Вбивство в старому театрі (уривок з повісті «В'язниця душ»)

Уфойє колишнього театру Скарбека, а тепер філармонії було людно, і Вістович почувався незатишно. Незатишно йому було ще й тому, що Анна, його дружина, також мала пригнічений настрій. Після того як старий театр було остаточно закрито, вона сподівалась, що невдовзі її запросять працювати до нового, але пропозиція все не надходила. Новий театр, збудований за кошти міста, вже починав репетиції, і наступного року планувалось відкриття сезону, але про Анну Каліці не згадували.

Стоячи навпроти чоловіка, вона зовсім на нього не дивилась, а розглядала інтер'єр, мовби бачила ці стіни і картини вперше. Можливо, Анна хотіла побачити зміни, проте все лишилось, як було. Тільки театр називався тепер філармонією, куди вона, щоправда, могла заходити без квитка.

Вістович, навпаки, не зводив з неї погляду. Анна була все такою ж привабливою, як і раніше. Роки не зіпсували її красу, а тільки додали шарму. У темному волоссі, що виднілось з-під капелюшка, зовсім не було сивини або ж її надійно приховали. Зморшки на обличчі міг помітити тільки дуже уважний спостерігач. Проте, вони тільки підкреслювали гарні риси її обличчя.

Комісарові хотілося, щоб зараз вона трималася за його лікоть, а він шепотів їй подружні дурнички, від чого б Анна червоніла і заливалась веселим сміхом. Так, як, зрештою, колись було… Проте вона вперто його не помічала, хоч погодилась з ним прийти сюди.

Сьогодні мав відбутися концерт неперевершеного скрипаля з Будапешту Ласло Перчені, але перед тим планувався виступ хору ветеранів імператорської армії. Було чути, як хор за стіною розспівується, комбінуючи голосні звуки з кожним приголосним:

– Ма-ме-мі-мо-му-у-у-у-у-у!.. За-зе-зі-зо-зу-у-у-у-у-у!..

Після свого виступу ветерани мали намір закликати громадськість жертвувати більше коштів на їхню спілку.

Анна, врешті, випадково глянула на Вістовича. А можливо, просто оглянула все, що тільки можна було.

– Як твоя робота в поліції? – запитала вона.

Комісар задумався. Тільки тепер йому спало на думку, що зараз вони з Анною в однаковому становищі. Її не потребують в театрі, а його відсторонили від роботи на Академічній. Контрабандист Гаусман, якому Вістович прищемив пальці в дверях, щоб витягнути потрібну інформацію, подав на нього до суду. Справу вже б закрили, покаравши комісара доганою і рекомендаціями згори надалі використовувати інші методи розслідування, але втрутилася контррозвідка. Такого знущання над своїм агентом вони пробачити йому не могли. Не рятувала навіть особиста протекція Вільгельма Шехтеля, який нещодавно став директором львівської поліції, і те, що Вістович таки спіймав убивцю.

Комісар знизав плечима, і схоже Анну така відповідь влаштувала. Хор за стіною припинив розспівуватися, урочисто завершивши свої вокальні вправи протяжним «та-те-ті-то-ту-у-у-у…» Пролунав другий дзвінок, і присутні у фойє вирішили приєднатися до тих, хто вже зайняв свої місця в залі.

Хор ветеранів імператорської армії урочисто відкрив музичний вечір, вийшовши на сцену під бадьорі аплодисменти львівської публіки. Хористи були вбрані у мундири і виблискували начищеними чобітьми та нагородами на грудях. Більшість із них були вже в старечому віці, проте намагалися триматися по-солдатському струнко. Трохи поплутавшись, цей хор дідуганів вишикувався у два ряди. Для другого ряду на сцені було завчасно приготовано лавку, щоб він височів над першим. Лавка, однак, виявилась закороткою, і два крайні ветерани зуміли поставити на ній лише по одній нозі. В цей час інша нога вільно звисала, порушуючи баланс немолодого тіла. Стояти на одній нозі було важко, і хористи час від часу ставили вільну ногу на сцену, а потім знову вистрибували на лавку, намагаючись там прилаштуватись. При цьому кожен благав свого сусіда хоч трохи посунутись, але сусід тільки широким жестом показував, що посунутися йому нікуди.

