Сто відсотків правди

Сто відсотків правди

Тендітна жінко, йди і більше не гріши,

Не відривай прекрасне тіло від душі,

Не продавайся ні за мирру чи єлей,

Ні за шматок черствого хліба для дітей.

О, так, я знаю – ти грішила не для втіх;

Хто купував тебе, той більший має гріх,

Хто продавав тебе, кипітиме в смолі,

Бо він любов земну зневажив на землі.

Бог є Любов – тож і з Любов’ю буде Бог!

Іще не раз нас розпинатимуть обох,

Нас ще не раз осліплі люди продадуть;

Тендітна жінко, тільки ти – Любов’ю будь!

Майдан спустів… Ні фарисеїв, ні роззяв;

Де твої судді? Якось нишком розійшлись;

Хто камінь в серце, хто за пазуху узяв -

Та в тебе кинути усе ж не спромоглись!..

Тендітна жінко, йди і більше не гріши…

А як не хочеш йти – сядь поруч і пиши

В пилюці пальцем; то не гірше за скрижаль,

Бо пише серце, що в житті спізнало жаль.

Вечірній вітер ту пилюку розмете,

Що там було – ми двоє знатимем про те,

Та ще той білий, випадковий голубок,

Що підглядів: «Бог є Любов. Любов є Бог…»

Ігор Жук. Ісус і Магдалина

…У Києві на вулиці Івана Кудрі, на розі непоказного будинку, висить меморіальна дошка: «Тут жила Ніна Миколаївна Грін». Так, дружина Олександра Гріна мала й такий тимчасовий прихисток, у квартирі своєї подруги Юлії Первової, дисидентки та правозахисниці.

Багато років ця дошка висіла нелегально: її виготовили та встановили за власні кошти прихильники творчості Гріна і друзі Ніни Миколаївни та Юлії Олександрівни. Протягом багатьох років, у дні народження цих видатних жінок, тут збираються ті, для кого «Пурпурові вітрила» стали другою біблією. І ті, кому пощастило бувати в цій квартирці на першому поверсі.

Мало хто нині знає, що Ніна Миколаївна, прототип усіх героїнь Олександра Гріна (зокрема й Ассоль), жила і в Києві. Мало хто знає майже детективну історію, як кілька хлопців на чолі з Юлією Первовою, попри суворе переслідування КДБ, вночі виконали її останню волю: перепоховати поруч із чоловіком на кладовищі в Старому Криму.

Це було небезпечно.

Тому все відбулося вночі з 22 на 23 жовтня 1971 року. Кілька хлопців, котрі знали один одного лише на ім’я (для конспірації), озброївшись саперними лопатками і ліхтариками, розрили дві могили. І перенесли труну Ніни Миколаївни до її чоловіка – Олександра Гріна. Так, як вона хотіла. Про цей «злочин» дізналися набагато пізніше, за часів «перебудови», коли з Ніни Грін було знято тавро «зрадниці»…

Але це – велика окрема історія. Вона досить добре змальована у спогадах Юлії Первової, що вийшли в невеличкій книжці «Спогади про Ніну Миколаївну Грін» 2001 року.

Шкода, що нині такі унікальні книжки – не на часі. А часи – позбавлені романтики та відчайдушних вчинків…

Цю книжку я прочитала усього лише кілька років тому. І дуже пошкодувала, що не знала всіх цих людей раніше – тоді, коли в театральному гуртку читала «Пурпурові вітрила» напам’ять і шалено вірила в усе те, про що багато разів уже написала вище. У диво, романтику, у те, що мрії здійснюються, а добро завжди перемагає зло.

Усе те, над чим половина населення, на жаль, досі зверхньо піджартовує…

Так от.

У книзі Юлії Олександрівни багато разів фігурує ім’я – Ігор Жук. Разом вони досліджували долю якогось невідомого поета, котрий у двадцяті роки минулого сторіччя листувався з Гріном (а це було небезпечно й досить дивно, адже Гріна вважали «нерадянським письменником»), а потім видав єдину книжку віршів і… канув у безвість. Але вони встановили це забуте ім’я – Павло Коломієць.

Врятували людину від забуття…

Ігор взагалі багато кого рятує і досі.

Когось – піснями.

Когось – учинками.

Якби не він, в усьому тому, що я пишу або ще писатиму, було б лише 99 відстоків правди. Адже завжди один «чорний» відсоток залишала на скепсис і зневіру, іронію і зверхність щодо стосунків між людьми. Часом писала і сама не вірила, що ТАК може бути не лише на сторінках книжок.

Скажімо, те, що люди можуть усе життя ходити одними й тими самими стежками багато років – і не зустрітися.

