«Як писати книжки»

«Як писати книжки»

У Стівена Кінга є книга, котра не має нічого спільного з його іншими творами: «Як писати книжки».

Майже посібник-підручник.

І – пастка!

Адже попри всю теорію, викладену від «А» (як розробити історію, як тримати лінію сюжету і т. п.) до «Я» (яким має бути робоче місце письменника і його остаточна редактура), там є і такий пасаж: «Я не вірю, що письменником можна стати через обставини або за власною волею. Потрібен деякий набір початкового інструменту…»

І оцей «набір початкового інструменту» – річ незрозуміла, як і саме словосполучення. Адже про який «інструмент» ідеться?

Папір, ручка, комп’ютерні клавіші?

Щось інше?

…одного разу моя мама в якійсь поїздці познайомилася з жінкою, яка назвалася письменницею.

Це так її вразило, що вона потоваришувала з нею і деякий час спілкувалася, розпитуючи про «письменницьке життя-буття». Виявилося, що жінка тільки починає писати роман і не вбачає в тому нічого складного.

Я крутилася у них під ногами й чула, «як пишеться роман»:

– Все просто, – розповідала мамина подруга, сьорбаючи чай. – Важливий обсяг! Роман же має бути товстим. Тому я беру якогось героя і роблю так: на дві-три сторінки описую його фігуру – зріст, статура, ширина плечей, ноги і таке інше. На обличчя приблизно має «йти» від чотирьох до шести сторінок, на очі – п’ять: колір, розріз, погляд, те як він дивиться на різні предмети, тощо. А одяг! Про те, як він одягається, можна писати сторінок десять, не менше. Звички – ще чотири сторінки. Про дитинство і родину – тут уже складніше, треба добряче спітніти. Але я беру якісь приклади зі своїх знайомих. Потім сторінок двадцять присвячую його дружині, чи супутниці, чи жінці, з якою він щойно познайомився. Там те саме: статура, вік, очі, волосся, одяг. І п’ятдесят сторінок у кишені! А розмови! Розмова може потягнути за сорок сторінок. Вона ж «в розбивочку» пишеться: кожна репліка – абзац! От і виходить: ти ще нічого не написав, а сто чи сто двадцять сторінок уже маєш. Це ж роман! Має бути от таким!

І вона розвела пальці на товщину цеглини.

– А про що він? – наважилася втрутитись у розмову я.

– Як про що? – здивувалася письменниця. – Усі романи пишуться про любов! Тут взагалі просто: він зустрічає її. Або навпаки. Це ще тридцять сторінок: яка була погода, як вони поглянули одне на одного і те-пе. Потім конфлікт: він її кинув. Потягне на всі шістдесят: страждання і те-пе. Ще можна сюди додати подруг чи домашніх тварин, сусідів, якусь суперницю-розлучницю, ревнивого чоловіка. Та все, що завгодно. Он «Анна Кареніна» – про що? Все одне й те саме. Нічого складного!

«Анну Кареніну» я ще не читала, але книжка дійсно була «широкою», мов півцеглини.

Після спілкування з маминою подругою я ходила в піднесеному настрої, адже вже мріяла й собі «писати книжки», тільки не знала як. І цей майстер-клас здався мені дуже корисним. А жінка – небожителькою.

Того ж вечора я почала писати «роман» про Виделку, Ніж і Чашку, котрі жили на столі в кухні, а ночами, коли всі засинали, розігрували між собою свої драми і комедії.

Але – о горе! – розтягнути на двадцять сторінок змалювання їхніх очей, ротів та вух у мене не вийшло. Навіть півсторінки не набігло! А діалог вийшов лише на дві «з хвостиком».

Потім Чашка, котра виявилася надто пихатою, взагалі впала зі столу й розбилася… Причому я зовсім не хотіла її розбивати: просто вона так повелася з друзями, що інакшого виходу для неї не було! А Виделка й Ніж замість того, щоби закохатися в одне одного до нестями (сторінок на сорок), узагалі розсварилися. Ніж пішов полювати на котлети, а Виделка вийшла заміж за Чайника.

Одне слово, справжнього товстелезного роману не вийшло. А ще я помітила дивну річ: герої говорили і діяли зовсім не так, як я запланувала від початку. Це так мене налякало, обурило і здивувало, що я покинула це хибне заняття.