Між тим диригент, не помітивши поневірянь двох підопічних, розпочав імпрезу. Два крайні баси так і не долучилися до виконання урочистої «Wiener Soldaten», зате неабияк потішили публіку, яка з останніх сил стримувалась, щоб не нагородити хор ветеранів гучним реготом. Під час наступної композиції баси вхопилися за плече сусіда, ледь не стягши і того донизу, аж він сам мусив ухопитися за мундир наступного хориста. Той за іншого, і так в другому ряді ветерани міцно сплелися руками, небезпечно хитаючись на лавці то вліво, то вправо. Зате двоє крайніх більше не почувались ображеними.

Спостерігаючи таке братнє єднання, диригент, замість диригувати, вхопився за голову, і хор без нього дотягнув «Hallelujah». Після цього за справу взявся передній ряд, підставляючи товаришам плечі, голови і шиї для опори. Хор тепер став зовсім сплутаний і скарлючений, але більше не розхитувався, а тому диригент наважився на третю композицію. Після неї він першим утік зі сцени, а дідугани несподівано злагоджено вишикувались у стрій і дружньо закликали присутніх жертвувати гроші на ветеранську справу. Публіка вибухнула оваціями, і хористи, почуваючись цілковито щасливими, так само строєм вийшли за куліси.

Після них на сцену вийшов Ласло Перчені в супроводі піаністки, що мала акомпанувати його скрипці. Анна зітхнула з полегшенням і піднесла до очей свій крихітний театральний бінокль. Доки скрипаль та піаністка посміхались публіці, за їхніми спинами швидко винесли лавку, яка залишилася після хору. Тепер сцена повністю була готова до основної події вечора.

Вістович ще раз поглянув на свою дружину. Анна не відривала від очей бінокля і, здавалась, повністю заглибилась у перші акорди «Чардашу» Монті. Комісару не залишалося нічого іншого, як самому вдати з себе уважного слухача. Вістович любив музику, але зараз вона його навіть дратувала. Відчувалось, як поволі спливає вечір, а нічого важливого так і не було сказано. Залишалося тільки втішати себе думкою, що присутність Анни поруч з ним також означає немало. Можливо, бодай на прощання вона подарує йому якусь надію. Хоч потайки він сподівався, що не буде ніякого прощання сьогодні.

Між тим Перчені з особливим натхненням розпочав грати «Чакону». Вістович перестав нарешті крадькома спостерігати за дружиною і перевів погляд на сцену. І композиція, і виконання були направду чудовими, то ж комісар на хвилину забув про свої гризоти. Згодом йому захотілося заплющити очі. Здавалось, так буде краще чути музику.

Несподівано концерт обірвався. Десь у глибині залу пролунав різкий постріл, і перелякані слухачі схопилися з місць. Кожен намагався розгледіти того, хто стріляв, але марно. В залі досі було темно, а освітлювалась тільки сцена. Проте, перш ніж будь-хто встиг прийти до тями, постріл повторився. Цього разу з іншого боку. Здавалося, з перших рядів. Публіка розвернулася туди, але знову не було видно того, хто стріляв. На сцені лишалися закам'яніла від страху піаністка і скрипаль, що інстинктивно притискав до себе свій інструмент. Над головами присутніх почувся пронизливий жіночий крик. Публіка звела очі догори, побачивши, як тіло чоловіка, перехилившись через край лоджії, полетіло донизу. Ті, хто знаходився під лоджією, сполохано розступились, звільняючи йому місце для падіння. Щойно тіло гучно приземлилося, частина присутніх перелякано кинулась до виходу.

Вістович уперше за багато років обійняв дружину, але тільки для того, щоб захистити її від натовпу, що міг за іграшки збити з ніг. Він притиснув Анну до стіни, очікуючи, доки припиняться штурхани в спину, і відчув, як вона тремтить від страху. Комісару навіть був приємний цей страх, який не дозволяв Анні розірвати обійми і відштовхнути його від себе.