А потім зненацька, поза законами життя, але за законами дива – все ж таки зупинитися і поглянути одне одному в очі: «Чи подобаються вам ці квіти?…»

Тому що закони дива набагато сильніші. Потрібно лише в це вірити.

Власне, про це я вже писала.

Але варто підтвердити написане найголовнішим фактом у житті.

І нехай це виглядає так.

…Він працював на вулиці Кіото, 27.

Вона – на вулиці Кіото, 25

Проте вона часто ходила в їдальню через дорогу – на Кіото, 27, адже там їжа була смачнішою.

Вони часто разом сиділи в тій їдальні.

Тільки – за різними столиками. І ніколи не поглянули одне на одного.

Так буває…

Він підпрацьовував на четвертому поверсі за адресою Хрещатик, 26.

Вона працювала на четвертому поверсі за адресою Хрещатик, 26.

Вони неодноразово проходили по одному й тому самому коридору – мимо.

Вони мали цілу купу спільних друзів.

І за законами логіки – були друзями. Але не знали про це.

Він любив твори Гріна.

Вона знала їх напам’ять.

Ішли роки.

Він був самотній і шукав свою половину, але не знаходив таку, яку хотів.

Вона була самотня і більше нікого не шукала, просто знала, що Він десь має бути. Можливо, в Америці, можливо, в Албанії чи на якому-небудь забутому Богом острові в Середземному морі.

Для віри це вже не мало жодного значення…

Йому казали: ти вільний – можеш обирати.

Їй казали: чому ти завжди сама?

Він не знав, кого обирати, якщо ти – вільний.

Вона не знала, як відповісти на це запитання, якщо довкола так багато людей.

…одного разу вона почула по радіо його голос і несподівано вигукнула: «Я тут!»

Але як він міг почути її, якщо радіо – не телефон…

Він мав концерт у будинку Вчителя.

Вона планувала туди піти – і не пішла, адже жила надто далеко.

А на вулиці було холодно. Зима…

Одна спільна подруга сказала: «Ви дуже подібні…»

Друга спільна подруга сказала: «Він – це ти, тільки в чоловічому образі…»

Ішли роки.

Третя подруга, яка не знала, що також є «спільною», сказала: «Ти любиш Кустуріцу – а я знаю того, хто перепише тобі всі його фільми…»

Вона відмовилась, адже ніколи не ходила «по гостях» з перспективою знайомства з будь-ким. Навіть якщо б це був сам Кустуріца. Адже давно вже розмовляла з Шекспіром.

Тільки запитала, як звати того, хто любить кіно так само, як і вона.

І почула Його ім’я.

І вирішила піти…

Він заліз до Інтернету й одразу побачив її фотографію.

На ній вона висіла на дереві – донизу головою.

Вона залізла до Інтернету й побачила, що він – доросла людина, котра, певно, не зрозуміє того, що вона любить повисіти на дереві донизу головою.

Він відпросився з роботи.

Вона зателефонувала подрузі й відмовилася від зустрічі.

Подруга сказала, що він уже відпросився з роботи – не можна бути такою нечемною!

Було 23 число – улюблене число їхнього улюбленого письменника Гріна.

Він ішов підземним переходом.

Вона вискочила з-за рогу прямо на нього.

Спільна подруга сказала: «Познайомтесь, це…»

Але – не договорила.

Він подумав, що вона надто серйозна і може піти в будь-яку мить.

Вона подумала, що надто хвилюється і виглядає надто серйозною.

Його однокімнатна квартира була дуже схожою на її однокімнатну квартиру.

Багато картин і книг.

Мало меблів і їжі.

Він присів на бильце дивану.

«Сідайте зручніше, – сказала вона, – Вам тісно!»

Він подумав, яка вона уважна до незнайомих людей, і сів поруч.

І тиха-претиха тиша осіннього лісу почала падати на її лисячий хвіст і вуха купою золотого листя.

Листя сипалося і сипалося, аж поки не засипало її всю, сховавши від світу.

Лисиця лежала під жмутками теплого листя і думала: «Тепер я нарешті врятована…»

Кустуріца лишився поза кадром…

…Умовляю себе нині: менше пафосу – більше іронії!

І сама себе зупиняю: ні, тоді це знову буде лише 99 відсотків. А мені завжди було потрібно лише сто і – жодною десятою менше! Можливо, тому все в житті складалося так важко й так довго…

…Як давно я думала: ми неправильно живемо! Спостерігала за людьми, слухала їхні розмови і думала: щось тут не так.

Має бути краще.

Набагато краще.

