Друзі й дороги
Друзі й дороги
…Коли я помиратиму,
Про що подумаю в останню мить,
Якщо, звісно, це не трапиться раптово?…
Що зарахую до помилок?
А що – до досягнень?
Можливо, те й інше поміняються місцями?
І я зрозумію,
Що все минається і нічого не має значення,
Крім друзів…
Крім друзів,
Котрі стоятимуть і дивитимуться на мене
В останню мить…
…як на мене, найкращий роман Юрка Андруховича – «Рекреації», котрий закінчується імітацією масового розстрілу письменників…
Коли люди з автоматами оточили творців і вони відчули, що це їхня остання мить, – вони… взялись за руки. Вони стали простими, банальними, самотніми й переляканими дітьми.
Вони відчули: перХформенс скінчився. Профанація – також.
Профанація завжди закінчується, коли тобі в обличчя дивиться дуло револьвера.
Дружба й любов існують, як вічні категорії, коли ти відчуваєш, що в твої затьмарені очі дивиться зовсім тверезе око револьвера.
…я не люблю будь-яких масових заходів, адже всі вони є зомбуванням у той чи іншій спосіб. І подекуди ярмарком марнославства.
Але сама дорога до цього ярмарку – найцікавіше й найкраще, що згадуєш потім.
Одна з таких доріг називалася для мене «Дві хвилини правди».
…одного разу ми з видавцями і Ларисою Денисенко цілий день їхали в «бусику», завантаженому книжками. Їхали до Гуляйполя.
Зупинялися в придорожніх кав’ярнях, проїжджали села й міста. І я почала фантазувати про те, як четверо людей, які до того не знали одне одного, сіли в авто – кожен у своїй справі – і вирішили… ніколи не повертатися до міста. Що з ними сталося далі? До чого вони дійшли? Яке ОКО спостерігало за ними? І на які вчинки воно їх штовхнуло?
Дорога – це те саме море. Вона безкінечна і накочується хвилями.
Дорога – наркотик.
Безум.
Безлад.
Брудні руки.
Сік розбитих кавунів.
Кущі: дівчатка – направо, хлопчики – наліво.
Співи…
Ми з Ларискою співали кілька годин поспіль, доки Микола Кравченко, що сидів за кермом, не почав благати, щоб ми замовкли. Але ми не замовкли, адже (пригадайте самі щось подібне!) бувають такі відчайдушні години в житті, коли, здається, ти можеш все: співати краще за Марію Каллас, станцювати не гірше, ніж Плісецька, видати експромт, вартий Нобелівської премії. Це все робить дорога, рух і гарні друзі, що сидять поруч…
Вже на під’їзді до Запоріжжя, Микола, зазомбований нашими співами, раптом сказав: «А давайте плюнемо на все і махнемо на море. Тут недалеко!»
Але ж ми їхали продавати книжки! Що в умовах вітчизняного горе-книгорозповсюдження стало традиційним. Ми мужньо відмовилися від спокусливої пропозиції. І таким чином опівночі опинилися в наметах на стадіоні Гуляйполя.
Приїхали першими. Тож зайняли найкращий вільний намет. Нам видали чотири пінопластові «матраци»…
Чудові умови! Щоб якось прийти до тями, ми вирішили повечеряти. На стадіоні було темно й порожньо, якісь маніяки бродили довкола наметів і час від часу волали в темряву: «Жадан!!! Жадан!!!»
Ми сиділи за розкладним столиком, який десь роздобув Микола, хрумтіли огірками. Дуже кортіло щось утнути. Адже порожні намети виглядали доволі нудно.
Чільна делегація письменників мала прибути вранці. Ми дістали двадцять – тридцять аркушів і старанно вивели на них «ЗАЙНЯТО. ПОКАЛЬЧУК». Ховаючись у темряві та ледь стримуючи сміх, розвісили ці аркуші на кожному наметі.
…Уранці, коли ми ще спали, нас розбудили сотні голосів: «О! Дивись – тут вже зайнято. Тут живе Пако!», «І тут живе Пако!», «Скрізь живе Пако!» Особливо смішно було спостерігати, як хтось шанобливо зупиняючись біля «зайнятої резиденції», обережно заглядав у дірочку полотняних дверей і тремтячим голосом гукав: «Пане Юрію! Ви тут?»
Дивно, але через багато років цю кумедну ситуацію мені переповідають люди, котрі там були. І я мушу сором’язливо зізнаватися, що це зробили ми…
А Юрко приїхав удень. Промчав на тачанці стадіоном – в червоній сорочці, з чорним паском, у своїх незмінних чорних окулярах.
Тоді я не знала, що через кілька років писатиму такий нарис…
Торнадо на ім’я Пако
Відчуття того, що Юрко ПІШОВ, у мене не було навіть на похороні. Можливо, таким чином захищалась від реальності.
Думала: тепер він нарешті наговориться зі своїми улюбленими «латиносами» – Кортасаром, Борхесом, Астуріасом.