Нарешті всі налякані вийшли, і комісар зміг підійти до тіла. Довкола нього вже зібралося з десяток чоловіків, які жваво обговорювали подію. Найперше, вимагали один від одного покликати поліцію, і при тому ніхто не рухався з місця. Врешті, один з них відділився від гурту і рушив до виходу.

– Розійдіться, панове, – наказав комісар, і ті слухняно зробили кілька кроків назад.

Чоловік лежав обличчям донизу. Вістович найперше торкнувся його зап'ястя, щоб перевірити пульс.

– Марно, – промовив хтось, – куля пробила голову. Він помер швидше, ніж упав.

Комісар звів погляд на того, хто говорив, і побачив перед собою високого чоловіка, що спостерігав за ним крізь блискучий лорнет.

– Ви лікар? – запитав у нього Вістович.

– Певною мірою, – відповів той, – а ви поліцейський?

– Певною мірою…

Між тим до зали справді увірвались двоє постових, наробивши стільки галасу, мовби їх було зо два десятки.

– А от і ваші, – посміхнувся чоловік з лорнетом, – стримайте їх, щоб вони випадково не затоптали цього сердегу. У нього й так препаскудний видався нині вечір…

Вістович, ніяк не зреагувавши на цей чорний жарт, випростався, щоб зустріти поліцейських.

– Пане комісаре! – в один голос вигукнули ті, виструнчившись біля нього.

Той важко зітхнув і роззирнувся довкола себе. Було два постріли, один з глибини залу, інший з перших рядів. Тим, хто стріляв, неважко було загубитися в натовпі і вийти разом з усіма з залу, а потім і з філармонії. Лишалась надія на глядачів, в яких були перші та останні місця. Мусив же хтось із них побачити людей зі зброєю. Правда, цих імовірних свідків також тепер не знайдеш. Хіба що вони самі звернуться до поліції.

– Викличте сюди когось з Академічної, – наказав поліцейським Вістович.

Комісар відчував навіть полегшення від того, що цим буде займатись зараз хтось інший.

Один з постових кинувся виконувати його наказ. Нарешті увімкнули світло в залі. Чоловік з лорнетом кудись пропав. Залишилось тільки декілька зацікавлених осіб і його дружина, що трималась на віддалі. Вона благально дивилась на нього, прагнучи якомога швидше залишити цю проклятущу залу. На сцені також зібралося декілька чоловік, очевидно це були працівники філармонії.

Вістович наблизився до Анни і якось по-дурному їй усміхнувся.

– Я хочу звідси піти, – нервово промовила жінка, – негайно.

Комісар підкликав постового.

– Знайди пані фіакр і простеж, щоб вона сіла, – наказав йому Вістович.

– Слухаюсь, – коротко відповів той і подав Анні руку.

Провівши їх поглядом, комісар заявив гучним голосом:

– Усіх інших також прошу вийти. Тут провадиться слідство!

Залишившись з убитим наодинці, Вістович найперше ретельно оглянув підлогу вздовж першого ряду. Потім вздовж другого і третього. Нічого не знайшовши, він сердито вилаявся і кілька хвилин мусив нерухомо постояти, щоб від голови відхлинула кров. Після цього він оглянув убитого і зробив декілька нотаток у блокноті. Тим часом повернувся постовий, що проводжав його дружину.

– Усе зроблено, пане комісаре, – доповів той.

– Чудово. А тепер стій тут, щоб ніяка франца не порухала тіло, – знову наказав комісар і подався до виходу.

У гардеробі він забрав свій плащ та капелюх. Тицьнувши крону гардеробнику, що мусив чекати його одного, Вістович вийшов на вулицю. Тут він зупинився і запалив цигарку. Всередині клекотіли лють і відчай. Комісар сподівався, що до Різдва Анна повернеться до нього. І хоч в обох зараз не найкращі часи, та йому вірилось, що їхнє подружнє життя могло б розпочатися знов. Проте сьогоднішній вечір поховав усі надії. До Різдва залишався тиждень, і, схоже, на Вігілію Вістович вкотре буде сам… Хіба що станеться Різдвяне диво чи втрутяться святі.

