Я зніматимусь у кіно!
Я зніматимусь у кіно!
Хто з дівчат не мріє зніматися в кіно?
Я мріяла.
Спочатку мені здавалося, що режисери мають знайти мене прямо «на вулиці».
Мені було сім років, і я навмисно тинялася центральними вулицями Донецька й заглядала в очі кожному чоловіку, хто був хоч трішки схожий на режисера. Такий собі: з шифоновою хусточкою на шиї й ароматом одеколону «Шипр»…
І очікувала на запитання: «Дівчинко, хочеш зніматися в кіно?»
Але вулицями Донецька відомі режисери чомусь не ходили.
З п’ятого класу я відвідувала дитячу театральну студію. З сьомого почала готуватися до вступу до театрального училища, у восьмому подумала, що училище – це для мене надто дрібно, у дев’ятому вирішила вступати до столичного театрального університету (тоді ще – інституту) імені Карпенка-Карого, а наприкінці десятого твердо й остаточно зрозуміла, що «Карпенко» – має лишитися високою і недосяжною мрією (хто ж тоді міг знати, що, не взявши «театральний» як студентка, з часом «візьму» як… викладач?!).
З семи років хотіла хоч раз постояти перед камерою – заплакати, посміятися, виголосити монолог Джульєтти чи Марії Стюарт.
Мрії мають здійснюватись!
І вони здійснилися.
Можливо, надто пізно…
Менш ніж два роки, починаючи з 2008, якимось дивом мені вдалося попрацювати сценаристом на п’яти відзнятих і стількох же (вже більше!) поки що не реалізованих стрічках.
Як і чому це сталося – відомо лише «мсьє Паскалю»[1] – тобто тій чарівній і особисто моїй субстанції, до якої звертаюсь у думках.
Попри це, факт лишається фактом.
Як і те, що один із фільмів і, що дивно – найперший! – був відзначений першим місцем «за кращий сценарій» на міжнародному фестивалі телевізійних фільмів «Маслина-Олива» в Чорногорії. Це був «Ґудзик», знятий режисером Володимиром Тихим…
Ні, мабуть, коротко розповісти не вийде! Тому почнемо так…
…Найцікавіші розмови будь-де – «про кіно»: на гостині, на презентаціях, під час нового знайомства та просто з друзями, які мають таке саме захоплення. А якщо твоя історія така дивовижна і майже НЕРЕАЛЬНА, то чому б не розповісти її?
Щоправда, аж такою фантастичною вона почала мені здаватися не так давно, коли я побачила по ТБ інтерв’ю з якимось сценаристом, який з гордістю і священним трепетом повідомив, що за два роки в нього було знято два фільми.
Гм… подумала я, а якщо за півтора – п’ять?… А якби не славнозвісна та дуже комусь вигідна «криза» на початку 2009-го – могло б бути й більше…
Одне слово, мій «кінороман» починається з тих не дуже й давніх-давен, коли одного разу я почула дивну історію виникнення в Голлівуді фільму «Будинок з піску та туману» нашого співвітчизника, киянина, Вадима Перельмана.
А історія була така.
Вадим мав кудись довго летіти й купив в аеропорту якийсь покетбук. Поки летів – читав і… вирішив знімати за цією книжкою кіно. Познайомився з автором. І далі вже маємо чудовий фільм. Точніше – Голлівуд має. А ми можемо сказати, що він знятий нашим співвітчизником, який, до речі (за його ж словами на Одеському кінофестивалі), не відмовляється позиціонуватися, як режисер з України.
Казкова історія, чи не так?
У 2008 році я, як і багато інших моїх колег-письменників, мала кілька виданих книжок.
Але жоден продюсер із жодної студії не звертався до жодного українського автора. Власне, це ще триває і зараз.
А тепер переказую зі слів продюсера Юлії Ч. Принаймні так я почула цю історію від неї.