Адже не може бути, щоби люди сходились лише заради того, щоби разом їсти, спати, купувати речі, їздити у відпустки. Згодом – сваритися, набридати, перевиховувати одне одного, виставляти вимоги, складати ультиматуми, зрештою – зраджувати, брехати. Зрештою – терпіти. Старітись у спільному маразмі. Або – в глибокій самотності з відчуттям змарнованих чи нереалізованих почуттів…

Я думаю, що любов, або краще сказати – любов як Божий дар чи промисел – ніколи не дається «за просто так».

«За просто так» звалюється на двох людей, що випадково опиняються поруч, як морські камінці, викинуті хвилями на берег моря – лише закоханість, симпатія, зрештою – статевий потяг, навіть почуття власної вигоди, страх самотності, навіть звичайне бажання просто жити, як усі нормальні люди, в парі.

Немає в тому нічого грішного.

Люди є люди… І любов буває різною…

А от любов як Божий дар і промисел – зовсім інша річ.

Якби я була фантастом, написала б повість про те, як, починаючи від самого дитинства (а можливо, ще до народження!), той, хто відповідає за гармонію в світі, уважно стежить за людиною і наділяє її цим даром за якийсь певний учинок. Причому цей вчинок аж ніяк не пов’язаний з тим, що в світі людей вважається вчинком.

Скажімо, ти можеш тисячу разів переводити самотню бабцю через дорогу, завжди чемно вітатися з сусідами, годувати голубів, подавати милостиню жебракові, старанно вчитися, ніколи не ображати маленьких і поважати старших, не вбивати, не перелюбствувати, не красти, не, не, не…

А навзаєм – не отримати за це нічого.

Анічогісінько! З незрозумілих причин.

А який-небудь ледащо опуститься на коліна біля джерельця, аби роздивитися равлика, що розпустив на два боки свої очка-вусики – і це чомусь сподобається Творцеві більше, ніж мільйон добрих справ, котрі роблять для нього інші.

І Він стукає того в чоло: отримайте-розпишіться!

І дає цей дар або як велике щастя, або як важкий тягар.

Або як «два в одному»: і те, й інше – водночас.

І не відомо, що краще: мати його в собі чи не обтяжуватися зайвим.

Я чесно не знаю, що краще…

Носити в собі цей дар досить небезпечно.

Часом він буває таким нестерпно важким, пекучим і так рветься назовні, що ти вивалюєш його на першого ж зустрічного.

І цей зустрічний починає світитися, мов маленький Ісус на картинах художників Ренесансу, – теплим тьмяним світлом, що виходить зсередини. А якщо добре придивитися, помічаєш, що то його освітлює маленька зірка, котра висить в отворі печери. Вона і є першоджерелом того світла…

Скажете, так не буває?

Думаю, не скажете.

Принаймні ті, хто розуміє, що криється між цими рядками…

…Добре, покинемо алегорії.

Так от, я завжди думала – на досить побутовому рівні, досить приземлено, але це здавалося мені важливим: чому одна вільна істота, народжена окремо від іншої, вихована в інших умовах і звичках, після того, як стає до щасливого шлюбу з іншою такою ж самою вільною істотою (вихованою окремо і т. п.), згодом набуває права робити зауваження, перевиховувати, щось вимагати. Одне слово, підрихтовувати, підтісувати, «полірувати» напилком, мов тато Карло – Буратіно?

Як на мене: одружився з Буратіно – люби його (її) таким, який він (вона) є. Або – розвертайся і йди геть, щойно від його дерев’яних зазубрин запахне твоєю кров’ю.

Або – або.

Третій вихід – безнадійний і гіркий, якщо врахувати, що… життя одне.

Одне й надто коротке.

Власне, його, цього виходу, і немає.

Є просто третій варіант.

І ось у цьому «варіанті», як мені часом здається, і живе величезна кількість населення планети Земля, навіть не замислюючись над тим, що життя – одне, коротке, неповторне. І – лише ТВОЄ.

Ну, я про це вже говорила…

…А до чого тут казочка про лисицю і листя?

Не знаю. У цьому розділі мені дуже хотілося написати зовсім інше – не таке метафоричне.

Про те, як несподівано додався до мого «не стовідсоткового» максималізму один загублений відсоток. І я побачила світ чоловіків, які, як писала розділом вище – «не сякаються на асфальт», і не «позбавляють світ любові, прибираючи її з найдальших кутків, мов сміття»… Я так більше не писатиму.

…Не знаю, що ще додати.

Все давно мною ж і написане.

В інших книжках – і в рядках, і між рядків…

Данный текст является ознакомительным фрагментом.