Уявляла: ось він заходить до них у затишне бунгало, обвішане килимами з яскравими геометричними малюнками – в сомбреро, у своїй яскраво-червоній сорочці, у чорному кептарі, каже:
– Привіт, хлопці!
І вони заварюють йому свій фірмовий чай-мате, посуваються, даючи йому місце. І починають сперечатися про «складнощі перекладу», звертаючись один до одного – «брате» або «старий»…
І потім ще довго, зупиняючись поглядом у міському натовпі на якусь чудернацьку яскраву постать, ловила себе на думці – це він! Не всидів на тих килимах, таки повернувся! Адже колись зауважила: якби в літературному світі Юрка Покальчука не було – його варто було б вигадати, щоб не було нудно.
Але він був!
У своєму фіолетовому пальті, з червоним шаликом довкола шиї, у незмінних чорних окулярах, у «мистецькому» береті, з-під якого вибиваються смоляні кучері. Галасливий, сумбурний, з купою розповідей про все – водночас. Людина-феєрверк. І згадується він так само – у спалахах, у яких більше місця чомусь кумедному.
Адже веселе запам’ятовується краще, ніж сумне.
…Готую на кухні свою фірмову страву – «ліниві голубці». Виглядають не презентабельно, проте пахнуть смачно. Юрко вривається до кухні, щось говорить і, між іншим, вихоплює у мене ложку, відкидає кришку з недосмаженої страви і, продовжуючи говорити, закидає в себе ті «голубці». І так само швидко зникає, показуючи великим пальцем – «Во!» Я лишаюсь стояти біля порожньої пательні з німим питанням: що це було? Ніби вихор пролетів. А швидше за все, торнадо на ім’я «Пако».
Мені завжди здавалося, що він БІЛЬШИЙ за свої книжки, що він сам – ціла книга, яку ще не написав, але обов’язково напише. Про свої пригоди в Сибіру, де полював на оленів, про мандрівки світом, про небезпечні ситуації в циганському таборі чи ще деінде, про те, про що він не наважувався говорити – тільки натякав. Мовляв, «про це ще рано, потім»…
…Завжди був центром компанії.
Певно, декого дратував, адже не вписувався в коло своїх однолітків, був у колі молодих найбільшим авантюристом. Співав із хлопцями з «Мертвого півня», назвавши «групу» – «ВВМ»: Вогні Великого Міста. Такий собі окремий «проект», у якому своїм сумбурним речитативом «співав» власну поезію. І його слухали, адже сам «Пако» і тут був БІЛЬШИМ, ніж те, що робив. Ішли саме «подивитись на Пако». І, як мені здається, швидше за все отримати ту енергетику, яку він випромінював, як маленька електростанція.
З «домашніх ситуацій» якось вразила ще й така, з його донькою Оксаною. Тоді вона була зовсім маленька й несподівано заснула прямо на підлозі посеред кімнати, підклавши під голову кулачок. Розгублено повідомляю про цю подію Юркові, кажу, що малу, певно, треба перекласти на ліжко. «Не треба, – каже він спокійно, – вона так звикла!» – і підсуває їй під голову лише подушку. Спартанське виховання, подумала я, певно, готує її до труднощів життя. Одного разу я запитала (це було в інтерв’ю) його про «головних жінок його життя» і не помилилась, вже здогадуючись про відповідь – Оксана. Адже про доньку завжди любив говорити у будь-якій компанії, пишався їхньою дружбою, довірою і якимись «хлоп’ячими» стосунками. І це було зворушливо. Зовсім не в’язалося з його циганським образом «самотнього вовка»…
Я думаю, що інші напишуть більше і краще.
Можливо, маючи на те дозвіл. Те ж, що згадується мені, – досить побутове. Те, що він колись розповідав мені для журналу, – лишилося на папері й навряд чи варто повторюватись. Те, що знаю від нього і про нього «не для преси», нехай лишиться таємницею. Адже Пако мусить бути овіяний таємницею!
А те, що вразило в серпні того року, в якому він ПІШОВ, досі стоїть перед очима.
…Тоді на книжковому ярмарку, що проходив в Українському Домі, Юрко вперше був сам. Не знаю, як це правильно пояснити…
Довкола нього завжди купчилося доволі багато різних людей – друзів, приятелів, прихильників. А тоді я побачила його на автограф-сесії в якісь незвичній аурі самотності.
І це здалося дивним. Підійшла. Ми обнялися. «Нічого, Ірко, – шепнув він мені на вухо, – прорвемось – будемо жити!»
А потім пішов сходами.
Ніхто не кинувся слідом, не гукав до нього, не пропонував забігти до найближчої кнайпи.
Він ішов абсолютно САМ, ніби збурені хвилі, які завжди оточували його, відкотились і принишкли. Він вийшов у скляні двері й досить довго стояв, дивлячись на Європейську площу. І це теж здалося дивним: щоб Юрко Покальчук – Покаль, Пако! – ось так нерухомо завмер над вогнями Великого Міста. Зовсім один.
Можливо, у тому не було нічого дивного.
Можливо, потім, коли він зійшов з пагорба, його знову закрутив вир облич, розмов, зустрічей, вітань.
