Алгоритм для гопника

Джеронімо стояв на кормі річкового кораблика, який поволі йшов за течією Потомаку. У кільватері на темній воді лишалася борозна біло-жовтої піни. Вона котилася до берегів ледачими невеликим хвилями. Небо синіло якоюсь особливою прозорістю вересня, хоча початок осені у Вашингтоні зазвичай ще тішить подихом літа. Хмари вже бралися помаранчево-рожевими барвами надвечір'я.

Йому пригадався інший день 11 вересня. Тоді він, рівно на 12 років молодший, так само стояв на кормі прогулянкового кораблика. Був ранок. Дев'ята година. Починався перший рейс цього дня.

За склом рубки Джеронімо побачив, що капітану хтось подзвонив на мобільний, але той скинув дзвінок – саме розминалися із зустрічною яхтою. На палубі у пасажирів раптом теж якось враз почали дзвонити телефони. Зі схвильованих реплік Джеронімо збагнув: сталося щось погане і масштабне. Зітхнувши, він увімкнув і свій мобільний, який завжди відключав цього дня – не любив вислуховувати вітання з днем народження.

Поки розмірковував, кому телефонувати, екран спалахнув сигналом беззвучного виклику. Бос! Не встиг Джеронімо відповісти, коли якась полохлива матуся, побачивши, що її акселероване чадо – худий хлопець років тринадцяти і футів шести на зріст – низько нахилилося над облавком, також балакаючи по телефону, кинулася хапати його за футболку. Головою дебела жіночка підбила Джеронімо під лікоть і його телефон зник у пінному кільватері.

На палубі вже всі знали, що у Нью-Йорку в одну з веж Світового торгівельного центру врізався літак. Проклинаючи винуватицю загибелі телефону, Джеронімо попрямував до капітана, щоб зажадати повернутися до причалу, але той і сам, отримавши якусь вказівку по рації, почав розвертати суденце.

Джеронімо поглянув на годинника. За двадцять три хвилини десята. Згори насунувся важкий звук, що, здавалося, фізично причавив собою річку. Піднявши голову, він побачив над деревами великого літака, а наступної миті попереду праворуч пролунав сильний вибух. За прибережними деревами одразу здійнявся стовп вогню і чорного диму.

«Пентагон!» – збагнув Джеронімо. Палуба сповнилася криками жаху. Капітан одразу скерував кораблика до найближчого причалу, який був на іншому від місця вибуху березі. Під звуки сигналів мобільних телефонів, які знову немов сказилися, пасажири поспіхом залишили облавок. Утім, слід віддати належне капітанові та двом матросам – вони подбали, аби люди в паніці не штовхали одне одного.

Джеронімо майже бігцем дістався до генделика на набережній. Там був лише бармен, який переводив схвильований погляд з екрана телевізора у вікно, тоді знову на телевізор. На прохання про телефон він мовчки виставив на шинквас старий апарат, і знову прикипів до екрану. Джеронімо набрав мобільний боса.

– Зустрінемося на молі, – сказав бос, щойно впізнав його голос. – На звичному місці. В офісі може бути не… затишно.

Звичне місце являло собою лаву на бульварі навпроти Музею астронавтики. Не гаючись, Джеронімо помчав туди на таксі.

Бос, містер Курт Гогенлое, точніше сказати фон Гогенлое, був старшим за Джеронімо на два з гаком десятки років. Однак кров давніх швабських аристократів, вкупі з регулярно змінюваними молодими коханками, робили його на вигляд лише дещо старшим за тридцятирічного Джеронімо. Він помітив Курта здалеку. Бос неквапом походжав побіля лави і вельми вирізнявся своїм спокоєм на тлі знервованих перехожих, які поспішали залишити музеї та офіси. Протиснувшись у цьому натовпі до боса, Джеронімо сів на лаву. Курт акуратно склав свою довготелесу фігуру поряд.

– Почалося, – зітхнув він.

– Що? – запитав Джеронімо.

– Тектонічний зсув, Дже. Тектонічний зсув!

– Поясните, босе?

– Крапку у Другій світовій ми поставили у Хіросімі та Нагасакі. Поділили Світ навпіл із Советами. Відгородилися залізною завісою і почали…

– Даруйте, Курте, це, здається, довга історія, – перервав Джеронімо. – А чи маємо на це час зараз? – він вказав очима на сполоханий натовп.

– Маємо, Дже, бо хтось мусить подумати, що буде далі. Отож слухай. Після того як ми у 45-му році вдарили атомними бомбами по Японії, Совєти зрозуміли, що їхній імперський соціалізм закінчується там, де виникає наша збройна перевага. Почали вони нас наздоганяти та обганяти в озброєнні і надірвалися. Не витримав соціалізм тієї гонитви, не вийшло у кремлівських комуністів загнати світ у рабство до себе. Щойно розвалився СРСР, Захід поринув у споживацтво, бо ресурси вже меншою мірою відволікаються на військові потреби.

