Чорний квадрат

Чорний квадрат

Часом здається, що всі ми тупо борсаємося в мілкій, укритій зеленим слизом калюжі амбіцій і дикого небажання почути одне одного. І не здатні сказати королю, що він голий.

Непрофесіоналізм міцним кільцем стискає все живе, все, що поки ще може називатися мистецтвом. Це дуже тісна калюжа, яка спершу може здатися рікою, морем чи навіть океаном – аж поки ти переплив її з кінця в кінець. До того ж вона переповнена «родичами родичів» – мафією, на яку не полює поліція. Адже вона – невловима.

Про що йдеться?

Про тупі серіали, тупі журнали, ідіотичні ток-шоу, бездарні й бездушні художні проекти, «гопацькі» державні заходи, політичний паноптикум. Про «совок», який закінчиться лише із (прости, Господи!) останнім його могіканином – з вахтеркою на дверях театру, буфетницею у привокзальному ресторані, «жеківкою», що видає довідки, чиновником, що кланяється, мов китайський порцеляновий песик…

Про те, що Тетяна Толстая назвала «Чорним квадратом».

Я не знаю, чи потрапить вам до рук цей нарис, але не можу втриматися від того, аби не навести цей уривок…

«Митець «доквадратової епохи» вчиться свого ремесла все життя, бореться із мертвою, сталою, хаотичною матерією, намагаючись вдихнути в неї життя… Часом його праця і молитви увінчуються успіхом; на коротку мить чи на мить довгу «воно» трапляється, «воно» надходить. Бог (янгол, дух, муза, часом – демон) поступаються, згоджуються, випускають із рук ті речі, ті ефемерні почуття, ті клаптики небесного вогню, імені яких ми не можемо назвати, котрі вони зберігали для себе, для свого, прихованого від нас, дивовижного помешкання. Випрохавши божественний подарунок, художник відчуває мить гострої вдячності, неприниженої покори, незганьбленої гордості, мить особливих, світлих сліз, що очищують… «Воно» накотилось – «воно» проминає, як хвиля…

Художник «післяквадратової епохи», художник, що помолився на квадрат, зазирнув у чорну діру і з жахом не відсахнувся – не вірить музам і янголам. У нього свої чорні янголи з короткими металевими крилами, прагматичні й пихаті істоти, які знають ціну слави земної і те, як загарбати її найжирніші шматки… Люди полюбляють нове – треба вигадати нове, люди полюбляють обурюватись – треба їх обурити, люди байдужі – треба їх епатувати: підсунути під ніс смердюче, ганебне, моторошне…»

І ще одне. «Десакралізація – гасло ХХ сторіччя, гасло неуків, посередності та бездарності. Це індульгенція, яку одні нездари видають іншим, переконуючи третіх, що так воно й мусить бути – все має бути безтямним, низьким (нібито демократичним, нібито доступним), що кожен має право судити про кожного, що авторитетів не може бути в принципі, що ієрархія цінностей непристойна (адже всі – рівні), що цінність мистецтва визначають попит і гроші…»

І ще одне.

…Про справжнє і несправжнє.

Або про те, як відрізнити талановиту людину від неталановитої. Дуже просто. Талановита людина – НЕ ЗАЗДРИТЬ.

Усе талановите ЛЮБИТЬ усе талановите. Інакше не може бути. Все заздрісне користується поняттями «успіх», «мода», «популярність», і при цьому презирливо кривить губи, і – гоп! – швиденько (щойно відійдеш) – перевертає привітну маску іншим боком: тим, де темними прорізами в картонці зяє порожнеча.

Гадаю, що справжній художник хоче бути почутим.

Просто – почутим.

Він хоче збагнути і зрозуміти суть цього короткого, безглуздого і прекрасного життя, бодай одним штрихом (літерою, нотою) додати до нього трохи немаргінальних думок і почуттів, трохи доброти. За Ліною Василівною Костенко: «…сказать поблідлими вустами хоч кілька людям необхідних слів».

Хоче збагнути всю печаль і самотність світу, розмотати цей щільний шовковий клубок, щоб знайти всередині відповідь на свої запитання у вигляді крихітного і, можливо, нікому не потрібного зернятка, виростити його і зібрати під ним бодай п’ятьох однодумців…

Якщо ж їх буде більше, набагато більше – це вже назвуть «успіхом».

Але – інші, не він. Бо йому на це, власне, начхати.

Бо він завтра може померти.

А сьогодні йому важливо зробити цей штрих…

Навіщо?

Ніхто не знає.

І він сам – не знає.

Таємниця…