І все було, як завжди. Але ті довгі хвилини, коли він стояв сам-один у вечірньому серпанку, чомусь врізались у пам’ять.
Потім він повільно почав спускатися вниз.
Був кінець серпня 2008 року.
Леся
…одного разу, років сімнадцять тому, коли я працювала в дитячій редакції на першому каналі Національного радіо, одна журналістка, перехопивши мене в їдальні, познайомила із головним редактором дитячого журналу Лесею Ворониною. Я дуже важко йду на контакт, тим паче що моя колега сказала, що це – дружина Євгена Гуцала, дитяча письменниця. Мене заціпило, доки Леся запитала: «А чи ви часом не пишете для дітей?»
Я писала. Але соромилась це комусь показати. Тремтячими руками я віддала їй свою казку. І зникла на два місяці. Не телефонувала, не нав’язувалась із запитаннями, як там моя «нєтлєнка»? А коли все ж таки вирішила поцікавитись, збиралася зо два дні, репетирувала розмову перед люстром.
Наприклад, можна почати так: «Доброго дня, пані Лесю… Це вас турбує…» Ні, краще так: «Пані Лесю, це Ірен. Я вам колись дала свою казку…» А що далі?
Вона, мабуть, скаже: «Так, дала. Вона нам не підійшла». А що я скажу потім? «Дякую-дякую-по-спині-ломакою»?…
Я обрала вечірній час, коли в мене вдома всі спали, і зателефонувала. «Пані Лесю, це Ірен…» – промовила я.
А далі ми проговорили дві години…
Говоримо й досі.
І досі – «на ви», але це вже за звичкою.
Якби не Леся, я б у багатьох випадках, коли треба було діяти, «жувала кашу» – тобто розмірковувала б з приводу «сенсу буття».
Адже завжди любила все ускладнювати.
Причому, настільки, що зіпсований на кухні кран видавався мені всесвітньою трагедією – адже тоді треба було СПІЛКУВАТИСЯ з НЕЗНАЙОМИМИ людьми!
Якби це було можливо, я б краще сама опанувала фах слюсаря-сантехніка, стоматолога, перукаря, електрика, теслі, працівника ЖЕКу чи податкової інспекції, одне слово – уміла б усувати всі ті проблеми, з якими доводиться зіштовхуватися в побуті. А якщо виникали якісь серйозніші проблеми, я мучилась через них і вони здавалися мені нерозв’язними. А до чого тут Леся?
…одного разу, готуючись до серйозної розмови з дуже важливою людиною, я зателефонувала до неї і сказала:
– Лесю, а якщо я скажу ось так…
І, як завжди, вдалася до розлогих екскурсів «від царя Панька» до нинішнього моменту.
Леся уважно вислухала мене.
– Ну як? – запитала я.
– Слушно… – сказала Леся. А потім, помовчавши кілька секунд, делікатно додала: – Але… мені здається… – Зрештою, вона замовкла, а потім рішуче сказала: Роздобудя! З вас знущаються, а ви розводите весь цей сироп про душу? Скажіть просто: «Пішли ви…» – тут м’яка й інтелігентна дитяча письменниця повідомила відкритим текстом – куди саме.
І в моїй голові, набитій метафорами, одразу все стало на свої місця. А коли я скористалася цією порадою, то з подивом зрозуміла, що все геніальне – просте. Подіяло!
Відтоді, завдяки Лесі, я намагаюсь більше нічого не ускладнювати…
До речі, Леся вважає, що всі письменники – ексгібіціоністи.
І тому, перед тим як подати цей рукопис до видавництва, я, напевно, віддам його Лесі (так я робила з усіма своїми творами). І якщо вона викреслить два-три епізоди, я погоджусь з усіма її купюрами.
Лізка
…колись ми забарилися разом сидіти на паперті.
Це було в ті часи, коли нам доводилося добиратися додому пішки, адже навіть квиток на тролейбус був нам не по кишені. Так, так, було й таке в середині 90-х! Але я, здається, вже про це говорила… Хоча ніде правди подіти: відчуття безвиході переслідувало всіх тих, кому нині «за…», чи не з дитинства. Можливо, тому ми такі живучі? Тобі дають по голові – а ти здіймаєшся на ноги й уперто йдеш далі. І – що дивно – виграєш. Адже «безвихідь» – той мій улюблений «нуль», з якого починається відлік. І… та казка, у яку я все ж таки наполягаю вірити всім. Отже…
…одного разу Лізка сиділа на цьому нулі. Цілком безперспективно. Глухо. Безвилазно.
Питання «паперті» постало руба. І тоді ми написали «резюме» в одну солідну фірму, так, заради жарту. Ми перечитали його сто разів, поредагували, «замочили» п’ятдесятьма грамами розведеного спирту (іншого під рукою не було) і відправили до офісу небожителів.
Викликали її наступного дня. А перед тим, увечері, ми пішли до… церкви. Адже цей виклик був із царини фантастики – надто серйозною була та фірма, щоби брати людину «просто з вулиці», тому хотілося підкріпити це дивне рішення «Божим благословенням».
