Імперська срачка

Коли я перебував 2000 році в Америці, на одній із презентацій мене запитали, що, на мій погляд, може об’єднати українців. Я відповів. Відповідь моя викликала нерозуміння, а подекуди обурення.

А відповів я просто й дохідливо: «Жодна ідея не зможе об’єд­нати так українців, як воєнний конфлікт з Росією. Бажано, звичайно, щоб він був якомога менш кривавим і нетривалим».

Що ж — така гірка правда. І вона на 2000 рік була актуальна. Однак зараз для об’єднання українців вистачило, аби на чолі країни став зек і відвертий шизофренік.

І цього було достатньо. Але нас чекало ще одне випробуван­ня — той-таки воєнний конфлікт з Росією. І нація задемонструвала ще сильнішу згуртованість і готовність захищати Батьківщину.

Є чимало свідчень того, що Путін і Янукович жили увесь цей час у світі своїх власних фантазій та тієї брехливої інформації, яку їм підкидали.

Янукович чомусь був певний, що силою розігнавши мітинг, можна закрити будь-яке питання. Та сила викликала протисилу. Невідомо, як повернулося б наше колесо історії, якби Янукович не дав наказу розігнати той перший Євромайдан — ще дуже маленький і кволий. Можливо, ми б продовжували терпіти розкрадання країни аж до самих виборів 2015 року. І щойно тоді, розлютившись на чергові фальсифікації, повстали, як то було у 2004-му.

Кажуть, радниками Януковича були росіяни і особисто Путін. Він теж був переконаний, що українці, як і співвітчизники, перебувають у напівсонливому стані апатії, і якщо розігнати екстремістів, то всі інші заспокояться.

З моїх знайомих не один переконував мене на початку осені, що жодного народного повстання не буде. Але я всюди у своїх інтерв’ю та коментарях у цьому не сумнівався. Ця віра мене не покидала ніколи. Аргументи мого знайомого були такими ж, якими напевне замилював собі очі Путін — всеукраїнська апатія і пофігізм, розчарування 2004-тим роком і поразкою Помаранчевої революції.

Та час показав, що народ насправді не спав.

Коли поглянути на тих, хто загинув і хто перебуває ще у лікарнях, то побачимо здебільшого інтелігенцію. Знову учителі, як і в 1918-1922 роках, коли вони стали на чолі повстанських загонів, щоб воювати з московським наїзником, пішли у бій разом зі студентами, підприємцями, журналістами, медиками. Як і під Крутами, поліг цвіт української нації.

«Бандерівцями» стали не тільки українці з Заходу, але з усієї України, а разом з ними і росіяни, євреї, грузини, вірмени, білоруси. Жоден відомий єврейський інтелектуал не виступив проти Майдану, ба навпаки — євреї заперечили брехню про антисемітизм. Зрештою, кожен, хто побував на Майдані, чув, що російська мова звучала там нарівні з українською, а часто й домінувала.

Достатньо лише поглянути на обличчя «Небесної сотні» і порівняти ці вродливі просвітлені обличчя з обличчями Януковича, Пшонки, Кернеса, Добкіна, Могильова, Арбузова, Клименка та кількох тисяч їхніх проплачених гвардійців-тітушок і відразу стає очевидним, що то була війна Добра зі Злом.

Янукович утік до Росії і, все ще перебуваючи у полоні своїх божевільних ілюзій, мабуть, переконав Путіна, що досить йому ввести війська до Криму, як увесь Схід і Південь в одному пориві кинеться з квітами вітати визволителів.

У Путіна зародилося викривлене уявлення про українців. Він вирішив, що росіяни і російськомовні — це одне й те ж. А отже сплять і бачать себе в обіймах Кремля. Майдан показав, що це далеко не так.

За останнім переписом населення в Україні у 2001 році росіян було 8 мільйонів 300 тисяч. Скільки їх може бути зараз, враховуючи, що населення скоротилося з 48 з половиною до 45 з половиною мільйонів? Менш-більш 7 з половиною. Але найвища від’ємна демографічна ситуація зафіксована саме на Сході і Півдні — якраз у місцях компактного проживання росіян. Тому ця цифра завищена. А без Криму росіян в Україні не набереться й 5 мільйонів.

Та хто б там рахував: Путін якось ляпнув, що росіян аж 17 мільйонів (сплутавши мільйони з відсотками), а наш гарячий Нестор Шуфрич взагалі загнув від простоти душевної про «10 мільйонів росіян і понад 20 мільйонів російськомовних громадян України».

Схожі цифри подавав багато хто з регіоналів і комуністів, тому й не дивно, що у Путіна закрутилося в голові. Але ж історія показує, що насправді йому зовсім не йшлося про захист росіян. Він цих росіян багато разів зраджував і кидав через ліву ногу.

