XII

Двері університетської бібліотеки відчинилися, як того й вимагала атмосфера Альма Матер – поважно й цілком безшумно, найменшим рипом не відволікаючи присутніх у залі від таїнства осягнення накопиченого людством Знання.

Артем обережно пройшов вздовж довгої шеренги столів, за якими сиділи заклопотані студенти, підійшовши до полиць відділення історичної літератури. Ось вони, десятки томів Геродота і Лівія, Вергілія і Нестора Літописця, Грушевського і Яворницького – цієї яскравої плеяди науковців, які обрали ціллю свого життя донести до потомків спогади про діяння людей, що пішли у небуття сотні й тисячі років тому.

– Мудрість сторічь, рафінована й просіяна крізь призму часу. Чи не так ліпше за все називати історію? – почув Артем тихий глибокий голос.

Він не помилився, вирушивши до бібліотеки університету одразу по прибуттю до Львова. Петро Орестович був саме тут, серед свої найліпших друзів – як він сам іменував книги. Вони, вітаючись, потиснули один одному руки.

– Радий тебе бачити, Артеме. Яким вітром до нас, неспокійний шукачу істини?

– Маю до вас розмову, Петре Орестовичу.

Сухорлявий професор поглянув на Артема з іронічною іскоркою.

– Приємно, що не забуваєш. Подібних до тебе революціонерів зараз днем з вогнем не відшукаєш, навіть у наших стінах.

Артем винувато посміхнувся, пригадавши той випадок, коли став справжнім головним болем для улюбленого викладача. Почалося все після того, як, проваливши залік з однієї з дисциплін, Артем примусив говорити про себе мало не усю кафедру. Власне, нічого надзвичайного він не здійснив. Просто відмовився йти торованим шляхом і заплатити встановлену таксу, як було заведено у того викладача, а розпочав з ним суперечку, що закінчилась у деканаті. Такий крок за часів перебування на посаді міністра освіти сумнозвісного Дмитра Табачника міг закінчитися відчисленням, але Артема подібна перспектива не лякала. Він точно знав, що правда на його боці й зміг це довести. Тоді, готуючись до кругової оборони, Артем навіть не розраховував на сторонню допомогу. Проте несподівано для себе отримав її з «ворожого» стану. Викладач історії, за яким в університеті йшла слава чесної й глибоко фахової людини, відверто став на бік бунтівного студента. Скоро суперечку було залагоджено, хоча й не без втрат – Петро Орестович отримав догану від керівництва, а Артема позбавили стипендії.

З того часу вони й потоваришували. Виявилось, що попри належність нових друзів до різних поколінь, у них є спільна мета – необхідність пошуку істини. Будь це наука чи повсякденне життя.

І ось тепер він приїхав до Львова, намагаючись отримати відповіді на запитання, які бентежили його. Можливо, саме у Петра Орестовича він відшукає відповіді? І знову серце Артема стислось від дивної, незрозумілої туги. Так, як тоді, у брата, після виходу з-під арешту.

Настрій колишнього студента не заховався від його співрозмовника.

– Ти добряче змарнів, Артеме, – похитав головою він. – І твоя душа, судячи з усього, стомилась у пошуках відповідей?

Так умів лише Петро Орестович – потрапити в ціль з першого слова, з першої фрази.

– Я маю надію отримати їх у вас, професоре.

– Так, так, – посміхнувся Петро Орестович, сяйнувши самими кутиками примружених очей. – Що ж може бути кориснішим за відверту розмову? Прошу до мого кабінету. Маю дві цілком вільних години, тож із задоволенням проведу їх за філіжанкою кави і бесідою. А там, хто знає, можливо ми віднайдемо відповіді на твої запитання?

Кабінет декана історичного факультету не змінився за той час, який Артем був тут відсутній. Втім, не лише за цей час. Будучи людиною консервативних, чи то пак академічних (як любив казати сам Петро Орестович) поглядів, професор не змінював інтер'єр свого кабінету, напевне, з часів, коли почав тут господарювати. Те ж високе вікно з вузькими віконницями і важкими гардинами, старомодний дубовий стіл з важким мармуровим прес-пап'є і бюстом Грушевського. Шафа у стилі рококо, на полицях якої вишикувались старовині фоліанти – гордість професора і кохання усього його життя. Біля дверей незмінна корзина для парасольок, а на столику у кутку мідний керогаз, який, без сумніву, пам'ятав ще позаминуле сторіччя. З цим керогазом була пов'язана ціла купа університетських шаржів і жартів, а кількість спроб, що їх робили колеги Петра Орестовича і запопадливі студенти, намагаючись подарувати професору ультрамодну кавоварку, налічувала більше десятка. Проте Петро Орестович, як і рік, і два тому, заварював ароматну міцну каву, незмінно встановлюючи на полум'я, яке діловито буркотіло, закіптюжену кавоварку. І Артем міг заприсягтися – кращої кави він не коштував у своєму житті…

– Ну-с, присядьте, молодий чоловіче, – запрошуючи, Петро Орестович вказав на один зі стільців. – Зараз розпалимо мого старенького, поп'ємо кави.