– Наші корпорації стимулюють споживацтво у власних інтересах. Маркетологи та рекламісти створюють штучні цінності – успіх, престиж, статус. Все, аби примусити обивателя купувати престижні причандали від краваток і годинників до будинків та яхт. Фінансова система обслуговує цей гламурний ярмарок марнославства іпотеками та кредитами. Всім ніби добре.

Після наглої смерті СРСР ми, відчуваючи себе у безпеці, спробували усьому світові накинути власне уявлення про добро і зло.

– Американську мрію у кожну хату, чи не так?

– Не чіпай американської мрії, Дже! У довоєнні часи великої депресії американська мрія полягала в тому, щоб людина працею та здібностями могла досягти того рівня добробуту та суспільної поваги, на які реально заслуговувала. Згодом, після подолання расової сегрегації, за людей стали вважати усіх, незалежно від кольору шкіри, статі, місця народження, віри. Та пізніше поняття американської мрії вульгаризувалося до родинного котеджу із газонним килимом побіля нього та інших ознак міцного добробуту. Однак, щоб розвивати внутрішнє споживання, ми мусимо отримувати ресурси з усього світу. Ми живемо за рахунок інших.

– Ну, то й що?

– Планета цього надалі не витримає. Почнуться війни за ресурси, а зброя нині така, що глобальна війна просто знищить цивілізацію разом з усією біологією.

– Отже глобальну війну слід замінити кількома локальними?

– Лінійно мислиш, Дже! Наше завдання масштабніше – змінити цінності цивілізації. Те, що сталося сьогодні, тому підтвердження.

– Таке враження, що ви, шефе, очікували цих терактів…

– Чогось подібного – безперечно, утім не такого жаху.

– Ви ж самі повсякчас говорите, що світ потребує ментального струсу. Ось хтось і організував його для вас.

– Не випендрюйся, – Гогенлое злегка знизав плечима. – Наша фірма тут ні до чого. Затям це собі.

– Повернемося до ресурсів, – Джеронімо поквапився змінити тему, бо відчув, що зайшов на слизьке.

– Повернемося…

З часу тієї розмови минуло 20 років – день у день.

Суденце розвернулося проти течії. На столицю насунулися погожі сутінки – сьогодні це був останній рейс. Джеронімо – сорокадворічний головний аналітик Фонду світової безпеки, трохи обважнілий, вже розлучений батько двох доньок, знову згадував день, коли Гогенлое виклав йому ідею, не більш не менш, перевтілення цивілізації.

Тоді виявилося, що струсу, спричиненого терористами 11 вересня, для цього не досить. Гкономічна криза 2008 року в цьому розумінні виявилася більш помічною.

Розчарований тим, що «перевтілення» відкладається, Гогенлое вийшов у відставку та виїхав до Німеччини. Його посаду в Фонді нині обіймав Джеронімо.

Вони не бачилися вже сім років. Гогенлое спочатку мешкав на віллі десь під Тріром, на березі пасторального і повільного Мозеля. Пізніше перебрався до Мюнхена, а коли канцлер Анжела вдруге очолила федеральний уряд, – до Берліна. У той саме час він видалив свої профілі у твіттері та фейсбуці і перестав відповідати на електронні листи від Джеронімо.

Цього ранку Гогенлое зненацька зв'язався з ним скайпом. Зробив він це зовсім не для того, щоб привітати колишнього підлеглого з днем народження. Щойно на моніторі з'явилося його випещене і трохи постаріле обличчя, Джеронімо почув, що має дві доби, аби прибути до Берліна. З керівництвом Фонду все узгоджено – містера головного аналітика відряджають на невизначений час до Німеччини у цілковите розпорядження Гогенлое. За півгодини секретарка виконавчого директора, таки коротко привітавши Джеронімо з днем народження, підтвердила почуте від Курта і додала, що відлітає містер аналітик завтра, вранішнім рейсом. Квитки йому надіслано електронною поштою. І ще: його платню на термін відрядження потроєно.

Останнє повідомлення вкрай не сподобалося Джеронімо, бо фірма ніколи не підвищувала платні з доброго дива, надто так радикально. Отже робота буде важка, можливо, небезпечна. Над цими обставинами він і розмірковував під час традиційної у день народження прогулянки Потомаком.

Наступного вечора він уже виходив з аеропорту у Берліні. Тут Джеронімо був уперше, тому вирішив замість таксі скористатися міським автобусом. Заброньований для нього недорогий готель розташувався на тихій вулиці Альбертштрассе. Аби знайти це помешкання, скористався джіпіесом, інакше б довелося довго кружляти вулицями середмістя.

Гогенлое зателефонував, коли він був ще у душі. Виявилося, що старий-новий бос вже чекає на нього у внутрішньому дворі готелю. Визирнувши у вікно, Джеронімо побачив його за столиком готельної ресторації, який притулився під яскраво-багряним плющем, що розпластався по білій стіні. Проклинаючи сонливість від зміни часового поясу, він поквапився спуститися у двір. На столі вже парувала чашка запашної кави – Гогенлое подбав. Сам він крутив у руках запітнілий бокал білого вина.

