Післямова-2006
Післямова-2006
…одного разу я сіла за комп’ютер, аби написати статтю до львівського «Поступу», адже один із її керівників сказав: «Пиши про що хочеш і як хочеш. Можна зі стьобом, можна – з ненормативною лексикою. Байдуже. Потім можеш використати це для книжки…»
…одного разу я і почала писати про те, що відчувала в ту мить: «…Усе набридло. Від усього – нудить. І так, що легше назвати те, від чого відчуваєш хоч якийсь кайф, ніж перелічити всяку гидоту. Навіть у задоволеннях неможливо визначити пріоритет.
А якщо розпочати з того, від чого нудить, і з часом зрозуміти, що все це і є життя?…
Тобто – переформулювати проблему, як радять психологи?…»
І от у що це все вилилось – у таку неправильну книгу…
Але для кого вона писалася?
Для себе? Лесі? Лізки? Галі?
Можливо, для тієї невідомої дівчинки, що сиділа в нічному осінньому сквері під ліхтарем і читала… «Ґудзик»? Про неї мені розповіла здивована співробітниця, що в цей час проходила сквером. Сто разів потім я намагалася уявити ту дівчину: що вона там вичитала, чому зупинилася на півдорозі додому – одна під ліхтарем? Про що хотіла почути в цю мить? І чи почула?!
Чи для тієї жінки, про яку мені теж розповіла одна знайома журналістка: в театрі (?!) під час вистави вона підсвічувала мобільним телефоном «Амулет Паскаля»?
Чи для старенької бабусі з ціпком, котра подолала сходи кав’ярні «Смачна плітка», щоб поспілкуватися, адже, за її словами, «наступного разу для неї вже не буде»? Потім (та й зараз!) я шукаю її в юрмі – і не знаходжу! І думаю, чи все їй сказала тоді?…
Для юнака, що сплів мені бісерний шнурок для окулярів – сунув до рук і щез у натовпі?
Відверто кажучи, сама не знаю.
Не знаю, де всі ці люди і що роблять зараз, у цю саму мить, коли я згадую про них.
І хочу зазирнути в кожне обличчя…
Почути уривки фраз…
Усміхнутися…
Помахати рукою…
І тихо причинити за собою двері…
Данный текст является ознакомительным фрагментом.