Уже в наш час, за правління Путіна, росіяни змушені були тікати і з Кавказу, і з Середньої Азії, залишаючи там свої домівки і не маючи змоги їх продати. Однак ніхто їх у Росії не чекав з відкритими обіймами.

10 квітня 2003 року у Москві Путін і туркменбаші Ніязов підписали угоду про співпрацю в газовій галузі. «Газпром» отримав право купувати газ у Туркменії аж до 2028 року в наростаючих об’ємах.

І того ж таки дня Путін зрадив росіян, які жили в Туркменії. Того дня було підписано протокол про припинення дії угоди між Росією і Туркменією про подвійне громадянство.

Що це означало для росіян? А те, що усі, хто не відмовився від російського громадянства, повинні були виїхати з Туркменії. А що права на приватну власність іноземці в Туркменії не мають, то росіяни й не могли продати свої квартири.

У них була дилема: залишиться або виїхати. На роздуми їм давали два місяці. Росіяни кинулися бити чолом імператору Путіну, але почули тільки якесь невиразне муркотіння. А коли повернулися, їх усіх викликав туркменський КГБ, який мав на руках записи усіх промов, виголошених тією горопашною делегацією.

Російська опозиційна преса тоді вчинила скандал, російський МИД вплинув на туркменів і протокол трохи пом’якшили, однак нової редакції ніхто не дотримався.

І що тепер? Росіяни у Туркменії стали заручниками. Минулого року закінчився термін дії туркменських закордонних паспортів старого зразка. А ті, хто мав два громадянства, нових паспортів не отримали.

Державна мова у Туркменії туркменська, радіо, телебачення, преса — усе туркменською мовою. На державних посадах можуть перебувати тільки туркмени.

А що мають росіяни? Вони мають один телеканал, одну газету і одну-єдину школу. Правда, російську мову вивчають у всіх школах Туркменії.

Якщо поглянути на динаміку зміни національного складу в республіках Середньої Азії і порівняти з Україною, то яскраво видно, що зменшення росіян в Україні відбувалося природним, а не штучним способом. Російських біженців з України не існує, тоді як біженці з азійських республік — доконаний факт.

Але через цей кордон російський патріотизм ніколи не переступає.

Зрештою, навіть українські росіяни не бажають путінського раю. А кожен кримчанин може особисто переконатися у що перетворюється місцевість, яка потрапляє під протекторат Росії. Колись квітучі привабливі курорти Абхазії нині уже нічим не відрізняються від покинутих і занедбаних шахтарських поселень Донбасу. Навіть росіяни не їдуть відпочивати туди.

А однак та облуда, в якій перебувають росіяни, вражає. Про це свідчать «братські» висловлювання представників духовенства РПЦ. Вони з ентузіазмом нас ділять і розмежовують: «Возможное решение — это отделение Восточной Украины от Западной и присоединение Западной Украины, возможно, к Польше или к кому-то еще, так как они самостоятельно управлять не умеют, нет опыта такого, никогда не имели своей власти». Саме так висловився «миссионер и богослов, протоиерей Олег Стеняев».

А як він орієнтується у богоугодних справах, свідчить його переконання, що в Україні тому домінують західні українці і тому стає їх усе більше і більше, що «в Римско-католической и Греко-католической церкви аборты категорически запрещены».

Тобто визнати, що моральність на Заході вища, а рівень алкоголізму і наркоманії нижчий, він не може, а от молоти маячню про заборону абортів — залюбки.

Депутатка Лєна Бондарєнка розродилася епохальним спічем: «Как могут жители западных областей Украины, которые, в большинстве своём селяне, необразованные, полузомбирован­ные, разобраться и понять сколько полезного, сколько добра делает для Украины Виктор Фёдорович Янукович? Никак. Они вообще слабо разбираются хоть в чём-то, кроме своего домашнего хозяйства… да и там не очень чтобы разбирались. И вот у них на поводу должна идти Партия регионов, сплошь состоящая из высокообразованных специалистов и профессионалов? Не будет этого, это маразм!..»

Авжеж, тут є трішки правди: на Західній Україні ще збереглося чимало сіл, у яких люди живуть краще, аніж у донбаських містах. Але хай би Лєна Бандарєнка відповіла: як так сталося, що високоосвічені спеціалісти довели країну до кризи? Де те фантастичне покращення, яке було обіцяне?

Недалеко втекла від Лєни Ганна Герман, заявивши, що в той час, як шахтарі годують країну, галичани б’ють байдики на Майдані. Таке враження, що ця дама взагалі втратила орієнтацію у просторі і часі. Досить було б поглянути на таблицю державних дотацій, щоб переконатися, що Донбас давно вже нікого не годує, а дотації пропадають у кишенях можновладців.