– Мозельське, рекомендую, – сказав він замість вітання. – Терпке – з кісточкою.

– І вам добрий вечір, – Джеронімо сів у плетене крісло.

– Що ти знаєш про Україну? – бос ковтнув вина.

– Дякую, долетів нормально, почуваюся так-сяк, бо спати хочу…

– Овва! Раніше іронія не була твоєю сильною рисою. Гумор – теж. Утім, зараз так само – жарт тобі не зараховано. Кава холоне, – Гогенлое вказав на чашку.

– Діти у нормі. В мене, до речі, дві доньки. Моя колишня не перешкоджає нашим зустрічам, – Джеронімо пригубив міцної, не по-американському, кави. – Номер мене майже влаштовує, хоча міг бути й більший. А, ну ще я радий, трішки, вас бачити після чотирьох років безвісти.

– Я теж радий, то, що ти знаєш про Україну? – гнув своє бос.

– Злиденна країна на околиці Європи. Президентом там двічі засуджений гопник…

– Тричі.

– Що тричі?

– Тричі засуджений гопник.

– Один дідько. Далі: Україна належить до провідних кра-їн-експортерів зерна, металів, добрив…

– А ще зброї.

– Так. Населення щось за сорок мільйонів. Там колись сталася атомна аварія.

– Чорнобильська катастрофа. А ще там був Майдан…

– Пригадую. Апельсинова революція.

– Помаранчева. Пам'ятаєш, я говорив про струс, який потрібний Світові?

– Ще б пак! Невже, Курте, ви маєте намір влаштувати другий Чорнобиль?

– Цього жарту я тобі теж не зараховую, Дже. Зрештою, Фукусіма та Новий Орлеан були не менш потужними катастрофами, але людство на ці перестороги не зважило. Ось почитай, – Гогенлое вийняв з внутрішньої кишені піджака, складений учетверо стандартний аркуш. – Лишень не тут, – він, поглянувши на годинника, зупинив спробу Джеронімо розгорнути аркуша. – Завтра зранку погуляємо Грюнвальдом. Познайомлю тебе з автором цього тексту. Папір спалиш. Мені час, – Гогенлоє підвівся саме тієї миті, коли навпроти входу до готелю, який проглядався від їхнього стола, зупинився сірий мерседес-кабріолет.

За кермом машини сиділа брюнетка років тридцяти – вже майже сімдесятирічний бос не зраджував своїх тонізуючих звичок.

Текст, який Джеронімо прочитав у номері, був коротким – три абзаци. Заголовок:

«Цивілізації потрібна перемога над ворогом, потужним начебто».

Далі:

«Світ треба шокувати. Кимось безсоромним, знавіснілим, жахливим – подібним до другого Гітлера. Мілошевич, Хусейн, Каддафі, Мубарак, навіть Бен Ладен для цієї ролі не придалися. Перемоги над ними не коштували світові надзусиль, були прогнозованими. Справжній «Люцифер» має бути «величнішим».

Перемога над ним має створити у людства враження, що воно перемогло Зло на боці Добра. Саме така перемога дасть змогу змінити світовий порядок, щоб не повторити «явлення Антихриста».

Ворога роду людського слід «виховати» з котрогось із нинішніх лідерів. Це має бути людина широко відома, дуже впливова, а головне – яка має велику, в ідеалі – необмежену владу. Його і слід спонукати до того, що перелякає Світ, а тоді перемогти – відновивши справедливість та явивши силу цивілізації. Переможець отримає право на облаштування нового світопорядку на власний розсуд».

Підносячи сірника до аркуша, Джеронімо ледь знизав плечима – геть нічого, що становило, бодай натяк на таємницю. Покепкував із нього бос. Сама ж ідея виглядала не щоб цілковитою маячнею, але викликала безліч запитань. Перед усім: про припустимі ризики та витрати на реалізацію. Гралася вже Америка у контрольованих ворогів – взяти хоча б Бен-Ладена.

З'ївши шоколадну цукерку, яку знайшов на подушці, пірнув під приємно прохолоду ковдри. Заснув миттєво – у Вашингтоні була шоста ранку.

До Грюнвальду наступного дня він так само дістався за допомогою смартфону. З карти було видно, що лісопарк починається від самих Бранденбурзьких воріт, а закінчується зоопарком. Гогенлое подзвонив, коли Джеронімо ледь ступив під ще зелені крони дерев.

– Дже, бачиш камери схову для велосипедистів? – пролунало зі слухавки.

– Так.

– Йди до 147-ої.

Алею було прокладено паралельно міській трасі, тому він бачив, як цією магістраллю промчав знайомий відучора кабріолет з брюнеткою за кермом і босом поряд неї. Коли Джеронімо хвилин за десять дістався потрібної камери, то Гогенлое вже чекав на нього.

