1

О вікна мого будинку видно широке пасовисько, а на протилежному краю темніє ліс. Пасовисько вкрите снігом і нагадує чистий аркуш паперу, на якому аж хочеться щось написати. Інколи ворони та галки і справді щось пишуть на ньому, але вітер, знявши снігову завію, швидко відновлює чистоту і незайманість снігової ковдри. Чорні кістляві граби, якими переважно заріс ліс, часто приковують мою увагу, я можу досить довго вдивлятися у їхню чорноту, мовби сподіваючись побачити когось, хто небавом вийде з-за дерев і рушить навпростець через поле до мене. Там, за лісом, пролягає дорога, сновигають авта й автобуси, і з одного такого автобуса, цілком можливо, міг би хтось вийти, хтось для мене цікавий, кого я потребую в цей час.

Я дивлюся на ліс, інколи здається, що там і справді відбувається якийсь рух, щось між дерев миготить, але я жодного разу не міг роздивитися, що це таке, бо триває воно секунди, а все ж я продовжував вдивлятися, аж поки в очах не рябіло, а білина снігу починала поволі підніматися, мовби хтось, хто спав під цією ковдрою, раптом прокинувся і зібрався встати, але не вставав, а лише перевертався на другий бік і знову засинав.

Мене пронизувала самотність. Я був сам зі своїми книжками. Я не вмикав телевізора, не отримував газет, я не знав, що відбувається довкола і не бажав нічого знати. Кілька днів, як мені встановили телефон, але ніхто не дзвонить, зрештою, я мало кому повідомив свій номер. Сумно… Може, не так сумно, як тужливо, але за чим я тужив було б важко сформулювати.

Мене пронизувала ненависть, я ненавидів країну, у якій жив, але, не маючи змоги вирватися з її клітки, опинився у внутрішній еміграції. Більшість друзів – літераторів і художників – які складали тодішню богему і з якими я любив спілкуватися, роз'їхалися, я опинився на безлюдді. Тепер я спілкувався з людьми, з якими раніше почував би себе нудно, а тут, навпаки, – я тягнувся до них, та тільки для того, щоб знову відчути самоту, байдужість до всього і ненависть, тупу ненависть, яку неможливо було приглушити жодним вином.

Моя самотність нагадує алкоголізм, я п'ю її зі смутком, але не без вдоволення, цей стан мені до вподоби, я відчуваю, що бути самотнім – це той дар, яким рідко хто може похвалитися. І це водночас як стан абстиненції, коли тривалий час не п'єш і знаєш, що можеш за будь-якої хвилини випити, але стримуєш себе. Отак і я – можу взяти й зателефонувати комусь, і того дня самотність розвіється бодай на один вечір, але я не телефоную, я вдивляюся у чорноту лісу, і те, що там мерехтить, – щось строкате, заманливе – приковує усе більше мою увагу. Мигне то червоний, то білий колір, мовби хтось причаївся там і подає мені сигнали: біле, червоне, біле, червоне…

Можливо, ці сигнали й можна розшифрувати, і навіть, можливо, вони адресовані мені, але я не володію такою здатністю розуміти їх, хоча якась певна закономірність у миготінні цих барв мусить бути.

Шкода, що не маю бінокля, на такій відстані розгледіти щось неможливо. Врешті не витримую, вдягаю чоботи, светр, кожух і шапку та йду через поле просто до лісу. Мерехтіння то з'являється, то зникає, а вітер січе в обличчя снігом і жалить щоки, очі сльозяться, скидаю рукавицю і витираю їх, але за мить вони продовжують сльозитися. Вітер дме з усе більшою силою, крутить сніговими вихорцями, піднімає цілі вітрила снігу і кидає навперейми, йти стає усе важче, ноги грузнуть по коліна, сніг забивається за халяви. Але тепер, коли я дивлюся у бік лісу, то вже не бачу того барвистого мерехтіння, бо сніг сліпить, не дозволяє придивитися.

Я вперто суну вперед, опустивши голову, бачу тільки сніг і свої ноги, окуляри, заліплені снігом, я зняв, раптом до моїх вух долинають якісь звуки, схожі на поскрипування, легеньке поскрипування хвіртки, хоча звідки тут хвіртка у лісі. Врешті сніг перестає дошкуляти, я опиняюся поміж дерев і щойно тепер можу перевести подих, тут нема такого вітру, дерева захищають від снігу і я можу роззирнутися, витираю окуляри хустинкою і бачу, що схибив, збився з дороги. Либонь, треба пройти трохи вбік, та йти засніженим лісом не просто, бо тепер уже заважає хмиз, що причаївся під кучугурами, гілляччя хапає за ноги, цупкі мацаки ожини шарпають за штани, кілька разів довелося впасти і запорпатися обличчям у сніг. Аж ось мигнуло! Це воно – біле, червоне. Ще кілька кроків і те, що я бачу, викликає в мене жах, бажання кинутися тікати. Яким божевільним був мій намір вирушити до лісу надвечір, сутінки саме почали гуснути, а ворони угорі мостилися на нічліг і голосно каркали, як на цвинтарі. А перед моїми очима вигойдувалося оте – біле, червоне – дівчина на мотузці. Обличчя її бліде й потемніле дивиться вниз. На опущених уздовж тіла руках видніють синці й чорні нігті. Волосся розкуйовджене, у ньому заплуталися дрібні сухі галузки, а на чолі видно воронячий послід. Очі видзьобані, вуста теж, крізь мертвий оскал просвічують білі зуби. Я позадкував, перехрестився, роззирнувся і кинувся тікати, я біг через пасовисько, а вітер мене підганяв у спину, я біг, а в очах мені стояв той усміх.

Вдома я зателефонував у міліцію і повідомив про знахідку. І так моя самотність того вечора розвіялася. Я знову сів біля вікна, поклав перед собою стос паперу і хотів щось писати, але з голови не виходила повішальниця, хоча світло у кімнаті не дозволяло більше бачити ліс. Я пригасив його, в краєвиді простовіч нічого не змінилося, але в якийсь момент я усвідомив, що довкола запанувала мертва тиша, ні шуму вітру, ні гавкоту собак, ні людських голосів, які хоч і дуже приглушено, та долинали до моїх вух, я примружив очі й побачив якусь темну постать, що йшла через пасовисько, йшла дуже повільно, заточуючись, грузнучи у сніг ледь не по пояс. Мені здалося, що то йде та дівчина, йде до мене, мурашки побігли мені по спині, я вхопив дерев'яне розп'яття і приставив його до шиби. Так тривало може з годину, постать продовжувала рухатися у моєму напрямку, але там під лісом заблимали фари і стало ясно, що приїхала міліція. Кого ж вони там побачать, якщо вона вже покинула те дерево?