Коли запашний напій наповнив приміщення своїм ароматом, професор сів навпроти гостя і довго вивчав його оцінюючим поглядом.

– Що ж, як твої справи на ниві історичної науки, як аспірантура?

– Намагаюсь не очорнити імені мого славетного викладача.

– Ну, тільки без дифірамбів, це зайве. Обрав тему для дисертації?

Артем знизав плечима.

– Думав, що обрав. Але зараз… Історія пишеться на наших очах.

– Так, так… Важкі часи. Все ж, це не наша з тобою тема. Про неї писатимуть прийдешні покоління. Академічна наука не полюбляє поспіху. Вона потребує часу, як добре вино. Лише час може розставити все на свої місця, лише роки гасять пристрасті й дають можливість висвітлити події без зайвих емоцій.

Артем не заперечував. Він був улюбленцем Петра Орестовича і вони разом колись обрали тему для Артемової дисертації, а саме – Гадяцький трактат 1658 року. Тека з незакінченою роботою лежала у столі на квартирі Артема від листопада минулого року.

– Ви маєте рацію, професоре. І я обов'язково закінчу дисертацію до кінця поточного року.

Петро Орестович кілька хвилин мовчав.

– Буде приємно бачити тебе у ролі колеги, Артеме. На кафедрі знайдеться багато роботи, а там… я не вічний, роки. Мені рано чи пізно знадобиться заміна. Хочу сказати без найменшої улесливості, що кращого учня, аніж ти, у мене не було. Ви немов створені один для одного – ти й історична наука. Можливо, у майбутньому українці матимуть нового Яворницького чи Грушевського.

Артем зніяковів. Він ніколи не вважав себе видатною людиною. Просто наполегливо працював над речами, які йому подобались.

– Професоре, це явне перебільшення моїх чеснот. Хоча, мені було б приємно працювати під вашим керівництвом.

– Так, працювати… – Петро Орестович був заглиблений у власні думки більше, аніж це бувало зазвичай. Нарешті він відставив чашку і подивився на Артема впритул. – Ти мав до мене розмову?

Артем відставив і свою чашку. Власне, саме для цього він і приїхав, на цілу добу відстрочивши Майдан і зустріч з Іриною. Думки і протиріччя, ось що долало його останнім часом. Друзів і близьких багато, але порадників… Артем цілеспрямовано їхав до Львова. За порадою Петра Орестовича.

– Професоре, я потребую вашої поради.

Старий погладив гладко виголене підборіддя і подивився проникливим поглядом.

– Артеме, я очікував на тебе. Бачив тебе кілька разів по телевізору. Знав, що з'явишся. Судячи з усього, ти там від початку?

– Я не міг вчинити по-іншому.

– Знаю. Якимось чином причетний до цього і я. Зрештою, ти мій учень. Твоя поява там, це мої погляди на життя, втілені у тобі. Я готовий відповісти на твої запитання.

– Скажіть, це потрібно? Все, що ми робимо? Ми повинні продовжувати? Для мене це важливо.

Петро Орестович відповів не одразу. Очевидно, зважував кожне слово.

– Розкажи мені, для чого ви там стоїте, – озвався нарешті. – Ні, я не про фрази, якими засоби масової інформації озброїли обивателя. Мені, як історику, цікаво зрозуміти глибинні процеси. Те, чого не демонструють назовні. А вони відбуваються, я у тому можу бути впевнений ще й як суспільствознавець. Тож будь ласкавий, поділись тією інформацією, якою людина з передової може поділитись з кабінетним пацюком на кшталт мене.

– Ми відстоюємо європейський вибір, професоре.

– Погоджуюсь. Шлях до об'єднаної Європи є найкращим вибором для нашої держави. Але такі прагнення не збирають мільйонні маніфестації, мій друже. Це, скоріше, робота романтиків серед журналістської братії, дипломатів та прогресивних політиків. Тут щось глибше.