– Наш приятель не відзначається пунктуальністю, – сказав бос, потискаючи йому руку. – Що поробиш – українець.

– В Аргентині та Ізраїлі з цим іще гірше.

– Але ж ми у Німеччині.

– Ви, що, справді з того президента-гопника заходилися робити світового Люципера? – вирішив одразу перейти до справи Джеронімо.

– Щось за океаном геть мізки розім'якли! Карикатурою людство не злякаєш. Зараз Європа намагається втягнути Україну в асоціацію, аби примусити гопника до цивілізованішої поведінки. Водночас це послабить на нього вплив росіян.

До них хвацько підрулив велосипедист. Молодий чоловік до тридцяти. На зріст не нижчий за Гогенлое. Солом'яного кольору волосся, худорлявий. Його великі темно-сині очі дивилися якось сторожко та водночас іронічно.

– Знайомся, Дже, це Остап, – назвав чоловіка Гогенлое. – Остапе, це Джеронімо.

– Здоров, – привітався Остап. – Потримай, – він без церемоній передав йому велосипед, а сам відчинив камеру, щоб сховати свій транспорт.

Тоді вони утрьох рушили у глиб Грюнвальду. Гогенлое продовжив перервану появою Остапа розмову:

– Отже великомудрі стратеги у ЄС сподіваються інтегрувати Україну, так би мовити, попаски – спочатку економічна асоціація, тоді уніфікація законодавства – розвиток демократичних свобод, далі – послаблення візового режиму.

– Спільний ринок праці, – перервав Остап, – та інші загально цивілізаційні дурощі. Не вийде! Наш през – калач тертий. Від Заходу йому треба грошей та підтримки у захисті від зазіхань росіян на джерела його статків – газову трубу, заводи, експорт зерна і зброї. Однак, якщо Захід не погодиться на ці забаганки, то він пірне під крило Росії, яка йому ці гарантії із задоволенням надасть.

– Навіщо росіянам таке одоробло? – знизав плечима Джеронімо.

– Правильне питання! – схвалив його бос. – Остапе, відповіси?

– Москалі завше прагнули, з одного боку, ізолюватися від світу, а з іншого – примусити його поважати себе, накинути йому свої звичаї, а в ідеалі – загарбати. Ізоляція конче потрібна Росії зараз, щоб зберегти там самодержавну владу. Але ізолюватися вона може лише разом з Україною, бо в нас якісні ресурси трудової сили, хороший клімат і є, що їсти. Без України ізольована Росія приречена на злидні, голод та утилізацію Китаєм. Це одоробло – легальний президент, може привести Україну назад – під Росію у цілком законний спосіб. Світ і не писне, якщо в Україні відбудеться референдум про возз'єднання. Тоді український диктатор стане молодшим братом російського, як і білоруський. Утрьох вони прихоплять назад Кавказ та Середню Азію. Тоді зазіхнуть на Балтію, Польщу, Фінляндію…

– Фантазії це, Остапе, – знову знизав плечима Джеронімо. – Ми не дамо цим планам здійснитися. Та й український президент повним ходом готується підписати Угоду про асоціацію з Європою. Росія самоізолюється у самотності. Хіба з Білоруссю.

– Помиляєшся, – втрутився Гогенлое. – За інформацією нашої розвідки з Москви там готується дуже приваблива для камарильї українського диктатора пропозиція. У нього просто викуплять зрив підписання асоціативної угоди – дадуть хабаря у кілька мільярдів.

– Хіба українці таке стерплять? – запитав Джеронімо в Остапа.

– Хто зна. Після Помаранчевої революції люди дуже розчаровані політиками. Тому нинішній президент казиться, як собі хоче – грабує підприємців, кидає до в'язниць політиків, будує за державні кошти собі розкішні резиденції. Громадяни обурюються, але переважно неголосно. У суспільстві апатія. Опозиційні політики лише вдають боротьбу з диктатурою, а на-правду – вони деморалізовані та не мають плану дій. Словом, убезпечити Україну від закріпачення Росією можна лише через президента – примусити його діяти в інтересах суспільства.

– Це як? – байдуже запитав Джеронімо, скоса поглянувши на боса, – чи не з пришелепкуватим прожектером вони мають справу.

– Ти вислухай спочатку, – в голос відповів на німе питання Гогенлое.

– Таки так – слухай, – погодився Остап. – Почну з далеку. Сам я з Вишгорода. Це побіля Києва. Наша сусідка з квартири через стіну – тітка Мотря здала кімнату одному дядькові. На ім'я Іван. Про нього майже одразу пішли чутки, що він працює у резиденції президента. Той збудував собі маєток на місці, де з тридцятих років жили усі комуністичні намісники України – від Кагановича до Щербицького…

– Остапе, до справи, – нагадав Гогенлое.