Редакторка студії (її звали Олена) запропонувала їй почитати якусь книжку якоїсь авторки. Юлія спішила до… аеропорту (!) і тому цю книжку тицьнула в свою сумочку – мовляв, якщо не забуду, почитаю в літаку. Відчуваєте збіги обставин, змодельовані моїм жартівником, «мсьє Паскалем»?
Отже, пані Юля летіла на Каннський фестиваль і тримала на коліні цю книжку – обкладинкою догори, поки пила принесену стюардесою каву. Поруч із нею сиділа інша пані, котра також летіла на фестиваль. Супутниці знайшли спільні теми й розговорились. Пані мала досить презентабельний вигляд і зналася на кіно, чим викликала повагу співрозмовниці.
Її погляд випадково впав на коліна пані Юлі, де лежала – обкладинкою догори – книжка…
– Ось які фільми треба знімати! – сказала та невідома жінка (можливо, вустами мого «мсьє Паскаля»!) і почала із захватом переповідати сюжет.
На що пані Юлія відповіла:
– А ми якраз збираємося це знімати!
Невідома мені пані, з вдячністю обійняла її і – сама того не усвідомлюючи – стала каталізатором рішення, приймати яке вагалася пані Юля.
Так випадково, у літаку (!) двома жінками, що летіли на Каннський фестиваль, і вирішилася моя доля.
Через якийсь час, коли я, не відаючи про всі ці колізії ані сном, ані духом, сиділа на роботі, мені зателефонували зі студії.
Пані Юлія відрекомендувалась, сказала, що прочитала кілька моїх книжок і хоче зустрітися для важливої бесіди.
Я запитала, у чому її суть.
– Ви могли б написати сценарій за своєю книгою? – сказала Юлія.
– Звісно! – оком не змигнувши, відповіла я, втішившись, що розмова відбувається по телефону й пані продюсерка не може бачити моїх брехливих очей.
Призначили зустріч у кав’ярні неподалік від моєї роботи. І поки до неї залишалося кілька годин, я судомно гортала всі «кіношні» сторінки Інтернету.
«Семінари з майстерності кінодраматурга», «Деякі риси сучасної кінодраматургії», «Побудова кіносценарію», «Драматургія кіно», «Побудова кінокадру»…
Ейзенштейн…
Ромм…
Довженко…
Бергман…
Фелліні…
Дідро…
Аристотель…
Мати Божа! Як це все осягнути?!
Нарешті знайшла те, що видалося більш-менш зрозумілим – Лінда Сьогер «Як добрий сценарій зробити великим». Там же були які-не-які зразки, як записувати діалоги. І загальні необхідні знання для «першої пори».
Вже потім моїм улюбленим автором став теоретик драматургії Лайош Егрі, якого все ж таки довелося добряче «підрихтувати» під сьогодення. Але це – потім, коли сама почала викладати «сценарну майстерність»…
Отже, до кав’ярні я прийшла вже підкованим «кінодраматургом» і… губкою, яка з того дня почала шалено всотувати кожне слово, мовлене професіоналами. Здебільшого тими режисерами, старшими та молодими, з якими довелося проводити години, а то й цілі дні в обговоренні сценаріїв. Так поволі, переписуючи режисерський чи свій задум по кілька разів, дійшла багатьох висновків, що прийшли не «з чужої сторони» – а впали прямо в голову, наробивши чимало «шишок». Зате – своїх.
А писати і переписувати (за пророцтвом тої ж пані Сьогер) довелося чималенько! Скажімо, на одному чотирисерійному фільмі, який було прийнято на рівні сценарію одразу, за період підготовки змінилося… сім режисерів! А це означало, що кожен мав свій погляд і просив то прибрати «флеш-беки» (відсилання в минуле героїв), то зробити сценарій «лінійним», то прибрати одні сцени й додати інші, або взагалі перебудувати сюжет (от із цим я вже боролася, мов лев, і того мудрагеля прибрали на моє прохання).
