ІІ

Коли писалися ті історіософські розважання, публіковані в «Дзеркалі тижня» за 11.Х, в атмосфері нашого краю ще панувала стабільність, може найспокійніша за президентства Януковича. Офіційно прокламувався напрям на Європейську інтеграцію (тут навіть у Верховній Раді була згода). З боку Заходу були нагадування про необхідність проведення справжніх реформ. Але з наближенням Вільнюського саміту залишалася тільки одна перешкода — ув’язнення Юлії Тимошенко. Однак ця тема настільки набила усім оскому, що її перестали серйозно сприймати.

Коли Янукович раптом відмовився підписувати угоду — у всіх перехопило дух! Українським суспільством це було сприйнято, як царська зневага до одуреного народу. Авторитет Президента раптом впав від найвищої позначки до найнижчої.

Більш інформовані західні ЗМІ повідомляли, що Януковича було викликано до Москви і погрожено, що в разі підписання угоди про асоціяцію з Євросоюзом Росія анексує Крим і розчленує державу.

Справжній президент мав би про це сказати своєму народові. Але народ для Януковича, як і для Путіна, — то матеріял до використання вождів.

Анекдот: — Як це Путін напав на Україну?

— Я його попросив, — сказав Янукович.

— А як ви до цього додумались?

— Він мене попросив.

Обидва вони ще в лавах комуністичної партії засвоїли утилітарне цинічне ставлення до народу, який схвалює і Сталіна, Хрущова, потім Брежнєва — й анекдоти на нього.

Путін і його команда кагебістів заморозили розвиток російського суспільства і зберегли режим вірнопідданості в підновленій формі держави, яка «вірним» комуністам дозволила стати мільярдерами.

Янукович з донецьким криміналітетом створили клонований зразок звичної для них компартії. Влада підкупу і страху дала кожному українцеві зрозуміти: «Нікуди не дінешся».

Влада профанів зовсім не розуміла, що має справу з українським народом, який за 20 років повільного розкріпачення вдихнув дух свободи, у 2004 році піднявся на Помаранчеву революцію, а за роки ліберального правління Президента Ющенка позбувся того, що паралізувало його внутрішні сили — позбувся страху.

Майдан 22 листопада упав на них раптом, наче сніг на голову. Немає сумніву, що у Януковича були кремлівські радники, які ніколи не розуміли і не шанували українського народу. Вони не розуміли, що ігнорування з боку влади українці сприймають не як силу, а як неадекватність і хамство. Вони не розуміли, що жорстокий нічний погром студентів 30 листопада не налякає, а навпаки, покличе на Майдан 1 грудня сотні тисяч киян. І що вже зовсім незрозумілим було — це нечувана приязнь і солідарність людей, зокрема україномовних і російськомовних. А вони саме розраховували на конфлікт і національне протистояння!

Усі московські пропаґандивні кліше про коричневих, про бандерівців, про фашистів на Майдані викликали тільки сміх. Людям не вірилось, що це не вигадка дурня, а звична в Росії система офіційної лжі, успадкована з давніх часів.

На тлі якогось майже релігійного ідеалізму, який зібрав і об’єднав людей з усієї України на Майдані, той хамський стиль офіційної реакції був обурливим. Гасло «Банду геть!» стало усім зрозуміле.

А з того, що з боку банди проскакували слова «націоналісти» і «фашисти» цілком явно стирчали ослячі вуха московської режисури. Людей вражала абсолютна жорстокість і озлобленість банди. Януковичі все ж таки 4 роки вдавали «своїх», а ті яничари з «Беркуту» були справжніми гестапівцями чужої школи. А коли з Майдану і з лікарень стали викрадати активістів, калічити і вбивати їх, то вже стало видно почерк КГБ, який засвоїв досвід і чеченський, і чилійський, і донецького кримінального середовища. Нині в окупованому Криму фактично розкриті усі карти чекістської команди. Янукович змушений був, з одного боку, приймати представників європейської дипломатії, а з другого боку, виконувати жорстокі вказівки Кремля і убивати беззбройних. Він розумів, що втрачає легітимність.