Була зима, і «мело, мело по всій землі». Ми стояли в хурделиці, як дві замерзлі собаки.
– А якщо зайде мова про зарплатню, – перелякано сказала Лізка, – скільки просити?
– А скільки б ти хотіла для щастя? – запитала я.
– Зараз я була б рада, якби це було триста гривень…
– Ти жартуєш, – сказала я. – Скажи: п’ятсот. А вже потім, у разі чого, скинеш до цієї суми.
(До речі, можете собі уявити глибину тодішньої безвиході?)
Наступного дня дія розгорталася так. Одягнувши єдиний пристойний светр, Лізка з гідністю витримала співбесіду, завершення якої чекала з особливим тремтінням.
– У скільки ви б оцінили вашу роботу? – запитали її.
Як і було відрепетирувано напередодні, Лізка витримала паузу, порахувавши до п’яти. Триста? Чи п’ятсот?
Тоді їй підсунули маленький аркушик паперу, на якому легким почерком начальник накреслив цифру. Підсунув і запитально поглянув на майбутню співробітницю. На клаптику була написала цифра, яка не вкладалася до голови. Причому в доларовому еквіваленті. Озвучувати цю цифру я не буду, але, повірте, вона жодним чином не могла потрапити до наших мізків учора, коли ми стояли на паперті тієї церкви.
Те, що в Лізки відібрало мову, начальник сприйняв за глибокий сумнів у його платоспроможності й сором’язливо додав:
– Але бувають ще преміальні…
Увечері ми знову «замочили» справу моєю фірмовою солянкою. І повірили в диво. Хоча яке в тому диво? Це диво зробили кілька чинників, котрі завжди були в Лізчиному життєвому багажі: багато читати, цікавитися всім, що відбувається довкола, мати свою точку зору і не боятися її висловити. Хіба це дивно?…
…Років сім тому ми зняли з Лізкою такий сюжет. (Варто зауважити, що тоді я сама не знала, які зміни відбудуться і в моєму житті. Тому подаю цей сюжет у тій локації, у якій він відбувався тоді…)
Моя маленька кухня-кабінет, де сплю, працюю, приймаю гостей і часом щось перехоплюю за низеньким столиком, на якому стоїть ноутбук. Зима. Я купила сокодавку – неабияке матеріальне досягнення на той час.
Ми начавили дві великі склянки апельсинового соку. Я ввімкнула камеру, вмонтовану в ноутбук.
На екрані з’явилися дві кумедні пики – двох жінок, які знають одна одну сто мільйонів років.
Текст:
Перша жінка (я): Ось це – моя подруга Ліза. Колись ми збиралися сидіти з нею на паперті… А тепер сидимо, п’ємо апельсиновий сік…
Друга жінка (Лізка):…дорогі коньяки…
Перша жінка:…обидві – красуні…
(Сміх)
Друга жінка (в глибокій задумі):…життя, в принципі, вдалося…
Перша жінка: А давай хором скажемо!
Перша і Друга жінки (хором): Життя вдалося! (Шалений сміх. Майже регіт.)
Кінець сюжету. Геппі енд.
…Лізці сняться пророчі сни. Вона схожа на Сандру Баллок. Років із десять тому вона з родиною збиралася емігрувати до Канади. Ридаючи з цього приводу, я вже пакувала для неї подарунок, у якому їй було б краще згадувати мене: свій пухнастий банний халат…
Доки чекали дозволу на виїзд, зрозуміли, що ніколи не зможуть покинути Україну, а Київ – найкраще місто на землі.
Навіть якщо все ж таки сидітимемо на паперті.
Галя й Оксана, хазяйка Чебурашки
…Зі львівської газети «Високий Замок» зателефонувала (це було десять років тому!) журналістка, назвалася Галиною Вдовиченко й повідомила, що приїде до Києва взяти інтерв’ю. Перебуваючи не в кращому гуморі, я зловтішно призначила зустріч «у чорта на куличках» – там, де було моє місце роботи. Просто назвала адресу. І, вже поклавши слухавку, подумала, що вона навряд чи зможе зорієнтуватися. Сама діставалася туди трьома транспортами.
Але Галя приїхала в призначений термін.
І її стаття починалася так: «Здається, ми гралися в одній пісочниці…»
Граємося досі, Галю.
Особливо з того часу, як кілька років тому отримала від Галини «дивного листа»: «Іренко, утнула щось незвичайне!»
Я зробила три припущення: а) пішла з роботи, б) завагітніла, в) написала роман.
Правдою виявилося третє: роман! Він називався «Пів’яблука» й одразу отримав відзнаку «Вибір видавців» на конкурсі «Коронація слова».
Потім з’явилися «Тамдевін», «Бора», кілька дитячих книжок і… «Інші пів’яблука».
А в мене неочікувано з’явилися дві подруги Галя й Оксанка, що відома у Львові як «хазяйка Чебурашки» і затишної маленької квартири в самому центрі, в якій не побував хіба що лінивий. Тобто «лінивий» на любов і дружбу.