Замість святих на освітленій частині вулиці з'явилися дві знайомі постаті. Вони поспіхом наближались до нього, і нижча на зріст постать промовляла щось на кшталт «Як же мене заграла ця служба…» Це був Фельнер, поліційний лікар, а поруч з ним – ад'юнкт Самковський. За цими двома поспішав постовий, якого комісар відправив за ними.

– Вістовичу, – Фельнер невідомо чому зрадів, – а пан, значить, кохається в музиці?

Підійшовши ближче, він потиснув комісарові руку. Те саме зробив Самковський. Вістович запалив другу цигарку.

– До сраки мені вже музика, – коротко відповів комісар.

І в цю фразу вмістилися всі його сьогоднішні розчарування. Двоє прибулих реготнули і попросили розповісти про те, що сталося. Вістович, врешті, мусив зайти з ними всередину, щоб доповнити розповідь фактами.

– А де були ви? – запитав Самковський, приглядаючись до тіла вбитого. Той, очікувано, залишався на тому ж місці.

– Посередині, – комісар вказав на свій десятий ряд.

– Отже ви також нічого не помітили?

– Ні.

– Куля потрапила точнісінько в маківку, – озвався Фельнер, – це ж треба, ще такого не бачив.

– Все просто, – пояснив Вістович, – перший постріл пролунав у глибині залу. Всі повернулись туди. З балкону було видно погано, тому він перехилився через край, щоб і собі спробувати роздивитись, хто стріляв. В цей час убивця з перших рядів поцілив йому просто в центр голови.

– Цікаво, куди був спрямований той перший постріл? – задумливо сказав Самковський.

Вістович подумав, що це його перше самостійне розслідування і практиканту дуже не хочеться, щоб хтось втручався. Навіть якщо це Вістович, якого зараз офіційно відсторонено від будь-яких справ у поліції. Та все ж комісар не стримався.

– Як на мене, перший раз стріляли тільки для того, щоб відволікти увагу, – сказав він, – усі, хай на кілька секунд, але відвернулися в потрібний бік. Професійному вбивці, який був у першому ряді, вистачило цього часу, щоб вихопити зброю, вбити жертву і так само непомітно сховати зброю назад, а потім загубитися в натовпі.

Обличчя Самковського геть скисло. «Аякже, – подумав комісар, – ти от-от би здогадався сам».

– Я шукав гільзу на підлозі, – вголос додав Вістович, – щоб хоч приблизно знати, де стояв убивця, але не знайшов. Можливо, панові пощастить більше, Самковський. На все добре!

Комісар подався до виходу.

– Auf Wiedersehen, – звично відповів Фельнер, не відриваючись від роботи.

– Auf Wiedersehen, – мимовільно повторив практикант.

«Йому пощастить, якщо до поліції звернуться свідки, – подумав комісар, знову опинившись на вулиці, – в іншому разі цю справу одразу можна передавати в архів. Шансів розкрити вбивство в Самковського не буде».

Того вечора Вістович не знайшов нічого кращого, як нахлятися в кав'ярні Шнайдера і напівпритомним дістатись додому. Ранок зустрів його жахливим кацом, від якого знову рятувала тільки пляшка «Baczewski». Третього дня, крізь п'яний сон, він почув запах кави. Сяк-так розплющивши очі, комісар побачив над собою тендітну постать Бейли. Вона схилилась над ним, вочевидь намагаючись помітити на його обличчі ознаки свідомості.

Бейла, знову Бейла!.. Цього разу вона тут, щоб засвідчити його поразку. Як же вона потрібна йому, і як, чорт забирай, боляче на неї зараз дивитися!.. Вістович знову заплющив очі.

– Адасю, – тихо промовила вона, – чуєш мене?