Галичани і ширше «западенці» як кістка в горлі для злодійської влади. Нардеп Дмітрій Святаш теж обізвав галичан різними поганими словами та висловив надію, що оскільки в нас існує «реально две страны», то рано чи пізно цей неприродній альянс розпадеться.

Правда, дісталося не тільки галичанам, бо «канадская и американская диаспоры — потомки трусов, сбежавших из своей страны», а нині це, ясна річ, «уроды». Святаш, мабуть, і галичан вважає такими, що втекли зі своєї країни, хоча втекли вони з чужої країни. Як і українці, що емігрували наприкінці війни, рятуючись від сталінського режиму. Вибираючи поміж Колимою і Америкою, вибрали друге.

Окрім цього, Святаш не міг собі відмовити у задоволенні розповісти нам про те, що галицька мова — не українська, а погана версія польської. Бо, мовляв, «долго они там холопами были», тим більше, що для галичан «быть холопами норма».

Можливо, для Святаша буде несподіванкою, але жодної галицької мови не існує. Галичани в містах розмовляють літературною українською. Тобто навіть більш літературною, ніж східняки. А в селах, як і у всьому світі, побутують свої діалекти, хоча молодь теж розмовляє літературно.

Але не будемо вдаватися в мовознавчі дискусії філолога з дилетантом. Звернімо увагу на «холопів» чи то пак галицьких заробітчан, які в Європі, за словами нардепа, працюють «по-чорному», у той час як «восточные украинцы живут у себя дома. Создают ВВП своей страны». Тому, мовляв, «разделение неизбежно».

Тут уже всі ознаки тихої шизофренії, бо заробітчани, працюючи в Європі, пересилають і привозять в Україну мільярди валюти. Минулого року це було 5 мільярдів доларів. При цьому треба наголосити, що це цифра офіційна, бо через дурнувату політику наших банків більша частина валюти надходить іншими шляхами.

Але ці кошти не зависають на рахунках, заробітчани в Україні відкривають свій бізнес. Це і купа різних крамниць з європейськими продуктами і товарами, і ресторани, і невеликі підприємства.

Так-от, питання: чи можуть собі дозволити східні українці, які працюють по-білому, розпочати свій бізнес на зароблені у партії регіонів гроші? А чи можуть вони порівняти свій побут із побутом наших заробітчан в Італії чи Португалії? Порівняти до деталей: одяг, їжа, відпочинок.

Святаш не помітив, як борючись із фашистами, сам перетворився на махрового фашиста-українофоба. Ображаючи галичан, Святаш ображає також і виборців своєї партії, адже і в Галичині за неї голосували, є там і члени цієї партії. Невже усі отак просто це проковтнуть? Невже не поставлять вимогу — скласти депутатські повноваження за фашистські заклики?

Ну, це, звісно ж, в ідеалі. А загалом ми звикли ковтати ще й не таке. Бо Дарєнка з Кісєльовим не самотні. Протоієрей Артемій Владіміров заявив, що «Украина никогда не была и не сможет быть самостоятельным образованием в силу окраинного положения и соседства с великой державой. Государственно образующей нацией не может быть всякая нация, которой это придет в голову. Сейчас мы видим процесс возвращения российской державе тех исконных земель, которые по историческому недоразумению оказались частью другого государства».

Тут уже справді цікава логіка. Якщо йти за нею далі, то усі менші за розміром країни просто таки змушені поглинатися країнами більшими?

Але росіяни невиліковні. Сєргєй Лавров заявив, що у російської сторони «викликає тривогу й зростання націоналістичних настроїв, в тому числі антисемітські заклики деяких активістів Майдану, які з незрозумілих причин замовчуються в європейських структурах».

Ще одна безсоромна брехня, бо серед учасників Майдану є і євреї, і чомусь вони не чули цих закликів. Ба більше — єврейські організації та єврейські правозахисники уже заперечили це.

Зрештою національності убитих повстанців свідчать, що Майдан — це не територія націоналізму. Пліч-о-пліч з українцями там стоять і росіяни, і кримські татари, і багато інших.

Останніми днями до протестуючих долучилися хлопці з Криму. Так, вони росіяни, але хочуть жити в демократичній, а не кримінальній Україні.

Нещодавно Елеонора Гройсман, президент Всеукраїнської гро­­мадської організації «Українська незалежна рада єврейських жі­нок», зробила таку заяву:

«Нас возмутил факт того, что страница Фейсбук «Беркут-Ук­раина» — информационная поддержка украинского подразде­ления «Беркут» — являет собой концентрацию махрового антисемитизма и экстремизма. «Евреи — пособники нацистов, евреи на службе вермахта, люфтваффе и кригcмарине, евреи-кол­ла­борационисты, сионисты — пособники Гитлера, нацистско-сио­нистский герб» и другие заголовки статей наполняют страницу украинского «Беркута» в социальной сети Фейсбук. Страница также изобилует наложениями нацистской свастики на шестиугольную звезду Давида. Под ссылками указано: «Беркут-Украи­на — ВНИМАНИЕ! данный материал о связи нацистов и сионис­тов публикуется исключительно в образовательных целях!»

