Неправильна книга

Неправильна книга

…я добре усвідомлюю, що це – неправильна книга. Що вона буде цікава лише тим, хто в своєму житті переживав щось подібне. І дуже хочу втриматися від нарцисизму.

Адже «спогади» оприлюднюються лише в двох випадках: коли тобі більше нема чого сказати, а від тебе ще чогось чекають. «Геніального» роману, наприклад.

Доки він пишеться, ти просто в такий спосіб заповнюєш паузу. Або коли тобі років за вісімдесят і вже нема чого втрачати та кого соромитись.

Але це не спогади. Тут немає ніякої хронології. Це просто – неправильна книга (варто було б її так і назвати, мабуть, я так і зроблю).

А от як уникнути нарцисизму?

Звісно, сміючись із себе!

Коли я бачу довкола стільки очей, котрі випромінюють увагу, на яку я аж ніяк не заслуговую, хочу все перекреслити і сказати: «Я – потворний крокодил!» І зізнатися у всіх смертних гріхах.

Написати щось брутальне.

Намалювати чортика.

Роздушити в себе на голові сире яйце…

Щоб усе було проти правил, які завжди намагалася ламати.

І – максимально уникнути «художності», з якою пишуться щоденники, коли ти (нехай і підсвідомо) будеш пропонувати для «загального читання».

…так от, про крокодила.

Одного разу… Дозволю собі вліпити чергове «одного разу», хоча це відбувається саме зараз – у цю мить, коли пишу, я випила коньяку. На роботі. Тобто прямо на робочому місті. І зрозуміла, що життя прекрасне. Хоча й, б… – муха, коротке. Мені дивно, чому часом ми боїмося бути такими, якими ми є насправді? Навіщо надимати щоки і щось виголошувати на публіці, якщо ти і є частиною цієї «публіки»? Колись давно, коли я боялася зателефонувати комусь із «зіркових» героїв публікацій, я подумала: ми всі (всі, без винятку!) колись будемо лежати в одній класичній позі під двома – класичними (!) – метрами землі. То чому ж нині я так боюся зробити один крок назустріч, знявши слухавку й подзвонивши?

Бувають часи й навіть дні, коли мене охоплює величезний жаль до людства. Особливо, коли я перебуваю за кордоном і розумію, що всі ми – бідні й багаті – живемо ОДНАКОВО, з тією різницею, що хтось ставить на стіл яке-небудь фондю-бланж-манже, а інші – гречану кашу. І навіть те, що ми робимо заради дітей, не додасть їм особистого щастя. Бо кожен має розбити свого власного лоба.

І тому варто жити на найвищих обертах, не міркуючи про всяку фігню на кшталт «крісел-портфелів-кар’єр-квартир-канар-потрібних знайомств»… Коли ти пам’ятаєш про «класичну позу під класичними метрами», ти просто починаєш шалено любити цей світ і жаліти всіх, кому випадково пощастило в ньому з’явитися.

…я помічаю, що свідомо відкладаю той момент, коли вперше промовила: «Це місто – моє!»

Це місто Київ.

Власне, так я подумала зовсім недавно. І, одного разу, коли я буду в Парижі чи Римі – впевнена, що подумаю так само.

Але насправді це міг би бути й не Київ…

А будь-яке місце, де я б відчула себе потрібною.

Просто, пишучи про те, як приїхала до Києва з двома валізами, набитими дитячими речами, маю пригадувати різні подробиці. А мені б цього дуже не хотілося. Не маю на це ніякого права. Воно стосується лише «спілкування із Шекспіром». Але, якщо цю тему не обійти, краще задовольнитися метафорами або ж цитатами з творів моїх улюблених письменників, котрі пишуть про себе, як про всіх одразу, а про всіх одразу – як про себе…

Отже, ніколи не вважала, що жінка має «робити кар’єру», і не дуже розуміюся на фемінізмі. Я завжди була як хлопчик. Можливо, як цуцик. А можливо, як у пісні Розенбаума, яку я горлала в потязі «Київ-Харків» із Андрюшкою Кокотюхою та Сергієм Жаданом: «Лєчіть – так лєчіть, гулять – так гулять, стрєлять – так стрєлять, любі-і-і-ть – так любіть…»

Нещодавно, коли я знову сіла в цей потяг із рюкзаком за плечима і квитками в обидва кінці, я подумала: дивно, що це в мене за життя?… Навіщо?… Бачила за вікном вологі вогні київського вокзалу, і мені було сумно…

Потім це минулося. Впевнена, у чоловіків ніколи не виникає таких питань.

