У м’ясорубці

…те, чого я не прагнула – справжня журналістська робота, – почалася для мене із газетярської м’ясорубки.

Можливо, зараз я пишу не дуже цікаві речі, й тим, хто не цікавиться журналістикою, сторінок десять варто пропустити. А для тих, хто запитує мене, з чого почати, якщо починати немає з чого – ось ці пунктирні нотатки.

Насправді «нуль» – важлива точка відліку, котра символізує абсолют, «чистий аркуш», ідеальний стан рівноваги, звідки починається відлік у будь-який бік. Хто не був на «нулі», той ніколи не пізнає радість руху.

Отже, перед тим як потрапити до великої щоденної газети (назвемо її «ВВ»), мені довелося попрацювати в газетці Фонду Культури «Родослав», горе-коректором у журналі «Сучасність», і ведучою – на першому Національному і третьому каналах радіо. Для тих, хто хоч раз проходив повз цей будинок-монстр на Хрещатику, 26, скажу, що всередині він нагадує лабіринт із багатьма ліфтами, переходами та переходиками, коридорами та коридорчиками, у яких можна заблукати. На початку 90-х, цей монстр конвульсивно смикався, випускаючи останній подих. Облуплені стіни, допотопна техніка, зашкарублі методи роботи із обов’язковою «розшифровкою» усіх – навіть зовсім незначних інтерв’ю і… дивовижна фонотека із записами старих вистав, що зберігалися на плівках, які буквально розсипалися під пальцями.

Заробітна платня, на котру чекали місяцями, нараховувалася в мільйонах. Як «оглядач» я отримувала приблизно п’ять мільйонів. Тут варто зазирнути до мого тодішнього щоденника (чомусь я записувала й ціни, бо мені вони здавалися досить кумедними):

Буханець хліба – 26–40 тисяч.

Десяток яєць – 50–60 тисяч.

Вершкове масло – 400–600 тисяч за кілограм.

М’ясо – 400–700 тисяч.

Костюм – 15–20 мільйонів.

Одне слово, ви зрозуміли, чого були варті ті мої п’ять мільйонів. Пізніше, коли мільйони припинили своє існування, ця сума становила 160 гривень…

Дозволю собі знову процитувати щоденникові записи про тодішні ціни, адже, гадаю, це цікаво. Особливо для тих, хто забув ту економію середини 90-х. І тим, хто взагалі цього не пам’ятає.

Отже, у гривнях все виглядало так:

М’ясо – від 4 грн до 8 грн за кіло.

Молоко – 60 коп. (літр).

Яйця – 2 грн.

Долар – 1 грн 80 коп.

Квартплата – 70–80 грн.

Зарплатня (на радіо) – 160 грн.

До речі, навіть і ці гроші не видавали по два місяці.

У коридорах, зустрічаючи одне одного, люди передусім виголошували «коронне» вітання: «Що чути сьогодні?!» і чудово розуміли, що йдеться про зарплатню.

Переповідали страшні чутки про самотніх матерів, що вкоротили собі віку та про пенсіонерів, які померли від інфаркту, почувши звістку, що «грошей у касі немає і найближчим часом не буде». Морок, безвихідь, отупіння… (О, нехай хоч хтось із тих, хто перебував тоді у високих кабінетах, спробує закинути мені, що я «згущую фарби»!)

Але була й одна перевага: опівдні ти міг бути вільним! Записав передачу, «звів» її воєдино (тобто «підчистив» затинання, кректання та бекання – своє та гостя, поєднав це все із музикою, здав до ВТК для ефіру) і – гуляй, Васю!

Щоправда, «гуляти» було ні на що. Хоча чоловіки примудрялися вже зранку ходити під легеньким хмільним кайфом.

…одного разу ось у цій «творчій атмосфері» ми з колегою повели таку розмову:

– Ох, мені б зарплату хоча б п’ятсот гривень… – мрійливо зітхнула вона.

– Та ти шо-о-о?!! – обурилась я «нечєловєческим» вимогам. – Я б обійшлася і трьома сотнями. Тільки де її знайти, таку роботу? Мабуть, такого не може бути…

– Може! – у свою чергу обурилася колега. – Наприклад, у великих газетах чи в глянцевих журналах!

– Та хто нас туди візьме? – зітхнула я.

– Так… – згодилася колега. – Там, мабуть, ТАКІ БАБИ працюють! І всі – свої, всі – «блатні»!

Забігаючи наперед, скажу, що ця мила жінка досі працює на тому самому місці, де й відбулася ця розмова…

Але вона якось розбурхала мою занурену в тоскне буття душу.

Непомітним, ледь чутним перемиканням важеля мої думки потекли в іншому напрямі. До цього перемикання я:

– свято вірила тому інститутові, який гордо іменується «держава»;

– сподівалася, що «багатий вуйко», від котрого залежить, чи куплю я сьогодні півкіло сосисок, врешті розчулиться і дасть наказ виплатити такій-то і такій-то її законні 160 гривень;

– була переконана, що хтось щось мені винен (наприклад, сантехнік має полагодити кран, а лікар вилікувати. І все це – без жодних дотацій з мого боку)…

Одне слово, типова совдепівська ментальність.

А тут ще й кіно підігналося. «Розвіяні вітром».

Тоді воно вперше демонструвалося по телебаченню. Книгу я не читала і не читатиму – просто повірю на слово тим жінкам, для яких цей роман – друга Біблія, а от кіно мені сподобалося. Відсиділа перед екраном, що пломенів вогнем війни та пристрасті, належні пару годин і, миючи посуд, раптом згадала один епізод…

Стоїть Скарлетт посеред чорного поля, гризе гнилу морквинку, а потім випростовується і каже: «Я вкраду, вб’ю, збрешу, але – присягаюсь! – я більше не голодуватиму!» І руде небо палає за її маленькою чорною фігуркою.

Пригадую, ніби це було вчора, своє жалюгідне скавчання на кухні у подруги Лізи про те, як я мрію купити сірий гольфик, а також – йогурт (на той час – райська насолода) у півлітровій пластиковій скляночці…

Звісно, ані красти, ані вбивати (ба, навіть брехати!) я не вмію апріорі. І тому, довідавшись, що в місті організувалась нова щоденна газета, я вирішила запхати свою «низьку самооцінку» куди подалі та сходити на прийом до головного редактора.

Але прийшла не з порожніми руками, а з проектом власного «розвороту», на якому мав бути нарис, інтерв’ю, коментарі фахівців.

…ось так і потрапила до «м’ясорубки»…

Данный текст является ознакомительным фрагментом.