– Звісно, – легко погодився парубок. – Про нового сусіда може б я ніколи нічого і не дізнався, але якось приїхав до нього друг. Сіли вони випивати на балконі – весна саме буяла. А в мене двері на балкон були прочинені. І от з розмови я зрозумів, що вони однополчани – служили по всьому світу в українських миротворчих контингентах. Вони – кінологи, ті, хто зі спеціально навченими собаками працює. А сусіда нині в резиденції диктаторових псів виховує та доглядає. Там і алабаї, і англійські мастифи. Та головне – мастифи тібетські. Здоровецькі собацюри з Китаю. За контрабанду звідти їхніх цуценят – розстрілюють. Цій породі аж шість тисяч років, а коштує сто штук баксів одненьке цуценя… Утім до діла, – правильно зрозумів Остап погляд Гогенлое. – 3 розмови кінолога з другом я також довідався, що диктатор дуже й дуже забобонний. Вірить у всілякі прикмети та знаки. Водночас – страшенно богомільний та боязкий. Отакий от чоловік править нині Україною. Я відчував, що це можна використати задля спрямування його вчинків, але як саме не міг придумати. Почав вивчати різні події з життя президента. Трапився мені такий факт. Коли він заступав на свою посаду, то на мізинці правиці, яку президент тримав на Пересопницькій Євангелії, виблискував перстень, який ніби належав самому імператорові Візантії Костянтину IX, а згодом його онукові Володимиру Мономаху. Галасу довкола тієї каблучки зчинилося тоді чимало. Придворні підлабузники, знаючи любов майбутнього диктатора до усіляких сакральних старожитностей, навперейми заходилися трактувати її як видимий знак тяглості влади президента вже не лише від гетьманів та київських князів, а й від візантійських імператорів. У Москві з того ремствували – вони бо Третій Рим. Вирішив я, що розмови довкола каблучки є доброю нагодою пошукати собі спільників. Підготував фейкову доповідь на тему «Роль історичних артефактів у вихованні поваги громадян до носіїв та символів влади».

– Ну й ідіотизм, – всміхнувся Джеронімо.

– Не повіриш! Проконало! Я ще й усілякого сакрального туману напустив, на богообраність носіїв влади у доповіді натякнув, – далі розповідав Остап. – Напросився я виступити з цим на одній конференції у Російському Культурному Центрі. Є в нас на Подолі у Києві така напівдипломатична установа для роботи під прикриттям. Після конференції на фуршеті підвалює до мене один чолов'яга. Назвався Родіоном – історичним реконструктором з Москви. Сказав, що його дуже зацікавили мої ідеї, а сам він має зв'язки у високих київських і московських кабінетах з людьми, які цікавляться стародавніми артефактами та їхнім сакральним впливом на сьогодення. Ми стали вряди-годи балакати з реконструктором про такі усілякі речі. Якось у розмові торкнулися і забобонності диктатора. Я натякнув, що маю з цього приводу одну ідею. Родіона це захопило. На той час ненависть до мародерства президентської родини вже стала мало не суспільною нормою. Трохи тамував її лише задекларований ним намір привести Україну до Європи. На диво, російський реконструктор теж говорив, що це правильний шлях…

– А що із тією каблучкою? – поцікавився Джеронімо.

– Виявилася фальшивою. І це стало у нагоді нам із реконструктором. Подарувала її одна приватна антикварна фірма, яка не надто переймалася автентичністю старожитностей – головне сенсаційність походження. Отже слухайте далі. Лишень давайте присядемо, – Джеронімо вказав на лаву під огородженим тиночком товстезним дубом. – Вигадав я річ, яку подумки назвав Алгоритмом. Сталося це так: якось трапилося мені відео, де майбутній диктатор у Станіславові падає від кинутого студентом яйця. Я тоді звернув увагу на дату цього курйозу. – Остап взяв з землі гілочку та написав на вогкому ґрунті: 24.09.2004. – Коли додати цифри у числах між крапками, то вийде: 6.9.6… Як бачите, це майже число диявола, з перевернутою центральною шісткою – 9. У сумі вони дають число 21, а воно цифру: 3.

– Трійка у нумерологічній традиції вважається щасливою, – зауважив Гогенлое.

– Але не для нашого диктатора. Слухайте ж далі. За моїм задумом, Алгоритм мав являти собою тлумачення впливу ряду подій, які траплялися з президентом у минулому, на його майбутнє. Коли він діятиме правильно, то Алгоритм забезпечить йому довічне правління, а як – ні, то буде йому казенний дім і далека дорога у небуття. Поділився я цією ідеєю з Родіоном. В нього аж очі загорілися. Пообіцяв знайти попа, який би узяв на Алгоритм сертифікат благословення із самого святого Афону. Дуже бо наш диктатор до афонських старців прислухається. Я ж тим часом узявся за детальну проробку Алгоритму. За відправну точку узяв дату яєчного конфузу у Станіславові. Перевернуту шістку-дев'ятку розтлумачив, як поворотну точку долі диктатора – в залежності від його подальших дій – доброї або злостивої долі.

– А трійку? – Джеронімо мимоволі зацікавився цією авантюрою.

