Ця нація непереможна

Ми з хлопцями приїхали зі Львова із світлою надією, що коли на Майдані збереться мільйон небайдужих людей, то нас почують верхи й угоду про євроінтеграцію підпишуть. Ми вірили, що змусимо режим із людьми рахуватися, бо на Майдані — мільйон українців… Надіялися, що переможемо мирним шляхом. Стояли-стояли-стояли-стояли, чекали на якусь реакцію. Скли­кали віче, сподівалися на лідера, на те, що опозиція захищатиме наші інтереси, проте ні до чого конкретно ніхто з них не домовився. Мені це страшенно не подобалося, бо нічого не зрушило з місця. Який сенс був стояти там? Домовленості з владою прирівнювалися до нуля, тож ми сіли з хлопцями в машину і — поїхали додому.

Ми до останнього моменту не вірили, що проти нас застосують сльозогінний газ, що стрілятимуть в мирних громадян… і мирний протест переросте у повстання. Отож, ми їхали з Майдану, і я прочитав в мобільному Інтернеті новини в соцмережі про повстання на вулиці Грушевського… Ми на той час ще не доїхали до Житомира і повернули назад і в швидкому темпі вирушили на Майдан. Коли ми приїхали до Києва, то побачили, що вже горять автобуси, і на власні очі переконалися: повстання почалося. І ми долучилися до інших, попри будь-який страх…

Коли я в міліціонерів кидав з усіма бруківку, то зловив себе на думці: там ж теж люди стоять! Але страх притуплювався з кожним днем, а усвідомлення того, що не буде мирного кінця, прийшло, коли пішли на Банкову. Бо до того я ще з батьком поїхав до Львова за військовою амуніцією, яку ми везли не без пригод, в дорозі за клопотами не зовсім орієнтувався, що відбувалося в Києві. Тільки після приїзду, вже на Майдані, дізнався про смерть Нігояна і що революція стрімко набирає обертів… Відчуття часу змінилося, все відбувалося так швидко, що ніколи було навіть думати. Ми йшли до Банкової, нас були тисячі, перед нами розривалися шумові гранати, непідготовлені активісти в паніці розбігалися… а я тоді зрозумів, що наша боротьба тільки починається і що це насправді довгий сценарій.

Пригадую, ми з батьком говорили про смерть, про воїнів УПА і про те, що віддати життя за свою країну — це подвиг. Я був морально готовий йти на смерть. Іти до кінця. Думаю, що в кожній справі варто для себе від початку зрозуміти — на що ти йдеш: або ти на 100% віддаєш їй самого себе, або краще не починати. Вперед — і все. Коли Андрій Парубій оголосив зі сцени про створення загонів Самооборони, я пішов у рядові стрільці.

Майдан став тим місцем, де виборювалася Держава — про це я думав, коли побачив тліюче згарище на ньому, ніби потрапив в інший світ. Там тривала справжня війна — в центрі міста, яке продовжувало нібито жити, як і завжди, а в його серці було пекло.

Коли я йшов на барикади, справжній хаос діявся навкруги… пригадую, зустрів хлопців з Гуцульської сотні і спитав, які накази вони виконують, мені відповіли: їх нема. «А де ж ваше керівництво?» — «Нема, не знаю…» Тоді я зрозумів, що доведеться діяти спонтанно, інакше нічого путнього не вийде. Потім Анатолій Гриценко закликав тих, хто має реєстровану зброю — брати зброю і виходити до нас… то був переломний момент.

Якби не вогнепальна зброя, то переломного моменту революції не сталося б. Бо все змінюється, коли ти відчуваєш реальну загрозу своєму життю, а за тобою нема жодних цінностей, лише гроші, ти нарешті розумієш, що матеріальне — це порох: подуй — і він розсиплеться, і нічого не залишиться. У той страшний день, коли всі кинулися на Інститутську, зупинив хлопця, який туди зібрався: «Ти маєш зброю?» — «Ні». — «То не йди туди!» Поки я це пояснював, попри нас купа людей побігли… Бо хотіли перемоги, більше не мали страху жодного. Вони її здобули, але якою ціною… мені досі важко про це говорити, вибачте, не можу...