Бо в них є неперевершений компас, який веде їх по життю. І часом заводить туди, куди вони й не збиралися йти…

…одного разу (точніше, майже тридцять років тому) я приїхала до Києва, щоб дізнатися, куди подівся мій рукопис віршів, котрий надсилала до видавництва «Молодь». Дізналася. А потім мені стало байдуже, куди він подівся і чи будуть надруковані мої жалюгідні віршики взагалі.

Тому що я із захватом зрозуміла, що існують зовсім інші люди, інші поети, інші стосунки – і це було важливіше за будь-які амбіції і навіть за публікацію книжки.

Але тут варто зауважити: це не був візит захопленої «поетки» в лігво київської богеми. Хоча зовні воно так і виглядало… Таких «поеток», мабуть, як куріпок недорізаних у почті кожного більш-менш вартісного митця. Часом вони про них говорять як про речі: штопор чи зубну щітку… Цього добра має бути багато в кожного джентльмена.

Отже, я, як ось така «зубна щітка», сиділа мовчки в колі поетів у гуртожитку одного кінорежисера й кліпала очима. Вони вважали, що я – чергова «поетка», яка «впала на хвіст» одному з них.

Бр-р-р…

Я ж, слухаючи вірші, «дисидентські» розмови й пісні Віктора Морозова, беззаперечно приготувалася до… заслання в Сибір, до будь-яких тортур у КДБ і дико соромилася того, що погано розмовляю українською. Якби ж вони знали, що серед них мовчки сидить такий собі «маленький упертий албанець», який нарешті побачив мету свого напівзмарнованого двадцятидворічного життя!

…мені подобаються дві цитати з Кортасара, адже вони так влучно характеризують цього «впертого албанця» – метафорами, котрі я б не хотіла, даруйте, розшифровувати.

Ось вони…

«…я ніколи не приводив тебе до мадам Леоні, щоб вона поворожила тобі по руці, скоріш за все, тому, що боявся, аби вона прочитала по твоїй руці яку-небудь правду про мене, оскільки ти завжди була відображенням мене самого, якимось моторошним механізмом повторів, і того, що ми називали «любити одне одного», можливо, я просто стояв перед тобою з жовтою квіткою в руці, і ти тримала два підсвічники із зеленими свічками, а час осипав нас дощем відмов та прощань та квитками на метро…»

«…не встигли ми познайомитись, як життя одразу ж почало копітку працю, аби розлучити нас, розвести в різні боки. Оскільки ти не вміла прикидатися, я одразу зрозумів: якщо я хочу бачити тебе такою, яка ти є, треба спершу заплющити очі, і тоді побачиш щось схоже на жовтенькі зірочки (що плавають у чомусь схожому на оксамитне желе), потім червону пляму – стрибок до веселощів, що чергуються з молитвою, і, нарешті, повільно потрапиш у світ Маги, де на кожному кроці безлад і плутанина, ніби йдеш крізь павутиння папороті, сплетене павуком Клеє, і раптом потрапляєш у коло Міро, оточене попелястим полиском дзеркал Вієйри да Сильви, – світ, де ти рухалась, мов шаховий кінь, котрий ходить як тура, яка пішла як слон…»

Кортасар написав про одну жінку – як про всіх, і про всіх – як про одну жінку. Мені нема чого більше додати.

Оскільки це неправильна книга, я дозволю собі робити в ній усе що заманеться!

І тому, аби зробити «велику рекламну паузу», розважу вас майже вигаданими історіями.