До наступного дня. Коли до мене заговорили Шафа і Лисяча Шкура, що лежала перед диваном…

«Початковий інструмент» – те, з чим народжуєшся на світ. Які в тебе руки, до чого вони пристосовані – вправно тесати каміння, тримати пензля чи смичок, ручку чи відбійний молот. Важливо, що все це ти триматимеш у руках відповідно до свого покликання. І, звісно, матимеш погляд і мислення – у тій же гармонії з руками.

З «написанням книжок» відбувається майже так само, як із тим, що я називаю «даром любити». І «початковий інструмент» майже той самий – те, що ти маєш у душі, всередині себе. І носиш те все в собі, як стокілограмову гирю.

Є тисячі причин, через які люди починають писати.

Від химерного бажання заробити до не менш химерного прагнення слави. Не знаю, чи є серед цих причин найважливіша – щоби не померти…

Цю причину сформулював для мене (дуже давно) Борис Пастернак, сказавши, що «рядки з кров’ю вбивають»: «Нахлынут горлом – и убьют…»

Коли часом хтось надсилає свої твори з питанням порадити, чи варто писати далі, частіше за все, я відповідаю так: якщо виникає така дилема – «писати чи ні» – краще швидше покинути це заняття!

Воно небезпечне.

Воно здається райдужним лише після перших публікацій, а далі – «емоційна гойдалка», з якої можна злетіти прямо в прірву. Кидайте, поки маєте такий вибір! Адже такого питання і такого вибору не мусить бути, якщо ти не можеш НЕ писати – добре чи не дуже, не має значення. Якщо «добре» – то надрукують, якщо «не дуже» і не надрукують, не читатимуть – все одно таким чином ти не схибиш, принаймні перед собою.

Чому – «кидайте»? Можливо, я надто максималістична і в такому питанні, як творчість мені важко щось узагальнювати – це дійсно особисті речі. І мої перестороги та попередження комусь видадуться смішними. Адже що тут такого складного – писати книжку? Вигадав героїв, сюжет, визначив ідею, а можна ще й «синопсис» (план) зробити – і пиши собі! Не забувай про «епітети-порівняння».

Був би час…

А от чому одними книжками зачитуються роками або сторіччями, а інші – забувають, щойно прочитавши, у чому секрет?

Мені завжди було цікаво думати про такі речі.

Думати й говорити. Я досі шалено ціную «кухонні розмови» про психологію творчості, але майже ніколи не виносила їх поза межі «кухні». Тому коротко хочу поділитися уривками цих міркувань – різних років (починаючи від 1988-го) і з різних своїх щоденникових записів.

Як відрізнити поганий твір від справжнього.

«Справжній» має «ефект нігтя»! Тобто, читаючи, ти обов’язково мусиш щось «відкреслити», помітити, запам’ятати. Якщо в книзі є бодай два-три речення, з котрими хочеться жити далі, – то вже є доброю книгою. Поганий твір – мов жмуток сіна: пожуєш і виплюнеш.

Матриця.

…це – страшно, адже нагадує фільм жахів: у твою оболонку з міцним ударом вселяється хтось інший! Мало того, що вселяється цілком безцеремонно – він ще й хоче говорити, діяти, робити вчинки, які тобі зовсім непритаманні. І ти мусиш вистояти, витерпіти, прийняти його в свою оболонку, мов у матрицю, у котру заливають свинець або… накладають тісто чи якусь іншу субстанцію. Небезпечно, коли ти посилаєш його на смерть – можна й самому не повернутися.

Магія слів.

Можна написати, що «надворі було літо і в саду дозріли яблука».

А можна так: «Важкі сади стікали схилами Дніпра». Це – Паустовський.

Буває і так, що всі метафори – зайві, вони лише захаращують те «просте», що по своїй суті вже є поезією.

Невідома субстанція.

Відчуваю над собою якусь невідому субстанцію, що зависла над головою і хоче висловити себе – через мене. Навіщось. Можливо, тому, що ми – близькі за якимось набором ДНК чи порядком розташування клітин. Як це страшно! Вона, ця субстанція, говорить до мене, немов крізь щільні шари вати, а я намагаюсь розібрати слова. І дещо таки вловлюю, але повністю висловити – не можу, не вмію. Лише видаю якісь незрозумілі звуки, ворушу губами. Але ж «ТАМ» – чекають! Адже це можу сказати лише я, а я – мовчу або імітую…

Жах!

Але жах полягає ще й у тому, що не менше мучиться і та невідома субстанція, котра поклала свої надії саме на мене!

Крамольні думки про великих.

