Передмова

Передмова

Нестерпна легкість буття Ірен Роздобудько

Найближчі друзі називають її Роздобудею, а комп’ютер весь чаc виправляє її прізвище на РОЗДОБУДЬМО. Вона ненавидить снобістські бутики й може дозволити собі одягатися на якомусь дешевому базарчику на Троєщині (Київ) або в Куала-Лумпурі (Малайзія). Часом вона з’являється на літературних тусівках у дуже крислатому чорному капелюсі, купленому після страшенних вагань у Варшаві на вул. Маршалковській.

Років десять тому Ірен Роздобудько, а йдеться саме про неї, влаштовувала всіх. Суворі літературні метри поблажливо усміхалися до неї, плескали по плечу й бурмотіли: «Так-так, я переглядав (переглядала) твій детективчик. Ну що ж, цілком пристойно. Не гірше, як у Марініної…»

Але мила й абсолютно передбачувана початківка раптом почала нахабно виламуватися з цієї детективної ніші й писати нестримно, шалено й дуже багато! Вона майстерно закручувала сюжет і раптом серед любовно-детективних пригод читач натрапляв на дуже пронизливі, часом жорсткі та жорстокі речі. І написано це було з таким болем, щирістю й відвертістю, що хотілося захистити цю невідому жінку з дивовижним ім’ям і ще дивовижнішим прізвищем: ІРЕН РОЗДОБУДЬКО.

Літературні метри спершу здивувалися, а потім обурилися. Їхні закиди нагадували вигуки добропорядних комах, адресовані сердешній Дюймовочці: «У неї навіть немає вусиків! У неї навіть є талія!!!»

Але відсутність вусиків, необхідних кожній пристойній українській прозайці (Вона не пише про злягання на загидженому підвіконні обпльованого під’їзду! Вона не описує у конкретних подробицях геть усі органи партнерів і навіть не вживає такого любого кожній фемінізованій та гендернутій українській літераторці слова, як проміскуїтет!!!), – чомусь це не заважає ІР збирати повні зали читачів, які цитують напам’ять уривки з її романів і просять пояснити, що означає картина Клімта, яка висить у готельному номері її героїні.

Вона дуже хвилюється на цих зустрічах із читачами й чесно намагається пояснити, чому почала писати, чому пише саме про це і саме так. Часом у неї зривається голос і тоді ті, хто зібрався, бояться, що вона, як тендітний метелик, може обпалити крильця й упасти в полум’я свічки.

Я дуже не хочу аналізувати книжки Ірен – це все одно, що стерти блискучий різнобарвний пилок із крилець метелика, який після цього не зможе літати. Натомість, думаючи про Іренчині книжки, я згадую, що сказав один дуже гарний письменник, і мені здається, що він сказав це саме про неї: «Для того щоб стати письменником, треба мати наївність і безпосередність, а головне – особливий талант, надчутливість до всього, що відбувається навколо тебе».

А ще треба сприймати життя оголеними нервами, і божевільно, щоденно працювати. І тоді поступово зітреться грань між реальним і вигаданим, тоді у сни почнуть приходити герої ще не написаних романів, тоді з’явиться нестерпна легкість буття. Та нестерпна легкість, якою просякнуті всі романи непередбачуваної письменниці, яка не боїться бути щирою і не вкладається в прокрустову люльку суч-укр-літпроцесу.

Леся ВОРОНИНА,

письменниця