Йому захотілося набрати в легені повітря і глибоко зітхнути, але він стримався, боячись, що Бейла знепритомніє. Натомість комісар вже впевненіше розплющив очі і поглянув на неї. Жінка виглядала стомленою, але її привабливість нікуди не поділася. Він так само хотів її, незважаючи на свій жалюгідний стан.

Комісар з подивом помітив, що на ньому той самий плащ, що й три дні тому, і тільки черевики стояли біля ліжка. Очевидно, Бейла їх зняла. Далі Вістович сперся на лікоть, аби переконатись, що він у своєму помешканні. Помешкання, на щастя, було справді його.

Врешті, комісар обережно сів на край ліжка. Голова була важкою, а шлунок спазматично стиснувся, категорично протестуючи проти нових вливань алкоголю. На щастя, господар більше не мав такого наміру. Від самої думки про все, що міцніше за каву, починало нудити. Срібна таця з кавником і свіжою випічкою стояла на його секретері. Вістович жадібно ковтнув слину і вже хотів подякувати Бейлі, коли ж помітив, що на таці було три філіжанки.

– Ти на когось чекаєш? – запитав комісар.

– Коли я прийшла, в тебе вже були гості, – пояснила жінка.

– Доброго ранку, комісаре, – почувся чоловічий голос.

У дверях кімнати, одягнений в цивільний одяг, стояв Редль. Вістович сягнув рукою по свій револьвер, але кишеня плаща виявилась порожньою. На обличчі полковника з'явилась крива усмішка.

– Уночі я мусив забрати вашу зброю, – пояснив гість, – ви були в такому стані, що могли кого-небудь пристрілити. Але зараз я готовий повернути вам її…

З цими словами полковник виклав револьвер Вістовича на секретер поруч з тацею. Тоді взяв кавник і налив з нього кави в філіжанки. Після цього учтиво переніс тацю на столик поруч ліжка.

Комісара дещо дратувала його театральність. Найперше, звівшись на ноги, він підійшов до секретеру і забрав свій «Гассер». Щоправда, в каморах револьвера не виявилось жодного патрона.

Редль тим часом узяв до рук філіжанку і підійшов з нею до вікна. Надворі починався ще один похмурий грудневий день. Місто посилало в небо сині і чорні струмені диму з численних димарів, зігріваючись у цю безсніжну, але мерзенно-холодну пору. В помешканні Вістовича також не завадило б запалити піч.

– Снідайте, комісаре, у нас з вами важлива розмова, – знову озвався Редль, помітивши, що той не взяв свою філіжанку і навіть не торкнувся випічки, – набирайтеся сил.

– Можемо розмовляти одразу, – відповів той.

Бажання їсти поступово зменшувалось, доки не зникло зовсім. Присутність в будинку людини з контррозвідки кого-завгодно позбавить апетиту.

– Як скажете, – відповів полковник, виразно поглянувши на Бейлу. Жінка підвелася і вийшла в сусідню кімнату.

Трохи помовчавши, Редль продовжив:

– Так от, комісаре, якщо пам'ять остаточно до вас повернулась, пригадайте події триденної давнини. Я маю на увазі вбивство в філармонії… Як мені відомо, ви сталі мимовільним свідком цієї події. Пригадуєте?

Вістович ледь помітно кивнув.

– Чи знаєте ви, хто цей убієнний?

– Не знаю.

Полковник єхидно усміхнувся.

– Звісно, увесь цей час вам ніколи було читати пресу, – сказав він, – а між тим газети просто сказились. У всіх однакові заголовки.

Редль дістав з внутрішньої кишені плаща свіжий номер «Діла» і простягнув його комісару. Той, напруживши мозок, прочитав на першій шпальті: «Вбито депутата Галицького сейму Бартоломея Ракоцького!» Читати статтю Вістович не мав наміру, тому відклав газету вбік.

– Ракоцький був не просто депутатом, – продовжив полковник, – він очолював об'єднання крупних землевласників, яке до того ж підтримувало австрійську політику. Як ви розумієте, про його смерть вже відомо в Відні. І Відень хоче розслідування…

Незважаючи на свій кепський стан, Вістович потроху починав розуміти, куди той хилить. І це розуміння було бальзамом на його душу.