– Ми хочемо змін у владі.

– Із цим погоджуюсь. Усі більш-менш розумні люди уже давно осягнули, що наші біди не в природних лінощах пересічного українця. Не у безголовості людей навколо. Хоча і ці фактори впливають на сучасне українське суспільство. Головна наша біда у тому, що керманичі, яким ми доручаємо керівництво країною, зовсім не розуміють, для чого їх обрано. Вони навіть думки не припускають, що, пробігшись по головах суперників нагору, вони мусять думати про країну, а не про інтереси власних кланів. Українська державність для них – нічим не підкріплена абстракція. Натомість клан поплічників і покровителів, цілком матеріальні речі. І їх потрібно задобрювати й посилювати. Адже у час, коли по головах оточуючих до влади почнуть дертися наступні шукачі привілеїв, саме клан стане на захист завойованого. Але подібні речі відбуваються роками. І майже нікого не турбують. Чому ж зараз наше суспільство так захвилювалось? Тож я повторюю запитання: для чого ви там?

– Справедливість.

Петро Орестович глибоко зітхнув.

– Так, справедливість. Усі про неї говорять. Та ніхто не бачив. Для мене справедливість – це величина відносна, як і свобода. Хіба хто-небудь у нашому недосконалому світі може вважати себе вільним? Так, працівник заводу, наприклад, відчуває набагато більше свободи, аніж ув'язнений. Він вільний пересуватись у межах певної території, вільний займатись власними справами у вільний від роботи час. Але він мусить третину свого життя віддавати праці біля верстата, не маючи права порушити створений стан речей. Більшу свободу отримує людина творчої професії, але й цьому індивіду потрібно час від часу покидати захмарні висоти своєї творчості, щоб втамувати голод, заплатити за рахунками або просто випрати шкарпетки. А ще фінансові зобов'язання, зобов'язання перед сусідами, друзями, рідними. Ніхто не має справжньої свободи. Не менш сумні справи зі справедливістю. Надто часто вона у кожного своя.

Артем замислився. У словах Петра Орестовича була незаперечна логіка. Було щось таке у хвилі масових протестів, які захлеснули країну, чого Артем не міг осягнути. Щось неосяжне, можливо навіть містичне. Сам хід протистояння немов підштовхували невідомі сили у бік ескалації. А Майдан, всупереч здоровому глузду, після чергового загострення або погіршення погодних умов не розходився, а лише укріплював свої позиції. Зародившись у листопаді під стелою Незалежності, зараз він займав позиції від стадіону «Динамо» до Бесарабки. Цим різношерстим суспільством неможливо було керувати, але Майдан виявляв чудеса самоорганізації. Йому неможливо було нав'язувати ідеологію, але він вперто співав гімн України. На Майдан була закрита дорога міліцейським патрулям, проте з точки зору криміногенної ситуації це була найбільш безпечна частина столиці. Безпомилково можна було стверджувати лише одну істину – Майдан перетворився на новітнє явище в історії країни. Раніше не бачене й не випробуване. А усі вони, його громадяни, йшли вперед, немов стародавні мореплавці теренами Нового Світу, не маючи змоги спиратись на життєвий досвід. Те, що породив Майдан, неможливо було вписати у рамки прагнення євроінтеграцїї, змін у владі або справедливості.

– Можливо, ми хочемо побудувати нову Україну, професоре?

І на обличчі старого засяяла посмішка.

– Так! Ось чого я домагався від тебе, Артеме! Саме цього. Конче важливо розуміти усі цілі, які ти поставив перед собою.

– Їх поставило перед нами життя.

– Мій хлопчику, вам дуже важко там, я знаю. Проте я хотів, щоб ти знав ще одну річ – я щиро захоплююсь вами. Захоплююсь і боюсь вас одночасно.

– Чому?

Петро Орестович підійшов до вікна. Він хвилювався і це було помітно.

– Мені здається, Артеме, ви не повною мірою розумієте, що ви зробили. А це страшні речі.

– Ми все розуміємо, – Артем не збирався залишатись в очах колишнього викладача невинним хлоп'ям. Він знає, що робить. Усі вони знають, чим ризикують.

– Ми загнали у глухий кут людей з безкінечними владними й фінансовими можливостями і без надлишку моральних принципів. І вони нам цього не подарують. А ви не замислювались над тим, що тепер ці люди втратили значну частину своїх можливостей і просто не можуть нічого вдіяти?