– Трійку витлумачив як попередження клієнту від потойбічних сил про майбутню поразку. Річ у тому, що тоді – у четвертому році, коли він вперше балотувався на президента, то програв у повторному другому турі голосування, себто у третьому турі. От тобі й три – щасливе число нумерологічної традиції. Фальшиву каблучку на Пересопницькій Євангелії подав, як лиховісну прикмету несправжності поточного президентства. Ще, напередодні вступу президента на посаду, завалився пам'ятник засновникам Києва – першим князям Кию, Щеку, Хориву та сестрі їхній князівні Либіді. Наступного дня, коли президент прямував по булаву у Верховну Раду, її двері самі собою раптом почали зачинятися перед ним – мало не вдарили. Та перлиною Алгоритму став мокрий жалобний вінок, який завалився на голову президента, коли той разом з російським колегою покладав його до пам'ятника Слави, під час вітряної грози. Складені у систему та прикрашені сертифікатом благословення з Афону ці та інші випадки мали переконати диктатора у правильності Алгоритму. Родіон виконав свою обіцянку, знайшовши попа із зв'язками на Афоні. Він зумів прилаштуватися до диктатора у лейб-духівники і за деякий час підсунув йому Алгоритм. Подіяло, але не в усьому так, як ми на це сподівалися. Президент передоручив мародерство одному молодику, призначеному олігархом, проте європейська орієнтація України набула системності та конкретності, що викликало дедалі зростаюче роздратування Росії. І знову таки, на мій подив, Родіон цілком підтримував таке спрямування. Закінчився цей етап операції Алгоритм доволі несподівано для мене. Якось ми з Родіоном обідали у ресторації «Княжий двір» біля Вишгорода. Обговорювали подальші дії, до яких слід було спонукати диктатора, через нашого афонського пройдисвіта. Коли скінчили, то я поїхав, бо мав того вечора ще… гм… побачення, а реконструктор лишився. Сказав, що узвару ще хоче випити. Трохи від'їхавши, на заправці зауважив, що забув у ресторані кредитну картку. Обідали ми не у загальному залі, а у окремій хатинці ресторації. Туди я і повернувся. Двері були прочинені. З них лунали веселі голоси Родіона і… нашого лейб-попа. Вони кепкували з моєї хохляцької наївності – з того, що я щиро вірив, немов ми застосовуємо Алгоритм, аби спонукати диктатора таки вести Україну до Європи. Направ-ду ж вони прагнули розігнати процес європейської інтеграції настільки, щоб його зупинка стала якомога боліснішою для суспільства. Тоді можна було б сподіватися на обопільну ізоляцію диктатора, на втрату залишків його авторитету – в Україні і зовні.

– Але ж, судячи з усього, ваш президент таки має намір у листопаді підписати у Вільнюсі Угоду про асоціацію, – зауважив Джеронімо.

– Помиляєшся, – Гогенлое провів задумливим поглядом струнку спортсменку-молодичку, яка пробігала повз них, – розвідка повідомляє, що Москва готує пакет привабливих фінансових пропозицій для українського диктатора, аби зірвати Угоду. Лише чистоганом – п'ятнадцять мільярдів.

– Шіт! – вирвалося у Джеронімо, і не було зрозумілим, чи це стосується спортсменки, чи почутого від боса. – Гаразд, але я не дуже розумію, яким чином твоя оповідь, Остапе, стосується перемоги над світовим Люципером.

– Ще хвилину і дізнаєшся. Почувши про справжні наміри реконструктора та афонського пройдисвіта, я збагнув, що вже давно є зайвим у цій грі. Усі козирі були лише в них на руках. Отже, мене могли й сховати кудись на мілке дно Київського моря. Треба було тікати. Так, місяць тому, я опинився у Берліні. Тепер про Люципера. Споглядаючи дії російського самодержця, я дійшов висновку, що до нього так само застосовують психо-технологію, подібну до Алгоритму.

– Навряд чи, він не забобонний і не боязкий… – заперечив Джеронімо.

– Але навіжений, – відповів Остап, – переконаний у повсякчасній несправедливості Світу щодо Росії, недостатній повазі до неї. Також він страшенно переймається тим, що з розпадом СРСР Росія є наддержавою лише у власних очах. Решта країн вважає її тільки гігантською бензоколонкою з ядерними ракетами. Відновлювати справедливість так, як він її бачить, самодержець достеменно почне з України.

– Схоже на правду, – погодився Гогенлое. – Україна йому потрібна, бо у вас є, що їсти, роботящі люди та хороший клімат. З Україною Росії можна ізолюватися хоч і від усього іншого Світу.

– І у такій ізоляції самовтішатися своєю смішною для інших величчю, – докинув Джеронімо. – Отже, струсом для Світу, спричиненим Люципером, має стати поневолення ним України, чи не так?

