Післямова-2006

Післямова-2006

…одного разу я сіла за комп’ютер, аби написати статтю до львівського «Поступу», адже один із її керівників сказав: «Пиши про що хочеш і як хочеш. Можна зі стьобом, можна – з ненормативною лексикою. Байдуже. Потім можеш використати це для книжки…»

…одного разу я і почала писати про те, що відчувала в ту мить: «…Усе набридло. Від усього – нудить. І так, що легше назвати те, від чого відчуваєш хоч якийсь кайф, ніж перелічити всяку гидоту. Навіть у задоволеннях неможливо визначити пріоритет.

А якщо розпочати з того, від чого нудить, і з часом зрозуміти, що все це і є життя?…

Тобто – переформулювати проблему, як радять психологи?…»

І от у що це все вилилось – у таку неправильну книгу…

Але для кого вона писалася?

Для себе? Лесі? Лізки? Галі?

Можливо, для тієї невідомої дівчинки, що сиділа в нічному осінньому сквері під ліхтарем і читала… «Ґудзик»? Про неї мені розповіла здивована співробітниця, що в цей час проходила сквером. Сто разів потім я намагалася уявити ту дівчину: що вона там вичитала, чому зупинилася на півдорозі додому – одна під ліхтарем? Про що хотіла почути в цю мить? І чи почула?!

Чи для тієї жінки, про яку мені теж розповіла одна знайома журналістка: в театрі (?!) під час вистави вона підсвічувала мобільним телефоном «Амулет Паскаля»?

Чи для старенької бабусі з ціпком, котра подолала сходи кав’ярні «Смачна плітка», щоб поспілкуватися, адже, за її словами, «наступного разу для неї вже не буде»? Потім (та й зараз!) я шукаю її в юрмі – і не знаходжу! І думаю, чи все їй сказала тоді?…

Для юнака, що сплів мені бісерний шнурок для окулярів – сунув до рук і щез у натовпі?

Відверто кажучи, сама не знаю.

Не знаю, де всі ці люди і що роблять зараз, у цю саму мить, коли я згадую про них.

І хочу зазирнути в кожне обличчя…

Почути уривки фраз…

Усміхнутися…

Помахати рукою…

І тихо причинити за собою двері…