– Розкриття убивств не наша справа, – продовжив Редль, – але контррозвідка зацікавлена, щоб убивцю знайшли.

– Наскільки мені відомо, поліція взялася за цю справу, – сказав комісар, уважно спостерігаючи за співрозмовником.

Сівши за його секретер, полковник підтягнув до себе переповнену попільничку і неквапно закурив.

– Я хочу, щоб ви зрозуміли мене правильно, Вістовичу, – за кілька хвилин продовжив Редль, – в тутешній Дирекції поліції працюють переважно поляки, які й самі раді позбутися проавстрійських елементів у сеймі. Я не здивуюсь, якщо невдовзі вони закриють цю справу і повідомлять, що сердешний Ракоцький публічно наклав на себе руки. Тому сподіватися ми можемо тільки на вас і Шехтеля. На щастя, він тепер вже директор поліції.

– Саме завдяки вам, полковнику, – випалив комісар, – я й не можу зараз зайнятися цією справою. Тому покладайте свої надії на одного Шехтеля! А я подбаю про те, щоб вчасно з'являтися до суду в справі Гаусмана…

Перечекавши цю хвилю гніву, Редль продовжив своїм спокійним крижаним тоном:

– Ми подбаємо про те, щоб слухання припинились на час розслідування. Також подбаємо про вирок. Він буде залежати від ваших старань, Вістовичу.

– І все? – запитав той, і собі заспокоївшись.

Комісар зрозумів, що іншої подібної можливості поторгува-тись за своє майбутнє в нього може не трапитись.

– Ми підтримаємо вашу подальшу кар'єру, – відповів Редль, – також можете розраховувати на підтримку Evidenzburo.

– Мені потрібні письмові гарантії, – мовив комісар.

– Сьогодні Вільгельм Шехтель отримає телеграму від міністерства поліції з пропозицією розглянути вашу кандидатуру на посаду заступника директора, – відповів Редль, – це, як на мене, найкраще свідчення серйозності наших намірів щодо вас.

Полковник вилив рештки прохолодної кави собі в філіжанку.

– По щирості, комісаре, у вас невеликий вибір, – зауважив він, – не забувайте, що слідство у вашій справі наразі триває. І тільки ми можемо його зупинити.

– Тоді вам не потрібна моя відповідь, – сказав Вістович і, не втримавшись, потягнувся за випічкою. Голод ставав нестерпним.

– Можливо й так, – погодився Редль, – а тепер я скажу найголовніше… Бартоломей Раковський мав бездоганну репутацію. І такою ж вона мусить залишитись після цього розслідування. Пан зрозумів мене, Вістовичу?

– Зрозумів, – понуро відповів той.

– Чудово, – полковник загасив цигарку і підвівся з-за секретеру, – гадаю, до вечора вас буде відновлено на посаді. За справу краще беріться негайно.

Він застебнув плащ і після цього додав, простягнувши комісару візитку:

– Звертайтесь, якщо буде потрібна моя допомога. Але тільки в крайньому випадку. Успіху, пане Вістовичу.

З цими словами Редль вийшов. Почекавши трохи, комісар підійшов до вікна і побачив, як той виходить з його будинку. Роззирнувшись довкола, полковник подався вздовж вулиці, а потім пропав з виду.

До його кімнати повернулась Бейла. Жінка також була одягнута для виходу.

– Ти не залишишся? – запитав комісар.

– Ні, – відповіла вона, – я хвилювалась за тебе, втім тепер бачу, що все гаразд.

Вістович спробував легенько взяти її за лікоть, але вона не дозволила.

– Адаме, – тихо промовила Бейла, – ти знаєш, я ніколи і нічого не вимагала від тебе. Але не хочу бути потрібною лише тоді, коли тобі не щастить з дружиною.

Вістович спробував заперечити, але не зумів збрехати. Вона посміхнулась і залишила його наодинці.

© Б. Коломійчук, 2014