Краса мрії та логіка мети
Краса мрії та логіка мети
…Якось у невимушеній атмосфері, котра не передбачала розумових зусиль, у строкатій компанії жінок, які мило туркотіли «ні про що», розмова зайшла про мрії.
Послухавши, хто про що мріє, я дійшла сумного висновку: а мріяти ми таки не вміємо! Це по-перше. А по-друге – невміння мріяти призводить до… підміни життєво важливих понять.
Отже, про що ви мрієте?…
Наведу лише три типових відповіді. Адже в решті випадків вони суттєво не відрізнялися. Відрізнялися лише жінки – та й то хіба що рівнем своїх запитів залежно від статусу і статків.
«Я давно мрію про джип, – сказала одна, – і ніяк не можу довести чоловікові, що сплю і бачу великий чорний джип. А він зібрався подарувати “фіат”…»
Друга зізналася, що вже багато років мріє з’їздити до Парижа. І теж додала: «Сплю і бачу…»
Третя (у цій альтруїстичній категорії теж виявилося чимало) побажала здоров’я і щастя своїм близьким, додавши: «А більшого мені й не треба!»
Мрії були озвучені. І настала черга другого запитання: а що, власне, треба для того, щоби мрія здійснилася?
Співрозмовниці замислились.
І виявилося таке: а) для купівлі джипа треба всього лише переконати люблячого чоловіка, а водійські права й навички їзди вже є; б) турбюро «горящих» путівок (за досить поміркованими цінами) – за рогом, гроші назбирані, а відпустка – не за горами; в) рідні та близькі живі-здорові й навіть активно користуються альтруїзмом своєї матусі та дружини.
Але, перепрошую, якщо це все так доступно, то чи може воно бути мрією? Адже для втілення її в життя варто просто докласти цілком певних зусиль. Тобто це пристрасне «сплю і бачу» за всією логікою трьох поставлених запитань є лише… метою. І аж ніяк тим романтичним поняттям, котре визначає дещо більш недосяжне – мрію.
Постав перед собою цю мету, як підручник з домашнім завданням, і методично виконуй вправу за вправою, наближаючись до її здійснення.
А жіноче населення нашої країни – та що там країни – планети! – нині таке, що, поставивши перед собою мету, здатне йти до неї, незважаючи на будь-які перепони. І досягає багато чого. Часом – більшого, ніж їхні обтяжені залізною логікою супутники. Варто лише правильно сформулювати цю саму мету й не вважати її недосяжною. Адже недосяжною вона може бути лише в категорії мрії. Такий-от парадокс…
Заплутавшись у моїх теоретичних міркуваннях, всі хором почали довідуватися, а про що ж мрію я. Не відповісти на це запитання, послухавши відповіді інших, було б некоректно. І я зізналася, що довгий час мріяла майже про те саме – про щось матеріальне (на кшталт авто чи якоїсь побутової техніки), про Париж (а також Рим, Венецію чи навіть Хургаду), благополуччя близьких. Про якісь покупки, ремонти. Про те, щоб усього було багато й одразу. А в певні часи навіть про… склянку арахісового масла, котрим об’їдалися герої голлівудських стрічок. Додала сюди ще й давню ідею поплавати серед риб з аквалангом.
А потім віддаватися подібним мріям набридло. Адже в усьому переліченому чітко прозирали прості та реальні цілі.
І відкрила секрет: коли мрії переходять до розряду мети, життя стає цікавішим. До першого відкриття додалося друге: досягнувши однієї мети, набагато легше дістатися наступної!
А от, відповідаючи на каверзне питання про мрію, довелося добряче поламати голову, поритися у спогадах і потрудитися, аби зчистити зі свого дорослого життя нашарування буднів. І спробувати сформулювати щось дійсно недосяжне, прекрасне і казкове, а не джипи з парижами.
Адже мрія – як прикраса на верхівці новорічної ялинки: маячить десь високо, вабить і виблискує. Зняти – не можна, дивитися – приємно. Це – прикраса твого життя…
Так от. Багато років тому я була цілком серйозно впевнена, що люди можуть літати! Але цього треба вчитися з самого дитинства. Я брала до рук два бабусині китайські віяла, виходила на подвір’я і до пізнього вечора стрибала і падала, намагаючись злетіти. Часом здавалося, що з кожним днем я дійсно трохи відриваюся від землі. І лишилося ще зовсім трошки, аби…
Але цього «трошки» не вистачило. Почалася школа, уроки, потім і зовсім інше життя, у якому місця старим віялам не знайшлося…
І от тепер я думаю: а що, як це шалене бажання злетіти і є тією мрією? Кумедною. Абсурдною. Нереальною. Як і годиться бути мрії!
Власне, подумала я, написавши ці рядки, а чому ж нереальною?
Я ж літаю!
І ті жінки, з якими почалася ця розмова, також. Тільки кожна – по-своєму.
Але це вже зовсім інша розмова…
Данный текст является ознакомительным фрагментом.