Одне слово, на одному сценарії загалом я написала не менш ніж сім сотень сторінок. Таке буває доволі часто. І з цим доводиться змирятися.
Перше питання, яке я ставлю студентам, майбутнім сценаристам-драматургам, таке: хто є найпершою і найостаннішою людиною в кінопроцесі? Відповідають різне.
А відповідь одна – сценарист! Адже все починається з придуманої ним історії, з фабули, яку він пропонує. І яку потім розтинають усі, кому не ліньки – від режисера чи продюсера до тітоньки, яка варить обіди на знімальному майданчику та відчайдушно критикує все, що бачить перед очима.
Але все ж таки краще відчувати себе «найостаннішим». Це допомагає не втрачати контроль над своєю гординею.
Адже, дійсно, вся історія майбутньої стрічки на перших порах виходить з-під пера (клавіатури) писаки-писайла, але… І це велике і важливе «АЛЕ» для розуміння своєї великої чи малої місії в цій спільній роботі – глядачі ніколи не скажуть: «Фільм Тоніно Гуєрри». Вони говорять: «Фільм Федеріко Фелліні». Як писав у моєму улюбленому романі «Сага» Тоніно Бенквіста: «Усі мріють про режисерів та акторів. Про сценариста ж не мріє ніхто!» Попри це, починаючи цю роботу, я пам’ятала інше висловлювання з цього ж роману про те, що «я продам душу тому, хто прочинить переді мною двері. Я готовий ковтати образи, писати казна-що, отримувати гонорари цеглою або взагалі не отримувати їх. Мені начхати. Коли-небудь це вони їстимуть з моїх рук. Але вони що поки цього не знають».
І це теж правда. Важливо лише зберігати почуття міри між тим і тим…
Тому що кіно – режисерське мистецтво. Сценарій – лише поштовх. А от яким цей поштовх буде, звісно, залежить від якості твоєї ідеї. Але втілювати її не сценаристові! Тому досить часто доводиться вгамовувати свою пиху.
Мені страшенно подобається влучне визначення Дусі Смірнової, доволі типової у своїх різких судженнях московської публіцистки: сценарист – це лінивий режисер! Адже сценарист завжди візуалізує те, що пише. Завжди. Інакше це поганий сценарист. Але візуалізувати в своїй уяві – не реалізувати на плівці!
А поки не вмієш реалізувати – тихо стукай пальчиками по клавіатурі чи шкрябай ручкою по аркушу, доки сам не візьмешся за цю справу…
Що, до речі, цілком реально. А якщо реально – то поки що просто старанно вчись. Адже «два професіонали в одному» – то вже серйозно. Але – саме професіонали! Я все ж таки схиляюся до тієї думки, що кожен мусить займатися своєю справою. І деякий досвід дає підстави стверджувати це. Звісно, режисер також мусить гарно та чітко вміти висловлюватись на папері. Хоча б для того, щоб написати свій, «режисерський» сценарій.
Але це не підручник і я забалакалась…
Отже, так випадково все й почалося.
З «Ґудзика» – односерійного телевізійного фільму або, як це зараз називається, «мувіку» – режисера Володимира Тихого.
Але потрапити на знімальний майданчик, відверто кажучи, я не мріяла й не просилася. Мовляв, «мавр зробив свою справу – мавр мусить піти».
Але напередодні зйомок – одного разу – мені зателефонував Володя Тихий:
– Хочеш знятися в кіно?
Це було те запитання, на яке я чекала з семи років, блукаючи в пошуках режисера вулицями Донецька!
– А що для того потрібно? – обережно запитала я.
– Вечірня сукня. Зачіска. Завтра о п’ятій зйомка.
– А що маю робити?
– Будеш хазяйкою картинної галереї. У тебе буде одна проходка… Словом, на місці розберемось. Але вечірня сукня має бути!
Я полізла до шафи.