Хоча й сама я потрапила в цю квартиру, як «лінива» і загальмована у своїх почуттях до всього нового, дурепа. Дійсно, я вважаю, що справжня дружба – прерогатива юності й навіть дитинства, а після певного віку можливе лише «приятелювання». Очевидно, Галя з Оксанкою так не вважали. І тому, на одному з славнозвісних книжкових Форумів, котрий щороку відбувається у місті Лева, після якогось літературного заходу в театрі Курбаса просто підійшли до мене й поставили перед фактом: на розі чекає Чебурашка, а стіл уже накритий.
Невідомий мені «Чебурашка» і накритий стіл у невідомій хаті, за яким треба їсти та щось говорити як «київській гості», нажахав мене до нестями. Хотілося повернутися в готельний номер, залізти до ванни, а потім, як каже моя подруга Леся Воронина – «накритися хвостом». Я почала чемно дякувати. І на півслові була підхоплена під руки…
«Чебурашкою» виявилася машина Оксани, а «невідома хата» – класичним львівським помешканням з дерев’яними сходами і загальним довгим балконом, що виходить у такий самий класичний внутрішній дворик, заходити до якого треба крізь вузьку і таку ж класичну львівську браму. До того ж уся маленька квартирка (як і тодішня моя в Києві) була вщент заставлена й обвішана цікавими дрібничками, нагадуючи чарівну скриньку. І – жодного напруження. Дійсно, «гралися в одній пісочниці»…
Потім багато чого було… Навіть не знаю, що з того є найважливішим.
Певно, варто сказати щось серйозне. Скажімо, про те, що, крім журналістської та письменницької діяльності, Галя з Оксаною опікуються такою дивною «державою в державі», як осередок для безпритульних людей у Винниках – «Оселя». Його більш як п’ятнадцять років тому організувала дивовижна жінка, художниця Олеся Саноцька. Починали з одного намету для харчування бездомних, а тепер це центр ресоціалізації бездомних і знедолених людей, котрі живуть у багатокімнатному котеджі, ведуть спільне господарство, працюють, заробляють спільні гроші, працюючи у виробничих майстернях, займаються благодійністю, мистецтвом, а головне – разом надолужують свої життєві втрати. Перебуваючи там, відверто скажу, починаєш вірити в те, що справжню демократію можна побудувати ось так: в окремо взятому місці. Аби тільки… «держава» не заважала.
Але сьогодні мені не хочеться писати «про серйозне». Спогади спалахують яскравими картинками.
Скажімо, наша давня традиція «пікніків на узбіччі». Усі вони – не тому, що так романтичніше – продиктовані суворою обмеженістю в часі, яка існує в цьому божевільному житті.
З’їжджаємося посеред степів на шляху «Київ – Львів» – і капот Чебурашки перетворюється на розкішний стіл.
…одного разу з капоту Чебурашки посеред вечірнього степу ми їли… суші – нове кулінарне захоплення Оксани. Другого, переодягнувшись у костюми початку ХХ сторіччя (куплені Оксаною на розпродажі), фраки та «циліндри», ми ледь не влаштували аварії на дорозі між Таданями і Львовом, адже водії зупинялися, створюючи затори, не розуміючи, звідки й куди йдуть ці примари у фраках…
Завжди – «на перекладних», завжди з відчуттям, що «не договорили» про щось важливе, завжди – феєрично.
…одного разу, щоби підкріпити дружбу сімейними узами, ми вирішили одружити Чебурашку з нашим Пунтиком. Як я вже говорила, Чебурашка – то синя «таврія» Оксанки. Досить заслужена автівка! У ній є все: від пляшки доброго вина до… пилочки для нігтів. Чебурашка дуже завбачлива. На відміну від Пунтика.
Пунтик – наш ще юний і неосвічений «фіат».
«Заручини» влаштували в селі Тадані, що в Кам’янко-Бузькому районі під Львовом.
У призначений час Пунтик чекав на «наречену», обвішаний кульками, з букетом польових квітів «у зубах». Чебурашка в’їхала на обійстя під гучний регіт, що чувся з її нутрощів. Вискочивши з автівки, Оксана з Галею зігнулись навпіл і ледь не качалися по траві. Гавкав, стрибав і чіпав за поли пес, квоктали кури, над дахами злітали лелеки.
Чебурашка зупинилася біля свого «нареченого» й була обдарована квітчастим шаликом.
А ми, «батьки» «наречених», пішли їсти «весільний» пиріг під вишнями в садку.
Те, що будемо згадувати…
Те, що зігріває.
Те, без чого неможливо жити.
…одного разу я несподівано (зізнаюсь, через своє невігластво й повну байдужість до ділових паперів) потрапила у «видавничий скандал». Його юридична суть для загалу не цікава, тому не варта докладного пояснення. Його моральна суть для мене полягала в тому, що я збунтувалася (досить смішно) проти повного закабалювання письменника несправедливими пунктами угод.
Цей скандал розпустив пір’ячко в соціальних мережах, набув певного розголосу і породив багато неоднозначних відгуків. Разом із ним, як не дивно, у мене з’явилося багато нових друзів, що телефонували та пропонували професійну допомогу. І озброювали юридичними знаннями безкоштовно. Ура!
