Право розмовляти з Шекспіром

Право розмовляти з Шекспіром

…одного разу у Львові ми з Оксанкою Ватуляк пішли до «Ням-Ням».

Була похмура погода, від якої ми шаленіли, бо це, за словами Оксанки, – справжня львівська погода. Перед тим вона водила мене на службу в собор святого Михайла. Я була в джинсах, Оксанка – так само (я певна, у Києві на нас одразу посипалися б розлючені бабусі). Чому я роблю такий стрибок? Не знаю. Я не хочу вибудовувати ніяких сюжетних ліній.

З певного часу я зрозуміла одну просту, але дивовижну та чудову річ. Точніше, я її відкрила для багатьох інших, хто ще лякається самих себе й не може наважитися говорити вголос: раптом ляпнеш щось не те, а вночі гризтимеш подушку від сорому? Так от.

Це дуже проста річ. Така проста і, можливо, зухвала, що я навіть чую, як хтось (тут варто зауважити, що я зовсім не уявляю, хто це може бути – чи не той дядько, що колупався у вусі в маршрутці), скаже: «Якась божевільна ця жінка! За кого вона себе має?!»

Цю річ я умовно назвала – «право розмовляти з Шекспіром». Звісно, Шекспіра я поставила сюди цілком довільно, бо його можна замінити будь-яким іншим генієм, головне – мати це право. Виникає запитання: хто його надасть? Ще простіше: його НІХТО не надає. Воно має бути всередині. Як нирка чи ще якийсь важливий орган. Уявіть, якщо всередині тебе є таке право, наскільки повновартісним ти себе відчуваєш! І як живеш!

Звісно, і це правило можна переформулювати – від того воно не стане гіршим: якщо ти берешся писати… м-м-м… скажімо, сценарій (до речі, у цьому правилі можна замінити слово «сценарій» на будь-яке інше – залежно від сфери твоєї діяльності) – пиши його так, ніби пишеш для Фелліні (прізвище так само замінюється, але незмінним залишається одне – це має бути ПРІЗВИЩЕ, важливе для тебе!). Звісно, що замість «для Фелліні» може вийти «для Васі Пупкіна», але головне, що ти сам для себе ставиш цю високу планку. І колись обов’язково її перестрибнеш. Принаймні намагатимешся.

Із чого формувалися ці правила? Відмотаємо плівку на сто років назад, у рік 1979-й. Так. Ось я лежу на дивані, їм піонерську страву «Смерть шлунка»: батон зі згущеним молоком (звісно, жирію) і читаю казку про дівчинку Ассоль. І замість того, аби стежити за колізією незвичайного кохання, «перетравлюю» (разом із булкою) такі незначні слова, котрі промовила дівчинка до сто-другорядного персонажа – старого вугляра: «Коли ти кладеш до кошика вугілля – думай про те, що він (кошик)… зацвіте!»

Це майже те саме, що мати право говорити до Шекспіра: вірити.

Таке переформулювання…

…так от ми з Оксанкою Ватуляк пішли до «Ням-Ням». Там привітний господар, який, проходячи повз столик, завжди каже: «Телятину вибирав сам!» або «Чи добре нарізані овочі?», або «Чи не надто міцна кава?»

Падав дощ. У нас було мокре волосся. Ми замовили величезні порції (вони тут завжди величезні) відбивних із овочами. До мого потяга лишалося дві години. Я, як стара бабця, сотий раз переповідала Оксанці історію про те, як у Єрусалимі побачила ікону Божої Матері, про яку писала задовго до того, як її побачила.

Та Божа Мати зображена із кинджалом, що стирчить із лівої груді. Він намальований там не як символ, а цілком реалістично. Звісно, писала я не про ікону, а про те, що людина має жити «із ножем у серці», щоби завжди відчувати біль і співчуття до болю іншої людини – тоді вона ніколи духовно не помре. Але тоді я не знала, що десь там, за тисячі кілометрів, у Храмі Гробу Господнього, є зображення жінки, з лівої груді якої стирчить кинджал. А хто може відчувати співчуття і біль так, як Вона?

– Я про це тобі вже говорила? – схаменулася я.

– Не має значення. Я готова слухати про це сто разів, – сказала Оксанка.

Мені стало соромно: невже я здатна безкінечно співати одну й ту саму пісню, заплющивши очі від насолоди? І я «змінила платівку» на зовсім іншу. І розповіла про блузу за п’ятнадцять мільйонів…