхусо леолом во-ед![68]

…Іванка не чула пострілів. Вона перебігала мертву між поштою і дзвіницею вулицю – а її наздоганяла гучна тріскотнява. То, напевно, з корінням самі від себе виверталися дерева і, як людські кістки, ламалося їхнє гілля. Воно тріщало, як тріскає суха деревина у ватрі, як тріскає скло під підошвами.

Та Іванка того не чула. Вона двома руками, аж посиніли пальчики, термосила дзвіничний шнур – і висолоплений чорний язик церковного дзвону, здавалося, беззвучно гойдався над нею, як трутень, не подаючи такого голосу, який би здибив тишу від сьогодні чужого їй села…

її ніхто не чує і не шукає. Інакше вона би не сиділа на підлозі дзвіниці в пилюці і забута тут спідничка не була би тепер так чисто випрана її дитячими сльозами.

Іванка осліпла й оглухла. Померла разом з усіма. Вона не бачить почорнілого отця Онуфрія, який колінкує перед порогом відчинених церковних дверей, і чомусь – обома руками одночасно! – молиться не зрозумілими навіть для самого себе словами: «Отче наш, ежи ecuна небесі, да святиться ім'я Твоє, да прийде кара Твоя, як на небі так і на землі винуватцям нашим…» – а далі отцева голова падає, ніби відітнута, на вичовганий церковний поріг і заходиться у глухому риданні, лиш на шиї разом із хрестом хилитається маленький вузлик, зав'язаний із рушника з церковної ікони із засохлими слідами крові, а в ньому – зісохлий дитячий пупик.

© М. Матіос, 2014