Хто ховається в деталях

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Хто ховається в деталях

одного разу – це було років дванадцять тому – я вперше виїхала за кордон. До Хорватії. Відтоді я подорожую. Але дивна річ: все бачу якось неправильно, навиворіт. Коли після першої поїздки в кінці 90-х мене запитали: «Як там в Америці?», я не знала, що відповісти. Потім моя подруга-журналістка написала: «Якщо Роздобудько послати на Місяць, а потім запитати: ну, як там, вона відповість: “Місяць, як Місяць…”»

Я звикла придивлятися до деталей. На мене не справляє враження те, що відполіроване мільйонами поглядів. Проте почуваюся щасливою на вузеньких вуличках, у маленьких кав’ярнях, серед строкатої публіки. Дивлюся за паркани котеджів і думаю, що й там життя таке саме, як і будь-де.

І всі – ті, хто живе за високими парканами, на власних островах, і ті, хто рахує копійки від зарплати до зарплати, – насправді хочуть мати три речі (можливо, п’ять). А можливо, й одну, в яку входять усі п’ять: бути щасливими…

Отже, про подорожі…

…тепер я напевно знаю, що відчуває людина, яка падає з висоти трьох дев’ятиповерхових будинків!

Щоправда, за цими відчуттями не треба було їздити так далеко – до Малайзії, а скористатися послугами київської «тарзанки». Але ця «тарзанка» в десять разів нижча за китайську вежу в горах Гентінгайленду, що за дві години їзди від малайської столиці – Куала-Лумпура.

Навіщо мене занесло на цю вежу, я міркувала всю «дорогу», поки здіймалася на ту височінь. Можливо, хотіла отримати трохи гострих відчуттів у країні, де немає ані зими, ані літа. Весь час одна й та сама температура – за 30 градусів.

Рано сутеніє… пізно світає… І пальми, пальми, пальми…

Увесь час доводиться щипати себе за руку й промовляти: «Ти – в раю! У тебе на батьківщині нині – зима, Різдво, Водохреще…» Але в зиму мало віриться, адже… у вікна лізуть мавпи! Вони полюють на гаманці, блискучі дрібнички або просто хочуть спілкування. Це, мабуть, грішно, але перша жива істота, якій я сказала: «Христос народився!» – була мила мавпочка, що зазирнула до кімнати й умить поцупила зі столика пластикову склянку з йогуртом.

Малайзію мені приємніше називати так, як це слово звучить на місцевих діалектах (а їх тут три: малайський, китайський та індійський) – Малейша чи Малесіа. Кожна з трьох націй вважає, що саме вона найбільше вплинула на розвиток країни. Насправді її розвивали колонізатори-завойовники, а корінні малайці лише усміхалися до них своїми філософсько-відстороненими усмішками й не чинили жодного опору. Першими на ці землі приїхали аборигени з Суматри в чотирнадцятому сторіччі. Вони ще не встигли побудувати свої бунгало на традиційних палях, як їх «завоювали» португальські хрестоносці, а португальців змінили голландці.

Але по-справжньому розвинули країну британці, що прийшли сюди у пошуках олова. Звісно, самим бабратися в «брудних потоках» (тобто «куала лумпурі», як нині називається столиця Малайзії) вони не збиралися. Тому привели з собою своїх індійських рабів. Китайці прийшли сюди самі, рятуючись від голоду. Тепер ці три нації – головне населення Малейші. Зі своїми власними рисами характеру. Малайці «ширяють у хмарах», вони привітні та безтурботні в очікуванні на «інше», щасливіше життя, звертатися до них із проханнями – марна справа. Вони вислухають, покивають головами й випустять із лівого вуха те, що влетіло в праве. Китайці – з ранку до ночі метушаться, працюють, не покладаючи рук, і вважають, що саме вони тут найголовніші, індійці контролюють сферу харчової промисловості й живуть, як і в себе на батьківщині, за суворими законами каст.

І жодних «диких племен», про які мене попереджали. Усе цивілізовано. Навіть прикро, що країна, яка отримала волю всього 150 років тому, виглядає як європейська. Особливо це помітно в Куала-Лумпурі.

Хмарочоси, чисті вулиці. Середня зарплата робітників – тисяча баксів. Перший міф про дикість та екзотичність було розвіяно в перший же день. Але лишилося ще кілька.

Наприклад, про небезпечних комах та всілякі хвороби. Але для того, щоб поїхати до Малайзії, не потрібно ніяких щеплень! Навіть комарі не дошкуляють. Адже в кожному кутку навіть найменшої кав’ярні куриться спеціальне зілля, що відганяє кровососів. А від шлункових хвороб рятують гострі місцеві страви.

