Театр!

Театр!

…одного разу Ірка П., яка була так само зациклена на театрі, сказала, що познайомилася з артистом театру імені Марії Заньковецької. Саме тоді цей театр гастролював у Донецьку. Артист запросив її на побачення, але попросив знайти подружку для свого товариша. Відкинемо справжні наміри тих «артистів». А от щодо нас із Іркою…

Вона була старша за мене на чотири роки, вже один раз провалилась на іспитах у «Карпенка-Карого» (Київський театральний інститут), а я щойно закінчила дев’ятий клас. Ми ходили до театрального гуртка. Звісно, я теж мріяла про «Карпенка-Карого» і знала всі монологи Марії Стюарт напам’ять (я і досі їх знаю!). Менш ніж на роль Марії Стюарт я не розраховувала! Хоча й здогадувалася: Джульєтту мені зіграти не дадуть. Адже полюбляла, читаючи в ліжку, наминати батон зі згущеним молоком… Тому, як можна здогадатися, на Джульєтту була не дуже схожа.

Коли нині хтось жалкує за тими часами, які потім назвали «застійними», я згадую повну безвихідь у провінційному містечку: батон зі згущонкою, вечори в ліжку, безкінечну платівку прибалтійської групи «Зодіак» – єдиний ковток свіжого повітря.

Все життя було запрограмоване аж до пенсії: робота-дім-заміжжя-побут. Відчуття, що тебе живцем поклали до труни, з якої не вибратись. А все, що ти маєш, – усередині тебе й ніколи не знайде ніякого виходу.

Ти знаєш, що НІКОЛИ не зможеш мандрувати й бачити світ, читати те, що ти хочеш читати, бачити тих, кого ти хочеш бачити, і, зрештою, довести, що ти – існуєш.

У такій ситуації, особливо, коли знаходишся в певному середовищі, є два виходи: бути, як усі, і прожити життя за схемою, яку тобі пропонують, або – зламати цю схему і… спитись десь у котельній під музику й тексти напівзабороненої «Машини часу».

Третій вихід був моїм «ноу-хау»: побудувати – і якнайшвидше! – світ у собі, змоделювати свої парижі та рими, свої єгипти й канари, замки й лабіринти, музеї і печери. Або хоча б… вивчити всі монологи Марії Стюарт.

Отже, до нас приїхав театр імені Марії Заньковецької (забігаючи наперед – дивовижна магія «машини часу»! – скажу, що з деякими акторами я згодом познайомилася на зовсім іншому рівні), і ми з Іркою почали бігати на вистави, мов скажені. А Ірка якимось чином познайомилася з Толіком. (О Боже, подумала я, написавши ці рядки, а чи не був це юний Анатолій Хостікоєв?!! Хоча навряд! Але пам’ятаю, що той Толік був таким самим фактурним.)

Ірка вмовила мене піти на побачення – на сходах театру. Мовляв, ми там усе розпитаємо: як вступати до театрального, які вимоги, що краще читати на вступних іспитах. Вона запевнила, що метри сцени згодилися нас «прослухати» але, можливо, доведеться піти кудись у затишне місце: до готелю.

Ми шалено готувалися до «прослуховування».

Але в призначений час до нас на сходи ніхто так і не вийшов. Гадаю, у тих акторів був величезний вибір. Вони поглянули на нас з-за рогу, побачили «контингент» і одразу зрозуміли, що ми дійсно гідні лише «на прослуховування»: Ірка носила окуляри «мінус п’ять» і мала ніс, як у Анни Ахматової, а біля неї стояла я – «Вінні-Пух» у яскраво-синій спідниці, яку сама собі пошила зі штапелю, котрий мама купила на штори.

Але треба було знати шалену Ірку!

Вона «діставала» Толіка доти, доки він таки вийшов на сходи і дав нам контрамарки. Ми сиділи не в залі, а десь під сценою і чомусь (зараз уже не пригадаю чому) на підлозі та всотували всіма фібрами душі виставу про Богдана Хмельницького. Я ридала. Вистава дійсно була чудова. А Ірка чекала на вихід Толіка, який, звісно, мав грати найголовнішу роль.

Нарешті, у кінці третього акту, його вивели попід руки двоє козаків, як полоненого-зрадника, він виголосив одну-єдину репліку, його скрутили й відвели за куліси.

Увечері ми таки дочекалися «побачення» – Толік вийшов на сходи.

Закурив і сказав нам таке: «Ти (він показав на Ірку), мабуть, не вступиш – у тебе надто специфічна зовнішність. А ти (він прискіпливо оглянув мене)… У тебе непоганий народний типаж… Ти можеш поїхати з нами – хоч зараз, адже студія при театрі буде існувати ще рік. Наступного року буде вже пізно. Так що – вирішуй! Можу посприяти».

Мені не дуже сподобалися слова про «народний типаж», адже в Марії Стюарт його не може бути апріорі! І мені треба було закінчити школу.

Цілу ніч я уявляла, як тікаю з тим театром.

А ввечері наступного дня поставила «Зодіака», взяла до рук «Жерміналь» Золя, намастила батон згущонкою і вирішила, що треба негайно худнути…

Але – як?

Адже, читаючи книжки, я витрачала купу енергії, перевтілюючись у героїв, і цілком реально починала жити їхнім життям. Для цього потрібні були калорії! А до того ж я могла чути й бачити прочитане, як у кіно. Це була якась фантасмагорія: вичитані слова перетворювалися на звуки й рухомі картинки.

Книги були окремою темою в житті.

Окремою і найважливішою.