Буде, як буде
Буде, як буде
…я вступала на факультет журналістики з кількох причин: по-перше, я непогано писала шкільні твори, захоплювалася літературою і писала вірші, а по-друге…
Справа в тім, що я ходила до театральної студії та певний час міркувала, як у часи Марії Заньковецької: «Або – на сцену, або – до очерету головою!» (Власне, з приводу багатьох інших речей я й нині думаю так само.) Але пізніше, у класі восьмому, поглянувши на себе в люстерко критичним поглядом, вирішила, що у «великі актриси» мені не пробитися, а «маленькою» бути не цікаво. До того ж мої родичі по батьковій лінії – дядько, тітонька та сестра – журналісти. Такі міркування і визначили мій вибір.
Але заважало одне. У мене була страшенно низька, як нині кажуть психологи, самооцінка. Настільки низька, що ближче до закінчення школи мій дідусь обійшов усі ПТУ (професійно-технічні училища) міста Донецька, щоб дізнатися, куди можна прилаштувати онуку.
Попри всі райдужні сподівання рідних, що я піду в будівельне ПТУ і стану добрим малярем-штукатуром, я поїхала до Києва, здала документи на журфак і на вступних іспитах несподівано набрала досить пристойні бали. Тільки зараз можу зізнатися, що, пишучи твір на вільну тему, «втюхала» туди цитати з власних віршів, підписуючи їх першими-ліпшими прізвищами, котрі спадали на думку. Власне, так само я робила і в школі. Але ніхто з учителів мене на цьому не спіймав. Щиро прошу мені вибачити!
За той час, поки навчалася на заочному відділенні, встигла зробити чимало: купила велосипед, зрозуміла, що більше ніколи не хочу виходити заміж, і народила чудову донечку з великими рожевими щічками. У перервах між годуваннями займалася безліччю інших справ – пішла до «університету робітничих кореспондентів» (був такий), бігала до літературної студії і рік у рік опановувала купу бічних професій. І ніде надовго не затримувалась.
Ех, знати б, якою марудною писаниною це все обернеться пізніше, коли для якихось справ треба заповнювати документи із переліком усіх професій, року вступу на посаду і звільнення з неї!
Отже, працювала телетайпісткою, диктором заводської радіогазети, шпрехшталмейстером у цирку, взимку підробляла Снігуронькою, була кіномеханіком у відеосалоні та старшим методистом у кінотеатрі, пару місяців спробувала попрацювати в ресторані – офіціанткою в залі й на кухні молодшим помічником кухаря. Якось цілу добу (!) пропрацювала на посаді голови Товариства книголюбів і кілька днів (більше не витримала) вела гурток юного журналіста в Палаці піонерів. Чому так відбувалося? Гадаю, мене терзав дух авантюрництва й до кісток пропікав страх від газетних рядків, якими майоріли шпальти газет: «Сорок років на одному місці пропрацював почесний робітник нашого заводу, започаткувавши цілу династію: двадцять років трудиться в цьому ж цеху його син. Сюди ж прийшов і онук нашого почесного ветерана». Якось прочитавши таке, я подумала: це ж мишоловка!
Багато речей, які іншим видавалися важливими і правильними, були для мене зовсім нецікаві. Я не збиралася започатковувати сорокарічну династію або робити кар’єру, йдучи тими самими сходами.
Я постійно думала про якісь глобальні речі, що жодним чином не пов’язані з «ударним трудом» – наприклад, про тимчасовість і марність людського існування чи про влаштування Всесвіту. Про те, що неодмінно треба щось робити, але невідомо що…
І тому…
…одного разу я зібрала дві валізи з дитячими речами й переїхала до Києва. Це міг бути й не Київ, а будь-яке інше місто, містечко, селище, село, край світу, задзеркалля, чорна діра, Сибір, заслання. Байдуже… Зі свого Донецька я втекла із трирічною донькою під пахвою і двома валізами, у яких найціннішими були домашні капці – символ хатнього затишку. Лише як символ, адже дому в столиці не передбачалося. Була орендована квартира на короткий, невизначений термін.
Приблизно півтора року пішло на те, аби офіційно оформити все, що підлягало офіційному оформленню: новий шлюб, прописку, дитячий садок. Обкласти себе купою довідок, щоб підтвердити своє існування на новому місці.
За цей час я встигла намалювати купу картинок, написати книжку сумних віршів, пожити чотири місяці в селі (більше діватися не було куди – квартира «закінчилася») із батьками та бабусею чоловіка, яких я любила (і завжди любитиму – Царство їм Небесне!) і які любили мене. Побачити, як живуть-виживають селяни – в щоденних праведних трудах і неправедних хворобах, зимовому холоді, коли лягаєш у ліжко, одягаючи на себе кілька светрів, і літніх клопотах, коли день розпочинається о п’ятій годині ранку. Як одна пора року змінює іншу – не в рядках добре написаної книжки, а реально: вчора в садку ще висіли яблука, а зранку чорні дерева вкриває сніг. Ніби хтось рукою по ньому провів…
Потім я повернулася до Києва й почала влаштовуватися на роботу.
Ну от, нарешті дійшла до того, про що й хотіла розповісти в цьому розділі!
Доведеться почати його наново…
Данный текст является ознакомительным фрагментом.