Отже, це була неприємна історія. Особливо, коли, перечитавши «ділові папери», я з жахом побачила, що й сама добряче заплуталась.
Близько півночі, зрозумівши жах своєї помилки, набираю телефон Галі:
– Галко, вони (це видавці, котрі подали позов) праві: я дійсно – брехуха! – кричу в слухавку. – Я не дочиталася угоди, переплутала назви! Я всіх підставила! Що робити?
І чую в слухавці такий самий збуджений голос:
– Я щойно закінчила статтю – завтра вранці вона вже буде на… (вона називає відомий літературний сайт)!
Телепатія?
Чи просто – Галя Вдовиченко, мій надійний дружище.
Наступного ранку читаю ту статтю і серце стискається від вдячності, любові й того відчуття, що друзі дійсно приходять у потрібну годину. Наведу статтю повністю. У ній – уся Галя. Ну, і те, що вона про мене думає…
Якби це була не Ірен
ЯКБИ (послуговуючись стилістикою з аналогіями), отож – якби це була не Ірен, я змовчала б. Якби я не знала Ірен, то, можливо, після публікації «Фальшивий діамант міледі» (у відповідь на «Пастку для автора») запідозрила б письменницю у прихованому таланті плести багатоходові інтриги та в захланності, що завела її у «безсоромну брехню». Але для мене докази автора статті «Фальшивий діамант…» звучать непереконливо, а висновок про те, що «поняття «мораль» не знайоме пані Роздобудько», навіть, пробачте, смішить. Не можу втриматись від посмішки, бо знаю цю «пані Роздобудько» не перший рік і мала можливість переконатися у її схильностях нераз, і то в таких важливих речах, як людські стосунки.
Має вона, звичайно, свої недоліки. Може сісти не в ту маршрутку й не одразу помітити помилку. Може забути паспорт, коли він потрібен як ніколи. Відверто кажучи, іноді вона виглядає пофігісткою та роздовбайкою. Піде та й витратить усі гроші на якісь презенти – ну хто так робить? А нагадати про фінансовий звіт у разі потреби – тут вона пасує; це для неї надто складно і неприємно, краще вже щось нове написати, оповідання чи повість.
Коли вибухнув цей скандал з авторськими правами на її детективи, десь проскочило звинувачення у тому, що вона пропонувала, мовляв, видавцям, власникам права на її роман, віддати право на екранізацію роману просто так – аби лиш фільм зробили. У це, як казав Жванецький, «вірю одразу й миттєво». Їй – «аби книжка», а фінанси – на десятому місці. Вона, я вам скажу, взагалі псує авторам текстів картину стосунків з видавцями, бо донедавна й особливих побажань, підписуючи угоди, не висувала. Що в договір одна сторона внесе – те й підписує. А тепер, за іронією долі, саме її й звинувачують у гріхах, які їй не властиві.
Так, вона могла щось важливе наплутати в документах, про щось забути й чомусь першочерговому не надати значення. Могла. Але навмисно піти на обман – ні.
Такий невеличкий штрих до портрета: вона якось просила у видавця, з яким закінчилась угода на черговий роман, скинути їй електронкою текст того роману, бо вона його не могла знайти серед своїх файлів. Загубила текст свого роману. Вона і з тими угодами (їх уже назбиралася купа) могла щось переплутати. Не здивуюсь, якби дізналась, що деякі з них договорів вона загубила.
Їду додому в маршрутці, думаю про це – дзвонить Ірен. «Я справді брехуха», – повідомляє. «Що таке?» – «Я переплутала назви романів…» Чогось подібного й варто було чекати. Якби ж то хтось досвідчений та знаючий взяв на себе той додатковий тягар – вести ділові стосунки та усю відповідну документацію, ту канцелярщину за всіма правилами… Запитайте будь-кого з авторів, який момент він найбільше любить у своїй роботі. І багато хто відповість: коли закінчую роман (повість, оповідання, вірш, сценарій…). А який не любите? Коли треба йти на переговори і підписувати договір на передачу авторських прав.
…У Булата Окуджави є пісня про те, що «коли мої друзі виб’ються в начальство – ось тоді й мені, напевне, стане легше жить!»
Хоч Галя – не начальство по своїй суті, але все ж таки заступник головного редактора газети «Високий Замок».
А мені, з появою в житті Галини, дійсно відчутно «стало легше жити»: коли трапляється щось важливе, про що не можеш мовчати, а «трибуни для виступу» немає – пишу до «Високого Замку», знаючи, що не кане в безвість. Навіть щось дуже особисте. Те, що болить. Скажімо, кілька років тому відійшла в інший світ наша подруга, чудова жінка, Катя Ватуляк, а я не могла приїхати на похорон – ну ніяк. Уночі пишу про неї статтю, вночі ж телефоную Галі, вранці – вона вже стоїть у номері. І я присутня на поминках бодай тими надрукованими рядками…
…одного разу я подумала, що це все надто егоїстично: Галя, починаючи з того першого дня, коли багато років тому приїхала до Києва в пошуках моєї редакції, так багато написала про мене та про різні події з мого життя, а я, свиня, ще ніколи не робила з нею інтерв’ю.