– Саме… – погодився Остап. – Крім того, закріпачення України дасть президенту Росії можливість довічно зберегти владу – росіяни бо у своїй більшості ностальгують за імперією і ладні заради її відновлення вибачати владарю і корупцію, і некомпетентність, і власну злиденність.

Від тієї розмови під дубом у Грюнвальді минуло майже дев'ять місяців. Надійшов травень. За цей час Джеронімо разом з Остапом побували у Вільнюсі. Туди наприкінці листопада їх відрядив Гогенлое. У литовській столиці Джеронімо вперше побачив українського диктатора. В історичному палаці великих князів Литовських президент країни зібрала керівників європейських держав на обід. Завдяки зв'язкам Гогенлое, Джеронімо з Остапом теж потрапили сюди як журналіст (Джеронімо) та фотокореспондент (Остап) чомусь португальської новинної агенції. Байдуже, що португальської мови не знав жоден із них.

Диктатор із кам'яним виразом обличчя сунув поміж інших лідерів країн у супроводі охорони та чиновного почту. Довкола нього миттєво виникала порожнеча – ніхто не бажав спілкуватися з ним, бо вже було відомо, що президент України відмовився підписати Угоду про асоціацію з Європейським Союзом. Здавалося, що шерхіт від потирання московських долонь долинає аж до цієї зали.

Наступного похмурого ранку Остап мало не зіткнувся лоб у лоба з реконструктором Родіоном та лейб-попом. Перед відльотом до Берліну вони з Дже пішли на пагорб, що височіє над місцем, де зливаються Няманус та Вільнява, до стародавнього замку засновника Литовського князівства – Гедиміна. На вузькій брукованій доріжці вони спочатку почули голосну розмову виразною московською говіркою, а за мить з-за повороту з'явилася ця парочка. Остап ледь встиг накинути каптура куртки та відвернутися, ніби споглядаючи краєвид унизу. Джеронімо ж розгледів обох: реконструктор – рудуватий, з бородою та гнилими зубами; – піп чорнявий, зі злющим поглядом карих очей. Від обох смерділо потом та перегаром. Балакали, як згодом пояснив Остап, про те, як тепер за допомогою Алгоритму вони геть розхитають ситуацію в Україні і нікуди тоді вже її диктатор від російського самодержця не подінеться.

В аеропорту Дже побачив двох високопоставлених співробітників Фонду світової безпеки – ФСБ, однак ті вдали, що не знають його – вочевидь, Фонд намагався, не афішуючи того, тримати руку на пульсі подій довкола України.

Ще один спогад цих місяців стосувався лютневого Києва. Туди Гогенлое відрядив самого лише Джеронімо. Остапа не пустив – непокоївся за його безпеку. Вир Другої української революції якось враз затяг зазвичай обачного та розважливого Дже. Йому довелося і потягати шини на Грушевського, і взяти участь у зведенні барикади на Городецького. Якось, тягнучи з двома англомовними парубками студентського вигляду лаву до барикади на сходах, якими Лютеранська виливається на Хрещатик, він побачив над наметом російський триколор. Наступного ж ранку Джеронімо з несподіваною для себе гордістю пов'язав неподалік і американського прапора. Поряд також майорів британський «Юніон Джек». Неподалік – прапори Франції та Німеччини.

Їхнє поєднання тут – на задимленому Хрещатику, раптом осяяло його свідомість розумінням цілей, яких прагнув московський самодержець, розв'язавши криваву війну в Україні. Не лише її поглинення було його метою, а й розкол Заходу. Англосаксонський світ цей московіт прагнув протиставити континентальній Європі. У такий спосіб з єдиного центру впливу Захід перетворювався на два слабших, між якими Москві було б легше маневрувати. Україна з її ресурсами була б дуже помічною у цих маневрах. От під впливом якого Алгоритму перебуває самодержець усеросійський! Що ж до українського диктатора, то він, після стрілянини снайперів по людях у центрі Києва, – у довічній ізоляції від свого народу і Світу.

Увечері Джеронімо з кав'ярні «Купідон», що на Пушкінській, зв'язався скайпом з Остапом, аби поділитися з ним думкою про вплив і на російського президента його власного Алгоритму. На диво, у помешканні парубка перебував і Гогенлое. Отож розмова вийшла на трьох. Та й вранішнє відкриття Джеронімо виявилося ніяким не відкриттям.

Наступний спогад. Берлінський зоопарк у квітні. Остап намагається приманити ближче до ґрат здоровецького вепра, щоб ліпше роздивитися його, але дикому кабанові не до оглядин. У нього саме обід у глибині просторої вольєри.

Джеронімо з Куртом, споглядаючи його спроби, ведуть собі розмову.

– Днями Анжела з чоловіком приймали з офіційним візитом голову Китаю, – каже Гогенлое. – Вона подарувала голові республіки стару мапу їхньої країни, часів династії Цин. За 1735 рік.

– Я чув, що Сибір та Далекий Схід там позначено, як китайські території, – спроквола докидає Джеронімо.