…бачу Набокова, що схилився над метеликом з тонкою гострою голкою, якою він розправляє крильця, проколює тулуб і пришпилює до картону. Метелик рефлекторно смикається. Набоков – неперевершений ентомолог. Але я не про науку…

Мені здається, що Набоков не добрий. Стиль його – дистильований, чистий, мов озон. Але він усіх пришпилює ним до картону гострою голкою. І соромно, і незатишно, і боляче…

…найбільший талант Марини Цвєтаєвої – її донька Аріадна.

…поети бувають: від Бога і від горя. Решта – імітатори.

…Ніцше – Мефістофель за плечима людства. Він звертається до гіршої частини душі людини – і вона відгукується. Тому що навіть у найчистішій душі закладена певна частина гріховності. І ця частина більш рухома, більш активна, більш здатна штовхати до вчинків.

…Ахматова – Ганна Горенко. Мені здається, що вона більше любила у віршах, ніж у житті. У житті вона лише дозволяла любити себе – з холодною величчю. Інакше як може бути в жінки стільки «коханих чоловіків»? Чоловіків може бути й багато, але коханий – один. Тоді навіщо ж ці – «багато»? Страх самотності? Але ж вона все одно була самотньою, як справжній поет…

…учора в Києві (примітка: запис від 19 листопада 1989 року) відбулося перепоховання праху Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого. Якби найменший янгол шепнув їм на вухо – тоді! – що ось так воно буде! Що ось так буде зустрічати їх Україна, наскільки б легше стало їм зносити тортури! Невже не було ЇМ жодного знаку? Ані видіння? Ані пророчого сну?… Впевнена: були!

Два «ч».

Успіх письменника визначають два «ч»: Читач і Час. Читач може помилятися – тому його рішення – тимчасове, сьогоденне. Час підтверджує цінність творчості.

Деталі.

Є такий не дуже добре зрозумілий (принаймні мені) вислів: «диявол ховається в деталях»… Впевнена в іншому: в деталях ховається Бог. Все в житті починається саме з деталей: з кінчиків нігтів співрозмовників до кінчиків їхніх чобіт, з ганчірки під порогом будинку до кавалочка пилу під ліжком. Деталі можуть сказати про людину і світ більше, ніж велика яскрава вивіска на фасаді.

Огида до слова.

Давно-давно мені потрапили на очі рядки Євгена Євтушенка про те, що «поет починається тоді, коли надходить відчуття… огиди до слова». Це мене страшенно обурило! Адже Слово було для мене Богом, як і написано в Біблії. Все в мені було суцільним пафосом щодо письменників, літератури, тієї ноосфери, що її утворюють книжки й особистості. Минуло багато років, і з усім жахом, з усією оголеною правдою і безвихіддю, я несподівано зрозуміла, що він мав на увазі. І відчула ту ж огиду. Адже нині надто багато слів і надто багато тих, хто вправно й навіть майстерно-талановито складає їх на папері. Приєднує і припасовує одне до одного, цементує розчином, штукатурить і що там ще… – «облицьовує». І не відчуває жодної муки та жодних сумнівів. І тієї «огиди», коли слова вистрибують, мов веселі цвіркуни, одне схоже на інше…

Так, «поет» починається в мовчанні.

Він мусить починатися – наново, з кожної нової книжки, закреслюючи всі попередні. Забуваючи про них.

Вважаючи, що нічого ще не написав.

Це здається мені єдино правильним.

Можливо, я помиляюсь…

Як писати книжки.

Цього навчити неможливо й навіть не потрібно. Щоб навчитись добре писати, як це не парадоксально, важливо навчитись зовсім інших речей!

Їх багато. По-перше, треба й самому багато читати, щоби навчитись розрізняти справжній твір від «словесної потерухи», тобто виховати в собі добрий смак. А по-друге й десяте – навчитися співчувати, приймати чужий біль за свій, не соромитись показувати свої почуття, мати власну думку та не боятися висловити її, навіть якщо вона йде супроти загальноприйнятої, сприймати всі прояви життя і все, що тобі дається, гідно, і все використовувати на досвід, вміти слухати і спостерігати, не розраховувати на успіх і славу – знати, що ти маєш все відшкодувати власним життям.

* * *

Але все то так – «думки вголос».

Зрештою, гонорар теж важливий. І місце роботи – письменницький кабінет, де завжди тихо й пахне кавою або цигарками. І хтось із домашніх шанобливо зазирає в шпарку: чи не подати ще кави? І всі довкола зітхають: він (вона) пише РОМАН! А потім іде на прогулянку, щоб нагуляти нові думки. І не забути про… дві-три сторінки – «на очі», п’ять – «на одяг» і зо двадцять – «на розвиток стосунків»…