Зробила для однієї газети. Прочитайте і ви…
Галина Вдовиченко: «Ніколи не зробила б навмисну підлість»
…Я дочитувала «Бору» на пароплаві, що плив Дніпром і раптом спіймала себе на думці, що цей текст подібний до того, що відчуваю в затишній каюті посеред ріки: спокій, тихе погойдування на незбурених штормом хвилях, врівноваженість між внутрішнім і зовнішнім, комфортність…
Подумала тоді: а дійсно, романи, які пропонує читачеві Галина Вдовиченко, затишні й комфортні, як старовинний замок на пагорбі, у якому немає жахіть, як лісова галявина, віддалена від галасливого мегаполіса, як острів, на якому відбувається НОРМАЛЬНЕ життя – без істерик і надривів, без зухвалості будь-якою ціною «завоювати читача», без ненормативних ситуацій, дратівливих і нереальних сюжетів. Просто – життя. Причому дійсно нормальне, людське, з усіма його впізнаваними деталями. А «екзотичність» ситуацій, як чи то присутність в оповіді вовчої спільноти, чи то дивний подарунок невідомого благодійника – лише тло, на якому розгортаються стосунки наших сучасників.
Причому як хочеться (даруйте – втретє!) особливо підкреслити: нормальні стосунки. Тобто ті, від яких, на жаль, відвикли і в літературі, і в кіно, і, що прикріше, у реальному житті…
Подумала: писати так і про таке – це завжди ризик. Чи почують тебе в загальному галасі?
Виявилось протилежне: що більше довкола галасу, то пильніше починаєш прислухатися до того, хто говорить спокійно, розважливо, зв’язно – немов несе хвилями ріки…
Галю, я була здивована, коли дізналась, що ти родом із… Заполяр’я! Як ти вважаєш, чи має вплив місце народження людини на її долю, характер?
Так, я народилась за Полярним колом, на Кольському півострові. Не пам’ятаю не лише того містечка на самому кордоні з Фінляндією, але – що найдивніше – не пам’ятаю північного сяйва, хоча його мала б запам’ятати у свої півтора року, бо згодом ми повернулись в Україну. І це залишається одним із моїх бажань – знову вперше побачити північне сяйво. Іноді помічаю в собі прояви «нордичного характеру» і тяжіння до різного роду «прикордоння». Кілька років тому навіть купила хатинку в горах на українсько-польському кордоні, а згодом зрозуміла, що вибір місця стався зовсім не випадково. Я там почуваюся як удома.
Яке місце в твоєму житті посідає інтуїція?
Часом саме інтуїція дає помітну підказку, треба лише ту підказку помітити. Я після школи послухалась тата (він мріяв, щоб я була лікарем) і подала документи на вступ до Івано-Франківського медінституту. Аж смішно це згадувати. З тих предметів, у яких не була впевнена, отримала завдяки посидючості та везінню дві «п’ятірки» та одну «четвірку», а твір, який самовпевнено вважала найлегшим іспитом, виявився для мене «найслабшою ланкою». Коли побачила оцінку «три», не повірила й подала на апеляцію, відтак переконавшись, що отримана оцінка виявилась цілком заслуженою. Я не добрала лише одного бала до прохідного. На останньому іспиті. На творі! І в цьому була іронія долі. Треба було послухатись себе, адже інтуїція мені підказувала: твоє місце не там, куди ти пнешся. А оскільки я цього не зрозуміла, то й отримала жорсткий урок. За який, до речі, була згодом вдячна долі. Наступного року я вступила на філологічний факультет Львівського університету, туди, де хотіла вчитись для себе, а не для батьків. Жінки зазвичай мають сильно розвинену інтуїцію. Саме вона висмикує з майбутнього деякі знання, які без неї не могли б потрапити у теперішній час. Кілька років тому я садила деревця біля нашого багатоповерхового будинку. До під’їзду підійшла моя донька, тоді ще підліток. У неї було багато друзів, але хлопчину, який ішов тоді з нею, я бачила вперше. Він запропонував мені допомогу й ходив додому кілька разів по воду, виносив повні відра – ті дерева ми посадили разом. Я глянула на нього в один момент і подумала: це мій майбутній зять. Так воно й сталося через кілька років. Про подібні випадки може розповісти чи не кожна жінка.
Чи легко тебе: а) здивувати, б) розсмішити, в) змусити плакати? Що має статися, щоб ти одразу відчула ці емоції?
Здивувати легко, для цього мені достатньо побачити зблизька пташку з гарним пір’ям. Або подивитись фільм талановитого режисера. Або несподівано відкрити глибину в людині, яка видавалася поверхневою. Розсмішити мене важко, коли намагаються розсмішити, і легко, коли гумор спонтанний, і дочасний, і ситуативний. Оце я справді люблю і ціную. А плачу я рідко, хоча приводів для цього не бракує.
