Все буде…

Все буде…

…Ось уже кілька днів поспіль мені телефонує знайома й довго розповідає про те, що «загалом, усе погано».

Дивним чином, вислуховуючи її вп’яте, я несподівано знайшла чудодійний спосіб не просто змінити її безнадійну інтонацію в голосі, але й пробудити бойовий дух і навіть деяку радість саме від того, що здається їй таким жахливим.

Хочу поділитися цим досвідом. Адже він – перевірено! – дієвий.

Отже, на перший дзвінок зі скаргами на життя (перелічувати їх немає сенсу, оскільки простіше увімкнути телевізор і послухати новини), я відповіла тими самими ж скаргами.

З міркувань чистої солідарності.

Адже якось ніяково радісно розраджувати людину, у якої «все погано».

Ось я і пообіцяла, що далі буде «ще гірше» і тому сьогоднішній день варто сприймати з оптимізмом.

Аргумент не подіяв. Знайома розридалася. І пообіцяла повіситися.

На другий дзвінок я вирішила реагувати помірковано і делікатно.

І, виходячи з тих міркувань, що людині в своїх стражданнях варто знати, що вона не одна, що є ті, кому «ще гірше», зробила «відповідь Чемберлену» у вигляді докладного перерахування своїх проблем, вад і негараздів. А також перерахувала негаразди всіх своїх далеких і близьких знайомих. Ось, мовляв, одну звільнили з роботи, у другої – чоловіка, у третьої взагалі – і її, і чоловіка, у четвертої чоловіка не звільнили, але він – алкоголік і т. д. і т. п. Знайома трохи підбадьорилася. Але цього разу пообіцяла повіситися я, адже все перераховане здалося мені жахливим і безвихідним.

Наступного дзвінка я очікувала з жахом.

Як і передбачала, макабричними голосами ми переповіли одна одній зміст газетних шпальт і теленовин.

Всадивши слухавку в телефонний апарат, мов сокиру в плаху, залиту кров’ю, я розлютилася, згадавши булгаковське: «розруха – в головах!»

Особисто мені не хочеться мати в мізках такий «подаруночок»! І коли наступного разу я почула зі слухавки чергове зведення поганих новин, сказала: «Чудово!», чим, вочевидь, збила з пантелику мою знайому, адже в слухавці зависла глибока пауза.

Чудово, повторила я: життя в черговий раз дає нам шанс довести хоча б самим собі, що ми – не фуфло, не царство тіней і не ляльковий театр Карабаса Барабаса, котрий старанно смикає нас за нерви, пророкуючи те, на що ми так легко ведемося – «все буде погано і… довго».

Отже, продовжувала я, дослухаючись до тиші на тому кінці дроту, особисто я не дам загнати себе в цей ляльковий театр і зробити з себе плаксивого П’єро.

А якщо доведеться починати все з нуля, то це набагато цікавіше, ніж одразу потрапити «в десятку».

Адже той, хто не пізнав, що таке справжній нуль, ніколи не дізнається, на що здатен у вирішальну мить. А хто ніколи не падав, ніколи не пізнає, який це кайф, коли злітаєш! До того ж – з голого асфальту, об який тебе хотіли розтерти на порох.

Одне слово, у розмові з нещасною знайомою, я так розлютилася, що навіть перейшла до цитування Ніцше, котрий, як відомо, дуже не полюбляв ниючих і скиглячих громадян і віщував їм потрапити під лопаті природного відбору.

Відчувши, що стаю дедалі різкішою, я подумала, що мої аргументи не для слабкодухих, що, можливо, я не маю рації і варто було б черговий раз поскиглити разом, нарікаючи на «кризу-владу-банки-тарабанки» і на традиційній песимістичній ноті побажати одна одній традиційного безсоння.

Або ж довести не менш традиційні докази про те, що «пташка Божа» знаходить свої крихти в трудах праведних.

Що розпач – гріх.

І що «терпіння і труд все перетруть»…

– Зрештою, – додала я, не розуміючи мовчання своєї знайомої. – У студентській юності нам доводилося жити на смажених кабачках, і знаєш, я тоді була в кращій формі. А зараз ледь влізаю в сорок шостий…

Я вже хотіла кинути слухавку, як почула з неї цілком спокійний голос:

– Ну що ти мене умовляєш?! Гадаєш, я сама цього не розумію! Дістануть вони мене – як же!

– Що й треба було довести!

Швидше за все, моя знайома не зрозуміла що й кому «треба довести».

Я й сама не знаю, чому вимовила саме це. Адже доводити нічого не треба – і так зрозуміло, що оптимізм кращий від песимізму, що добро (не «бабло», хоч як би дехто не намагався довести протилежне!) переможе і що лялькар, навіть якщо він – Карабас Барабас – зрештою залишається сидіти в калюжі.

Тому я додаю: «Все буде…» – й обережно кладу слухавку.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.