– Це очевидно. Проте я про інше.

– Що ж саме?

Петро Орестович дістав цигарку і припалив. Кілька секунд помовчав, збираючись з думками.

– Ну, добре. Уяви собі, що Майдан, будучи найбільш прогресивною частиною суспільства, це дбайливий господар, а сама країна – город. Простий город з картоплею, буряками і зеленню на грядках. Господар довгий час спостерігав, як серед його городини росте й зміцнюється бур'ян. І от нарешті він вирішив, що досить терпіти й на грядках потрібно навести лад. Він розпочав боротьбу з бур'яном. Але, намагаючись дістатись до коренів лиха, він був просто-таки ошелешений. Ці корені вразили увесь простір його городу. Великими й малими відгалуженнями вони зайняли кожен клаптик землі, п'ючи сік, який мав належати культурним рослинам. День за днем ці корені руйнували працю господаря, роз'їдали землю і марнували сподівання на врожай. Але навіть не це найстрашніше. Вони, ці страшні корені, йшли під землю значно глибше, аніж можна було б подумати. Колись жив один відомий американський письменник на ім'я Гаррі Гаррісон. Його перу належить книга «Неприборкана планета». Це оповідання про світ, у якому природа є ворогом людині. Де кожен представник флори чи фауни створений лише для однієї цілі – убити за допомогою отрути, зубів чи кігтів. І люди, які колонізували цю планету, змушені боротися з цілим ворожим світом. Виграли вони чи програли, не важливо. Для нас у контексті нашої розмови цікавим є один епізод цієї книги. Під час чергової битви місто було атаковане гігантськими коренями рослини, які рухались, немов живі, а тунелями, проробленими всередині коренів, бігли тисячі тварюк, готових атакувати всякого, хто зачепить корені. У нас подібна ситуація, Артеме. Боюсь, корені, зачеплені вами, знаходяться значно глибше, аніж це можна було б собі уявити. Вони ведуть за кордон. І зараз відбувається, не багато, не мало, спроба позбутися цих рудиментів старого ладу на нашій землі. Не сподівайся, що люди, які запустили ці щупальця у нашу землю, терпітимуть спробу позбавитись їх.

– Можливо, не варто було починати?

– Варто, Артеме, і ти знаєш це не гірше за мене. Усі останні роки нас вперто вели назад, у СРСР. Усі ці люди, так звана правляча еліта, вони чужинці. Яничари. І яничари з безмежною владою та, як вже було сказано, можливостями. Ці люди не тільки не сприймають ідею розбудови незалежної української держави, вони усіма можливими методами саботують цей процес. Можливо, діяли б ще активніше у цьому напрямку, якби не мали такої патологічної пристрасті до казнокрадства. І я, як історик, просто не можу не помітити у нашого президента задатків старого невдахи Брюховецького.

Брюховецький. Артем посміхнувся – йому й самому не раз приходила на думку аналогія між гетьманом часів української Руїни і нинішнім президентом. А що – прийшов до влади, спираючись на підтримку сходу, точніше найбіднішої його частини, після отримання булави розпочав репресії супроти опонентів.

Петро Орестович немов прочитав думки:

– Підписав безпрецедентні за своєю антидержавною спрямованістю Московські статті за обіцяні будинок у Москві й боярську доньку. Зрештою, дійшов до того, що почав іменувати себе «найнижчою підніжкою його царської величності» і був страчений козаками. Історія веде свій розвиток за спіраллю, тобі це відомо. Тож ви все правильно чините, Артеме.

– Ви вважаєте?

– Так. Шкода лишень, що усіх нас очікують важкі часи. Нова Руїна.

Уже виходячи з кабінету, Артем, вражений словами професора, на мить застиг у дверях.

– Скажіть, професоре, у нас є шанс?

– Так, Артеме, безперечно. У нас у всіх є шанс і ми не повинні його впустити. Але запам'ятай одну річ. І ретельно все зваж.

– Що саме?

– У нас розпочалась революція, Артеме, – Петро Орестович наблизився до колишнього учня і, поклавши йому на плече руку, зазирнув у очі. – А революцій без крові не буває. Тому дуже скоро перед вами усіма постане вибір: або ви прийшли на Майдан поспівати й потанцювати, або готові на реальні жертви. У кожного з нас лише одне життя, тож потрібно зважити усі за і проти перед тим, як класти його на шальку терезів.

Артем витримав погляд.

– Я все зважив, Петре Орестовичу. Дякую за розмову. Мені потрібно їхати.