Ми тоді зрозуміли: каміння не долітають, коктейлі Молотова не лякають, а в них є зброя, яку вони застосовують заіграшки. Тож ті серед нас, хто мав вогнепальну зброю, зорганізувалися і вирішили, що якщо з того боку знову почнуть наступати, то ми дамо їм відсіч. Так і зробили, бо беркутівці хотіли запалити консерваторію. Коли «Беркут» поніс втрати, то відступив (— в ході бою 18 — 20 лютого сотнику Парасюку із самооборонівцями вдалося зайти у приміщення консерваторії й недопустити захоплення приміщення силовиками. — Прим. Упор.).

Ніколи не забуду момент, в який зрозумів, що ця нація непереможна — коли люди, мокрі голодні й знесилені, всі рівні — хтось бідніший, хтось заможніший — брали каміння в руки з такою вірою і силою, ніби це граната — і йшли в наступ. Без зброї в руках, з палками, без жодного страху боролися. Ми піднімалися вулицею, а згори, я бачив, уже виносили людей… але побачене нікого все одно не зупиняло.

Є ще один з таких слідів в пам’яті, який назавжди: ми спустилися з 14-го поверху готелю «Україна» в тимчасову реанімацію. В тому медичному пункті лежала шалена кількість поранених. Я бачив, як приносили людей, які вже вмирали, то був їхній останній подих. І лікарі казали, що нема чого людину мучити, нехай доживає ту останню хвилину в спокої… Медики розуміли, що допомогти цим хлопцям було вже неможливо. А можливості швидко довезти поранених до лікарні взагалі не було, всі дороги були перекриті. Лікарі з великим болем в серці мирилися з тим, як перед їхніми очима люди вмирали лежачи просто на підлозі. Тоді рятували тих, кого ще можна було порятувати.

Один боєць лежав із простріленою ногою, з сигаретою в зубах, до нього підходили медики, щоб допомогти, а він говорив їм, щоб ішли на Інститутську рятувати людей: «Я почекаю, в мне ще крові багато». Я бачив: ці люди непереможні, нема в світі ворога, який їх може взяти в ярмо.

Політики — це нещасливі люди, тому що вони є невільні. Прості люди є вільні — ми можемо робити те, що хочемо. А на політиків тиснуть їхні бізнес-інтереси, корупційні схеми, лоббі, зобов’язання, компромати. Ці люди є рабами.

Був ключовий момент: ми стоїмо з батьком на балконі консерваторії, де був штаб нашої сотні, і говоримо про нові вибори в грудні. Чую від політиків, що на сцені: «Це наше досягнення, ми домовилися, будуть перевибори!..» Я просто подивився на тата, він на мене… І я пішов до сцени. Хлопці з Самооборони безперешкодно пропустили мене. Я не готував жодних промов, а просто сказав, що на душі було. Думав тоді, що хлопці, з якими ми йшли, вийдуть на сцену зі мною і що хтось із них скаже… Вийшов я — мене засліпило світло, а потім побачив величезну силу людей і говорив, що на серці було.

Ми на той момент уже вирішили йти штурмувати Ме­жигір’я. Чи була зброя? Так, була. Нам казали, що там озброєна до зубів охорона, що нас не пустять і близько, просто покладуть нас усіх… Але ми розуміли, що слова на вітер не кидаєм, бо ми не політики. Ми не обманюємо людей. Чому я вийшов на сцену? Ми стояли з хлопцями втомлені, думали, що прийдуть справжні політики, подивляться на нас, оцінять наші зусилля і боротьбу, яка переламала хід історії — ми ж привели опозиціонерів до влади і дали можливість їм керувати, і вони прийдуть на Майдан, і за ці наші подвиги ще додадуть нам патріотизму, сили. Але вийшло все не так, як ми хочем…

Коли я дізнався, що президента Януковича нема, то сказав хлопцям, що це не результат. Люди загинули не за політику, а за волю, за Україну, за те, в що свято вірили. Тож наша боротьба ще не скінчилася — ми ж хотіли вирватися від імперської російської зарази до цивілізованого світу, до Європи, тому й прийшли на Майдан.

Розмовляв Антін Мухарський.

Вибране з наговореного 09. 04. 2014 р.