Мить, що стане вічністю

Мить, що стане вічністю

Пам’ять буває жорстокою.

Пам’ять взагалі жорстока.

Часом мені здається, що пам’ять і сумління – одне й те саме.

Пам’ять автоматично зберігає в собі ті миті, котрі, мов голки, поколюють тебе все життя.

Це – непоказні миті. У них немає героїзму, пафосу, доленосного вчинку.

Щоби їх запам’ятати, не треба напружуватись – вони закарбовуються самі. А потім – у будь-який час дня чи ночі, посеред будь-якого дійства, ніяк не пов’язаного з тією ситуацією, – спалахують, накочуються на тебе зненацька і б’ють точно в ціль – не продихнути.

…Мама співає в хорі: «Щедрик-щедрик-щедрівочка!..»

Її обличчя – серйозне, напружене, щоки палають, вона старанно виспівує кожну ноту. Довкола неї такі ж старенькі співаки та співачки, з тими ж дитячими напруженими обличчями. Вони теж стараються. Я – єдиний глядач у порожньому залі. Я прийшла подивитися, як співає моя мама. Так вона ходила дивитися на мене в дитячий садок…

Співаючи, мама поглядає в мій бік – їй хочеться співати краще й голосніше від усіх, щоби мені сподобалось.

Мені подобається.

Навіть не очікувала, що «народний хор ветеранів праці» так добре співає! Я пишаюся мамою. Моє серце стискається: я знаю – це та сама мить, від якої згодом захлинатимусь все життя – не продихнути.

«Щедрик-щедрик-щедрівочка – прилетіла ластівочка…»

…Батько довго порається із замком.

Замок скрегоче.

Ключ не слухається – не хоче повертатися.

А я думаю: нехай ці двері не відчиняться. Я боюся побачити батька.

Не можу уявити, який він.

Двері відчиняються.

Він важко тримається на ногах і, розчахнувши двері, розвертається – іде до ліжка.

Нас ціла делегація – рідних і близьких. Ми приїхали попрощатися.

Він лежить у ліжку, і його волосся, на диво, як у молодості – чорне-чорне.

«Він не дає помити голову! – каже доглядачка. – І взагалі, не дає помитись!»

Я пам’ятаю його зовсім іншим – іронічним і гарним, навіть зухвалим, якому навряд чи хтось з жінок міг сказати слово впоперек. Тепер він лишився сам.

Він давно не виходить з квартири, лише стукає в стіну сусідам, щоби ті занесли чарочку й сигарети – його щоденний «хліб насущний».

Він лежить на сірих простирадлах, і я не знаю, чи впізнає мене. Ми не бачились багато років.

Але він раптом показує на свою щоку й киває на мою: там у нас однакові родимки…

І каже:

– Порода!

Так він казав колись давно, у моєму дитинстві.

Я не знаю, що зробити. Даю попити води. Він п’є.

– Я люблю тебе, тату, – кажу я.

– Я тебе теж, – важко промовляє він.

Раніше ми ніколи так не розмовляли.

І вже – не будемо…