– І не лише їх…

– Ох, і хитруни ви! – Остап залишає спроби привернути увагу дикого кабана. – Міцно підчепили росіян на кримський гачок.

– Можна подумати, що це ми вигадали Алгоритм! – вдавано обурюється Джеронімо.

– Кремль навіть військову медальку випустив, – каже Гогенлое. – «За возвращение Крыма» вона називається. Там і дати викарбувані: «20 февраля – 18 марта 2014 года».

– У ніч на 20 лютого снайпери масово почали стріляти на Майдані, – у голосі Остапа бринить щось незнайоме, він відвертається.

– Ця медаль ще буде фігурувати як доказ у міжнародному трибуналі, – цідить крізь зуби Гогенлое.

На виході з зоопарку на них чекає сірий кабріолет. Остап відмовляється від пропозиції підвезти його та прямує до своєї 147-ї камери схову для велосипеда. Джеронімо зауважує, що брюнетка з-за керма проводжає парубка якимось неприязно-іронічним поглядом.

Вони їдуть на Альбертштрассе, де поряд з Джеронімовим готелем у довоєнному особняку міститься посольство України. Мають там клопіт із візою для Гогенлое. Втім, віза – привід, бо для громадян ЄС в Україні діє спрощений режим перетину кордону. В однобічному порядку.

Після розмови Гогенлое з кимось у посольстві, на яку Джеронімо не запросили (він розважався розмовою з аташе з культури), нова українська влада припинила спроби силою опиратися військовій навалі росіян у Крим.

От і травень. Три сліпучо-білі павичі, розташувавшись майже рівнобічним трикутником одне навпроти одного, розпустили свої хвости. Рідкісне і чудове явище.

Джеронімо, Остап і навіть Гогенлое, не змовляючись, заходилися фільмувати їх на смартфони. Тут багато чого варто було відобразити на світлинах. У парку колишньої резиденції вже колишнього українського президента саме зацвітали магнолії та бузок – весна у розпалі своєї чарівності. Від звіринця вони рушили алеєю вниз, до набережної, за якою видніло широке плесо Київського водосховища.

– Рішення про те, щоб упіймати московського самодержця на український гачок, ми ухвалили на початку лютого, – продовжував Гогенлое свою оповідь. – Щиро сказати, навіть не чекали, що він так сам нам підіграє. Те, що він окупував Крим, назавжди робить його ворогом світопорядку. Він мріяв сам встановлювати правила для інших, а тепер правила встановлять для нього. Жорсткі. Росія опинилася у вічній пастці. З неї вже не видряпається – хіба що після падіння диктатури. Головне, чого не врахували у Кремлі, коли починали українську авантюру, – це те, що ми економічно зацікавлені у максимальному нарощуванні санкцій проти Росії – від космічної галузі до сільського господарства. Ця країна сама себе викреслила з прийдешніх цивілізаційних розкладів. Не бачу підстав зупиняти Москву на цьому шляху. Ресурси Росії ще знадобляться цивілізації.

– Але українці заплатили і далі платять за це своєю кров'ю, – стиха мовив Остап.

– Це не марні жертви, – озвався на те Джеронімо. – Росія тепер назавжди є боржником України. Українці ж нарешті достеменно знають, хто є і завжди був найлютішим, найпідступнішим та найлицемірнішим їхнім ворогом. З часів знищення Запорізької Січі і аж до жертв у Афганістані та Чорнобильської катастрофи.

– Так, – погоджується Остап, – Голодомор, сталінські репресії, виселення на Сибір та до Казахстану, заборона української мови… – усе це зло Україні від Росії!

– Остапе! – за їхніми спинами хтось гукнув парубка.

Набережною наближався невисокий, але кремезний чоловік з рудим, кудлатим і вже дебелим цуциком на міцному повідку.

– Знайомтеся, панове, це мій сусіда – кінолог Іван. – Остап потиснув широку долоню чоловіка. – Я розповідав вам про нього.

– А це, мабуть, той, хто вартий сотні тисяч доларів, – вказав Гогенлое на цуцика після вітання з його господарем.

Собака, послухавшись команди, сів при нозі хазяїна. Лише тремтіння хвоста, який так і намагався помахом привітати трьох незнайомців, та довірливий погляд з-під лоба видавали у юному тібетському мастифі залишки дитячої вдачі.

…І знову осінь над Потомаком. Прогулянковий кораблик. Знову Джеронімо в роздумах на самоті зустрічає свій день народження – цього разу – 50. Днями його викликали до Державного департаменту. Запропонували попрацювати на них. На території колишньої Росії, після кількох років «мутного часу», встановилися кордони нових держав і там відкривалися американські дипломатичні місії. Запропонували на вибір одну зі столиць: Ростов, Казань, Владивосток.

Джеронімо скайпував Остапові, аби порадитись, а той відповів, що українське Міністерство закордонних справ і йому запропонувало дипломатичну роботу, щоправда, безальтернативно – посольство у Вільному місті Санкт-Петербурзі.

© К. Матвієнко, 2014