І з жахом зрозуміла, що зараз – пізній вечір, зйомка завтра, а сукні в мене як не було, так і немає! Є білий брючний костюм-трійка, є якісь блузки-спіднички, а от справжньої вечірньої сукні, на свій сором, не маю. І навіть не уявляю, як вона може виглядати. Довга чи коротка? З мереживом? З криноліном три метри в радіусі? З великим декольте чи шнурованим корсажем? З пухнастим боа? Чи універсальна «маленька чорна сукня» в стилі Коко Шанель?
Я напружувала пам’ять і переймалась діалогом «мимри» (А. Фрейндліх) з секретаркою (Л. Ахеджакова) зі «Службового роману»: «Що зараз носять? – Клубний піджак? – Це щоб ходити до палацу культури? – Туди теж можна!»
Зрозумівши, що зі своєї шафи нічого путнього не нарию, вранці я помчала до підземного переходу на метро «Контрактова» – туди, де за вітринами бутиків колись бачила виставку вечірнього вбрання.
Привітна продавщиця наміряла на мене з десяток різного кольорового ганчір’я, і я впала у відчай. Як на гріх, жодна сукня не мені «не сиділа» і видавалася надто помпезною. От якби можна було в джинсах…
Час минав і наближався до призначеного. Тоді, в останньому пориві відчаю, я зізналася про зйомку і навіть про те, що я сама є автором сценарію і тепер буду, як «чоботар без чобіт»! Попелюшкою на чужому бенкеті.
І тоді трапилось диво (через яке я зрозуміла, що завжди і всім краще казати правду) – продавщиця сказала, що вчора ввечері одна подружня пара відклала для себе чудову вечірню сукню й обіцяла прийти по неї сьогодні… І вона могла б… Ну, звісно, буде «шкандаль»… Але, якщо вже вам… для кіно… то…
І вона полізла до шафи.
І дістала звідти довгу сіру атласну сукню, вкриту чорним гіпюровим мереживом. Вона, єдина з усього переміряного мотлоху, «сіла» ідеально.
Звісно, блискавично заплативши – «решти не треба!» – я швиденько ретирувалась із крамниці, аби туди не завітала вчорашня подружня пара. Хтось лишився без сукні.
А хтось напряму пішов… зніматися в кіно! Щоправда, щоб нормально дійти до місця зйомок – до галереї, мусила підсмикнути сукню аж до шиї і йти було досить незручно. Але хіба це може порівнятися зі здійсненням мрії?
Навіть якщо це здійснення відбулося через… тридцять п’ять років!
Біля приватної картинної галереї вже купчилося багато народу, стояли велетенські «кари» з лейблами кіностудії, розгорталася освітлювальна техніка, ходили одягнуті у вечірнє вбрання статисти, зграйкою стояли актори – виконавці головних ролей. Один із них навіть привітався зі мною, що було доволі приємно…
Мій погляд привабила дивна жіночка, котра тримала на руках і час від часу спускала побігати по підлозі галереї маленьку чорну свиню – «корейську піґґі». Біля свинки збиралися цікаві, весь час підгодовували її чипсами, від чого нещасне і перелякане створіння частенько псувало ідеально чисті мармурові плитки підлоги. Справжня власниця галереї, роль якої я мусила зіграти, нервувала і змушувала прибиральниць ходити за свинкою з лопаткою та відром. Від чого нервувала свинка.
Я здивувалась – у сценарії ніякої «піґґі» не було!
Більше того, виявилось, що ця свиня призначена саме… для мене! Задум режисера був таким: власниця галереї (тобто я) приїжджає на відкриття виставки в розкішному авто і виходить з нього, тримаючи на червоному повідку модну у світських тусовках чорну «піґґі»!
Чудово. Свиня так свиня, вирішила я. І почала розпитувати хазяйку свині, де вона взяла це чудове створіння. Та сказала, що створіння звуть Федором, і що вона торгує живністю на пташиному ринку, де її і знайшли організатори зйомок.