На перший погляд може видатись, що малайці знущаються з європейців – тут все «спайс», навіть традиційний малайський суп з курятиною та великими шматками овочів – «айям». Перець та інші гострі приправи та спеції здавна допомагали довше зберігати продукти, а тепер ще й дезінфікують нутрощі не звиклих до специфічної кухні гостей країни. Взагалі, у Малайзії – культ їжі. Тут замість звичного: «Як справи?», малайці перш за все запитають: «Ти поїв?» – і, почувши відповідь, задоволено закивають головами. Але дивує, що до столу в жодному ресторані не подають ножів: малайці та індійці традиційно їдять руками, китайці вправно орудують паличками. І лише європейці мусять копирсати розкішну запечену з овочами рибу виделкою, порушуючи красу страви. Але до цього швидко звикаєш, бо смак – найголовніше. До речі, я зрозуміла, що це – моя кухня, адже я обожнюю усе «спайс».

Другий міф був пов’язаний із «сезоном дощів», бо вирушала в дорогу якраз у цей час. Сезон дощів по-малайськи – це дрібний тридцятихвилинний дощик, що з вересня до лютого йде раз на день. Можна перетерпіти.

Їдучи сюди, вважала, що опинюся в ролі «полковника, якому ніхто не пише». Нічого подібного! Навіть про якісь страшні «повені» в Малайзії я дізналася від переляканих друзів, що писали мені СМС з України. Тут про це не говорили навіть по телевізору.

Міф третій: «Якщо це так далеко, мабуть, там все дорого».

Дорога лише… дорога. Адже летіти довелось 13 годин, і це не враховуючи часу, який пішов на переліт із Києва до Амстердама (зайві три години), і ще один – від Сінгапуру до Куала-Лумпура (сорок хвилин). Решта – їжа, лахи, таксі, розваги – копійки. Особливо позаздрила малайським жінкам. Розмаїттям фасонів їхній одяг не вирізняється, проте вражають кольори дешевого і зручного вбрання. Сукні – звичайні прямокутники з діркою для голови. У них жінки схожі на екзотичних метеликів. Особливо дивовижно виглядає такий «мусульманський метелик» на мотоциклі – головному засобі пересування в малазійських містах, містечках та селищах. Їздять навіть бабці, зодягаючи поверх традиційної чорної хустки важкий шолом. Виглядає досить кумедно. Ще раз упевнилася, що мені страшенно подобається… паранджа. Хоча жінок у цьому вбранні тут небагато. Виглядають вони загадково і трохи моторошно, коли з маленького отвору в хустині, що закриває обличчя, дивляться величезні чорні очі. Соромно зізнаватися своїм феміністичним колежанкам, але я залюбки ходила б саме так… І – цілком добровільно…

А ще можна позаздрити малайським красуням у тому, що вони споживають насправді екзотичний і «невиїзний» фрукт (його вивіз карається законом) – «горіх жуна». Взагалі фруктів тут багато, але… майже всі вони нині є і в наших супермаркетах. Навіть пухнасті горішки «лінчі», вже не кажучи про ананаси чи манго. А от горішки жуна – то повний малайський «ексклюзив». Його чудодійні якості помітили багато сторіч тому, і тепер жінки вживають його для збереження фігури, блиску очей, зміцнення нігтів та волосся. Довелося покуштувати шматочок, не відходячи від дерева. Виявилося – несмачно. Блиску в очах чи шаленого росту нігтів я не дочекалася, адже треба було вирушати на Лангкаві – один із мальовничих островів Малайзії.

Саме там я нарешті відчула екзотику: в мій номер почали лазити нахабні мавпи, яких тут більше, ніж у нас вуличних котів.

Лангкаві є батьківщиною автентичного малайського мистецтва – батику. Одна з технологій розпису по шовку виникла саме тут. А ще саме тут тече тропічна ріка Мангоф, над якою кружляють красиві білокрилі орли, і по якій плавають двометрові ігуани…

І саме тут я й зустріла Різдво 2007-го року. З мавпами та ігуанами. У бунгало на «курячих ніжках», що височіло над морем.

І… констатувала це як факт.

Адже, як виявилося, навіть Малайзія давно жила в мені маленьким зернятком. І в призначений час просто проросла з серця, мов екзотична рослина, не порушивши систему кровообігу.

До речі, одного ранку біля свого бунгало я знайшла велетенську квасолину й поклала її в кишеню… Тягала її там всю подорож, забувши, що вона в мене є, і таким чином «контрабандою» довезла додому.

Ні на що не сподіваючись, устромила в горщик із землею. І вона почала рости!

Вже вигналося стебло з кількома великими листками. Я не знаю, що з нього виросте і як воно називається.

А головне – чому я підібрала ту квасолину?…

А раптом з неї, мов у казці, виросте велетенське дерево, на верхівці якого я знайду те, що шукаю все життя…

Данный текст является ознакомительным фрагментом.