Найсильніші емоції викликають старі та малі люди, уважні спостереження за ними. Тут тобі й здивування, і сміх, і сльози.
Які книжки в твоїй домашній бібліотеці стоять на «перших полицях»? Чи є серед них та, яка стала для тебе «особистою біблією»?
Книжки в моїй квартирі стоять та лежать усюди, у кожній кімнаті й навіть у коридорі та на полицях заскленого балкона. Але я і далі мрію про кімнату, де всі стіни згори донизу були б заставлені книжками, і посеред цієї гармонії стояв би мій робочий стіл. Я розставила б усі книжки за певною системою, щоб їх можна було легко знайти. Так у мене було в дитинстві, коли я точно знала, де яка книжка стоїть. Із заплющеними очима могла зняти з полиці будь-яку книжку. А що зараз на «перших полицях»?… Мабуть, словники та енциклопедії. Без словників не уявляю своєї бібліотеки. Скажімо, без словника-довідника «Фразеологія перекладів Миколи Лукаша». У таких книжках маю першочергову потребу.
З художніх усіх найдорожчих книжок не перелічити. Ну, от хоч би навмання: «Сто років самотності» Маркеса, «Аліса в країні Див» Льюїса Керролла, «Вбити пересмішника» Харпер Лі, «В очікуванні варварів» Кутзее, «По кому подзвін?» Гемінґвея, «Майстер і Маргарита» Булгакова, «Гамлет» Шекспіра, «Степовий вовк» Германа Гессе…
Я досить часто граю в таку гру: сама для себе заперечую якісь «совкові постулати» і знаходжу для того аргументи… Один із них, скажімо, такий: «ніколи не говори ніколи» – така собі «гарна» позиція для людей-флюгерів. А чи є в твоєму житті те, чого ти НІКОЛИ не зробиш і не пошкодуєш про це?
Часом жінки кажуть: я ніколи б з таким не жила! Або: я своїй дитині ніколи б такого не дозволила! А я про себе наперед навряд чи щось подібне могла б сказати. Якусь непродуману глупоту можу зробити і швидко пошкодувати та спробувати її виправити. А навмисну підлість точно ніколи б не зробила.
Чого тебе навчила твоя мама?
Коли я ще не вміла читати, мама купила мені грубу книжку в гарній суперобкладинці, і вона стала моєю улюбленою на все життя – «Аліса в країні Див». Тепер маю кілька різних видань цієї книжки, але улюбленим залишається те старе видання. Мама подарувала мені тоді книжку «на виріст», я до неї тягнулася з усіх сил, коли вчилась читати, і років у дванадцять, коли насолоджувалась грою слів та сенсів, і після школи, коли почала звертати увагу на підтексти, які до того часу залишались непомітними. Тим подарунком мама, можливо, й не усвідомлюючи цього, підняла для мене читацьку планку дуже високо. І тепер вибагливий читач, який сидить у мені, муштрує мене як людину, яка пише, і змушує раз у раз відчувати напади незадоволення собою та віри в те, що завтра писатиму краще, ніж учора…
…А про Оксану, хазяйку Чебурашки, докладно (докладніше – нікуди!) написано в повісті Андрія Куркова «Остання гастроль Джиммі Хендрікса». Що додати? Щоб якось… без пафосу?
Але як «без пафосу», якщо це – неймовірний львівський феєрверк, сповнений любові, добра та дитячого захоплення.
Якщо б у мене запитали, де живе душа площі Ринок, я б показала на Оксанчину квартирку з дерев’яними сходами та ліжком під самою стелею, з якого Оксанка робить свої традиційні фото «зверху донизу».
Де внизу, впритул довкола маленького столика на коліщатках пересиділо пів письменницького світу!
* * *
…Не знаю, чи багатьом відоме це відчуття, коли тебе захльостує любов, захльостує і душить – та так, що не продихнути? І ти перетворюєшся на якийсь всеохоплюючий «безтілесний дух», щоби оселити в ньому всіх своїх близьких, оборонити їх, прихистити в печалі й порадіти в радості…
Цікаво, чим я можу збити цей пафос?
Певно, тим, що скажу – іноді ми можемо цілковито по-свинськи не іздзвонюватись місяцями: у кожного свої справи, роботи й турботи.
Але відчуття того, що ми разом, що ми є – хоч де б були і де будемо! – незмінне.
І в тому «останньому саду, де ми зберемось ОДНОГО РАЗУ», певно, ми так само не зможемо наговоритися…
…Життя триває.
Як втиснути його в цей потік свідомості про всіх тих, кого люблю. І скільки ж треба написати сторінок! Про тих, хто, певно, шукатиме тут свого прізвища.
Щоби ви, мої дорогі, уникли розчарування (книжка ж не гумова!), запевню, всі ви завжди в моїх молитвах.
…Чомусь, коли подумки почала перелічувати імена друзів, виникло відчуття, що… прощаюсь.
Бр-р-р!
На цьому й припинимо ці сентиментальні «телячі ніжності»…
І почнемо так…
Данный текст является ознакомительным фрагментом.