Казка про Розум та Красу
Казка про Розум та Красу
…одного разу засперечалися Розум та Краса, хто з них важливіший.
– Звісно, я! – сказала Краса. – Адже всі звертають на мене увагу!
– Але ж ти з часом зникаєш… – сказав Розум. – А я лишаюся з людиною на все життя!
– Та кому ж ти потрібен, якщо не маєш зовнішньої привабливості?! – заперечила Краса.
– А хто ж тебе оцінить, якщо ти така нерозумна? – відказав Розум.
Образились вони одне на одного й розійшлися по різних кутках. Точніше, по різних тілах. На біду своїм хазяйкам.
Вимовить красуня на якій-небудь вечірці кілька слів – і лишається на самоті. Сидить собі, очима на всі боки стріляє. Сукенка – «від кутюр», ноги – від кінчиків волосся, вії та нігті – на півметра, вуста – на півобличчя, очі – прозорі, не спотворені інтелектом. Тільки «стріляти» і вміють. «Настріляє» собі багатенького Івана-дурника й радіє: розум йому ні до чого! Йому важливо, аби гарна «вивіска» над його багатством сяяла, щоби не соромно було з цією «вивіскою» на люди вийти, у круїз з’їздити, партнерам про бізнесу показати, похвалитись. Що ж далі?
Нудно стане – поміняє «вивіску».
Але й розумниці не легше.
Про неї кажуть: «Горе від розуму».
Теж сидить.
На голові в неї – так-сяк… «Живенько», як у героїні зі «Службового роману». Костюмчик – пристойний, чоловічого крою, за яким одразу видно: жінка серйозна, а не яка-небудь…
І обличчя серйозне, без «вульгарщини» – без сучка й зазубринки, без жодного штриха макіяжу. Усе природне, все своє: тіні під очима від читання розумних книжок, шкіра благородного сірого кольору, кущики брів. Мовляв, полюби мене такою, яка є. Мовляв, з лиця ж воду не пити!
Багато в неї, у розумниці, відмовок, аби зайвий раз волосся гребінцем не псувати.
От і сидять обидві по своїх кутках: красуня – в золотій клітці, котру для неї Іван-дурник змайстрував, розумниця – на службі, звідки веде лише одна доріжка: робота-дім. І – ніякої романтики, бісівщини чи пригоди.
Але ж не може бути все так сумно?
Звісно, не може. Адже казка, як відомо, брехня…
Ось вона і втручається. Але не зозла, а в ім’я спасіння.
А значить, не брехня вона, а… мудра жіноча хитрість.
Тихо нашепоче красуні списочок – які книжки варто прочитати, які фільми подивитися, яких музикантів чи вчених варто знати. Обережно так натякне: ти тільки почни, поцікався, чим розумні люди цікавляться, а там – хто зна? – і сама розуму наберешся, досвіду та сенс життя для себе відкриєш. А як відкриєш, то й Івана-дурника на Королевича зміниш. А може, і сама хазяйкою своєї долі станеш. Хто зна?…
Штовхає в бік розумницю: підсовує їй корисні поради: як очі візуально розширити, а носик – звузити, як із кущиків над очима брівки сотворити, які нині тенденції в перукарській моді й що нині Шерон Стоун носить.
А як розлютиться розумниця, зачувши про «Шерон», так інформацію їй підсуне про її «ай-к’ю» – майже «ейнштейнівське». Мовляв, нічого поганого в розумній красі немає – на те вона й розумна. А ось трішки художнього безладу не завадить! Тільки на користь піде.
І виявиться, що краса розуму – не перешкода, а розум красі – не конкурент.
А щоби урок цей закріпити, запросить хитрюща мудрість на допомогу своїх сестер, без яких і розум – не розум, і краса – не краса. А імена їм – Доброта, Порядність, Чесність, Відвертість, Любов…
Данный текст является ознакомительным фрагментом.