А знімати Федора в кіно вона згодилась через те, що, можливо, тоді його швидше й дорожче куплять. Адже в жінки вдома є ще дві вівчарки. І з певного часу вони почали облизуватись, поглядаючи в бік Федора, який почав набирати вагу й виглядав досить апетитно…
Одне слово, поки освітлювачі та звукорежисери виставляли свою техніку, а водій підганяв до входу «мій» «мерседес», я почала приручати Федора.
Час ішов. Вечоріло й сутеніло. Коли режисер нарешті скомандував: «Знімаємо!», було вже темно. Федора потягли на вулицю.
Він почав страшенно верещати.
– Свиню ріжуть! – почулися звідусіль обурені крики захисників природи.
З вікон висунулись цікаві мешканці довколишніх будинків. Хтось пригрозив викликати міліцію, мовляв, життя немає через цих клятих кіношників!
Мені довелося взяти Федора за повідок і силоміць втягнути до салону авто.
Він заверещав ще дужче. «Нічого, – бадьоро сказав звукорежисер, – цього чутно не буде!»
Режисер дав команду: «Мотор!»
Елегантним рухом я відчинила дверцята автівки.
Згадавши, як це роблять кінозірки, звісила одну ногу і збиралася вже звісити й другу, як по них важкою артилерією пронісся переляканий софітами Федір.
А зачувши стрекотіння камери, кинувся назад до салону. Довелося силоміць витягати його звідти. Сердешний «піґґі» висів на червоному повідку, мов на шибениці. Це явно не було схоже на той королівський вихід, який замислив режисер.
Зрештою, мені дали до рук порожній поводок і на вході я зімітувала, що веду на ньому розкішне модне «тусовочне» порося.
Ця одна «проходка», яка в кіно пролітає миттєво, знімалася майже чотири години. Вигуки, про які я мріяла з дитинства: «Мотор – камера!» занурювали мене у відчай. На двадцятому дублі порвався босоніжок і я почала припадати на одну ногу, зачіска розсипалася, кілька разів я наступила на довгу сукню і ледь не впала, чоло пробивав піт від яскравого і гарячого світла софітів, потекла туш з очей і… саме на цьому дублі режисер гукнув: «Стоп – знято!» А я зрозуміла, що погарячкувала з дитячою мрією і віднині волію бути по той бік камери.
Проте «бойове хрещення» було отримано і я з повним правом підійшла до зграйки артистів.
Вони здавалися мені небожителями.
Але з’ясувалося, що всі вони – не актори, а підробляють «масовкою». Жіночки різного віку були медсестрами, перукарками, інженерами.
– А як же ви потрапили в кіно? – зі священним трепетом запитала я.
– Просто подали свої фотокартки на різні студії. І тепер, як потрібна масовка, нас час від часу викликають. Платять по 50 гривень за одну зйомку. Підробляємо, хоч і мало… – почула у відповідь.
Мені це здалося неймовірно цікавим.
Не уявляла, що можна підробляти ще й таким чином! Роздивилася докладніше – довкола стояли й гомоніли гарно вбрані чоловіки та жінки, фліртували, сміялися, тримали в руках бокали з рідиною, підфарбованою під шампанське.
І цей світ здався мені незбагненно цікавим. Чому я раніше не знала, що ось так запросто можна потрапити на знімальний майданчик?!
– Як же я вам заздрю! – з захватом сказала я.
– А чому тут заздрити? Нудота… І платять мало.
– Знаєте, – сказала я жінкам, – а я б згодилася навіть мити підлогу на майданчику, аби тільки бачити, як знімається кіно…
– А ви хто така? – зацікавились вони.
– Я? Ну… Сценарист… – тихо відповіла я…
…Ось так воно й почалося.
Хоча розпочалося давно. З блукання вулицями – з розпатланими косами та перемазаними зеленкою колінами, з божевільним бажанням почути запитання: «Дівчинко, хочеш зніматися в кіно?»
Данный текст является ознакомительным фрагментом.