Справжнім дивом було те, що духовний опір Майдану переміг озброєну президентську банду. Події наростали так швидко, що чорний четвер 20 лютого змінився сонячною п’ятницею 21 лю­того. Януковичі повтікали.

Незадовго повернулася з ув’язнення Юлія Тимошенко і виступила з трибуни. Щирість і сувора чесність Майдану, окропленого кров’ю «Небесної сотні», була несумісна з популізмом, знайомим для Майдану 2004 року. «Юлі волю, тільки не владу» — несли студенти на транспарантах.

Містерія Майдану була наскрізь релігійною. Без християнського духу було б неможливо втримати тисячі людей в дисципліні ненасильницького опору. Звичайно, дух молитви внесли на Майдан «бандерівці», але його підтримали усі різномовні учасники Майдану, об’єднані силою правди.

Комуністичні і посткомуністичні вожді не задумувались над характером народу, яким керують.

А тут знову виявилося, що українці — то гордий народ. Окрадений, зубожілий, але з почуттям гідності.

І тієї моральної константи не вдалося зламати вождям ХХ віку навіть неймовірними засобами великого терору та геноциду.

Отже, з цим доведеться рахуватися кожній владі, а не втішатися банальністю, що кожен народ має таку владу, якої заслуговує.

Нині усі розуміють, що системна інформаційна, політична і економічна війна Росії проти України не припиняється і не припиниться. Вона випливає з невизнання розваленою імперією Незалежної України.

Будь-який договір з країнами Заходу є договір з дотриманням умов.

А з Росією договір є тільки маневром обманного чи сезонно-пропагандистського характеру. Однак згадаємо, що усі виграші совєтської дипломатії закінчилися провалом імперії, бо в фундаменті її лежала фальш і обман. І той фундамент залишився досі. Уже без ідеологічного фасаду.

Виховані в тій системі не можуть від неї відірватися, щоб наблизитися до впорядкованого світу, де існують закони і правила гри.

Але цього не уникнути, бо світ тримається на тих правилах і, до речі, на довірі.

Дуже важливо, що це відповідає духові українського народу, несумісного з духом і вартостями російської імперії.

Пояснив це нам раз і назавжди Тарас Шевченко.

Чи є вихід з нинішнього становища? Таке питання ставлять мільйони людей. Стало для всіх очевидним, що стара пружина насильства зламалася.

Історія не знає заднього ходу. Експеримент з Януковичем може бути корисним уроком для Росії, яка витрачає колосальні кошти для того, щоб повернутися до фікції, якої вже нема і не буде.

Звичайно, Путін ненавидить Україну не тільки за те, що відокремилась, а передусім за спокусливий приклад волелюбності.

Йому з кадебістської школи відомо, що українці розпочинали революцію 1905-го, Лютневу революцію 1917-го і за неймовірних умов повстали проти Гітлера і Сталіна.

Без України Росія не імперія. Але й з Україною їй вічний клопіт — то Мазепа, то Петлюра, то Бандера. Йому, кагебістові, відомо, що українці навіть і сталінських концлагерях організували повстання і підірвали систему ГУЛАГ.

Але коли Україна піде своїм природним шляхом на Захід, то як тоді втримати Росію?

Неврастенічна політика Путіна і галаслива підтримка її одверто брехливою пропагандою — це йде не від сили, а від слабкості. Країна з колосальними територіями і катастрофічним падінням народжуваності шукає порятунку в загарбанні сусідніх територій! Хіба то не діягноз?

Колись відомий філософ Ортеґа-і-Ґассет писав: «Недоростки — народи, які в людській спільноті мають намір робити те, що їм хочеться, і наївно називають це націоналізмом». Хіба не про таких застереження царя Соломона: «Перед загибеллю гордість буває, а перед упадком — бундючність».

Звичайно, вони ще можуть багато нашкодити сусідам, але передусім собі.

Хід історії нездоланний, і кожен з нас щасливий тоді, коли знайде своє місце в цьому поступальному русі.