Панове Фельдман і Рабінович — активні борці з антисемітизмом там, де його нема! Як вам подобається така чудова освітня мета? І чому ж ваша совість і ваш національний гонор ще й досі не зреагували на ці слова? Ще до того, як ці професійні убивці зненавиділи нас, вони вже люто ненавиділи усіх вас. Причому не вибірково, як нас, а геть усю вашу націю.

Те, що зацитувала пані Елеонора — це тільки крапля в морі людиноненависництва і ксенофобії, які рясно розквітли на фб-сторінках членів цього злочинного угрупування.

Євреї усього світу повинні довідатися про це і дати оцінку. Бодай тому, що усі єврейські інтелектуали в Україні на боці Майдану. Багато хто присутній там особисто, і в них уже не словами, а кулями стріляв злочинець в уніформі.

Влада, яка зібрала під своє крило лише виродків і гопників, садистів і найманців, приречена. Скажіть їй нарешті це в очі!

І це ще не все. Представництво «Беркута» у facebook.com активно поширює матеріали про єврейське коріння лідерів опозиції.

Це навіть не смішно. На кого ж тоді розрахована ця маячня?

А, вочевидь, на певну частину громадян, які перебувають у полоні ілюзій, роками втовкмачуваних провладною пресою про те, що за опозицією стоять євреї і американські капіталісти. Саме їм адресовані усі ті фантасмагорії, які ми чуємо з вуст регіоналів та комуністів.

Азаров, який так полум’яно переконував не йти в Європу, бо там нас чекають неймовірні страхіття, відразу після своєї відставки чкурнув не в рідну Калугу, не на південний берег Байкалу, а простісінько у лігво єврогеїв, ба більше — на батьківщину товариша Адольфа.

У вівторок на засіданні Верховної Ради комуніст Пйотр Сіманєнка повторив той самий фейк, який поширили провокатори про те, що нібито Румунія уже розглядає питання визволення своїх втрачених територій в результаті пакту Молотова-Ріббентропа.

Так, справді така новина з’явилася в Інтернеті. Але коли знаючі люди почали шукати статтю, на яку посилався сайт у румунській пресі, то чомусь не знайшли. Не було ані такої розмови у румунському парламенті, ані такої статті. Але зате є свіжа страшилка.

Олександр Єфремов теж полюбляє страхати, звинувачуючи опозицію в тому, що «давление оказывают и на семьи депутатов-регионалов: запугиваются дети в детских садах, а женщинам, иду­щим в магазин, кричат «ганьба!»

От хотілося б мені побачити як дружина тов. Єфремова чимчикує з авоською до магазину. І в яких-таких дитячих садках можна побачити дітей наших регіональних мільйонерів?

Усі ці фантазії наших псевдополітиків радісно підхоплюють у Росії, а там уже на щедрому шовіністичному ґрунті вони проростають і колосяться. Та це й не дивно — імперська зажерливість росіян, мабуть, ще довго домінуватиме у їхній свідомості. А нещодавно вона вже перетворилася на справдешню імперську срачку, яку вже не спинити. Але в кожному разі українці переконалися, що усі ті заклинання на тему «ми адін народ» і «нам нєчєва дєліть» — абсолютна фікція і ніколи не були правдивими. Українці отримали надійне щеплення від корупційної влади і російської братської любові. Надіюсь — назавжди.

Бажання Росії — якщо не всю Україну проковтнути, то бодай понадкушувати — очевидне. Апетит приходить під час їди. Відкусивши Крим і не захлинувшись, у Кремлі вирішили, що можна цей захоплюючий фуршет продовжити. Однак спроби підняти Південь і Схід в єдиному імперському пориві зійшли на пси. Уже стало очевидним, що російські танки тут не будуть зустрічати так, як зустрічали німецькі в Росії.

Звичайно, росіяни не люблять, коли їм нагадують про те, що не тільки «бєндєравци», але й вони вітали нацистів із квітами. Є і така кінохроніка.

Залякування бандерівцями, націоналістами і фашистами свідчить про те, що владі уже нема чим крити. Вона або демонструє свій власний антисемітизм і фашизм, влаштовуючи Варфоломіївську ніч у містах Сходу, або верзе маячню, якої не сприйме жодна мисляча людина.

Насправді більшість українців, незалежно від національнос­ті, прагне жити у правовій державі. І стара пісня про дві України уже нікого не переконує. Не вірю, що навіть Крим і Донбас можуть прагнути долі ніким невизнаного Придністров’я. Не захочуть цього й олігархи, перетворившись у тих незаконних формаціях на здуті кульки, яких не прийматиме цивілізований світ.

Квітень 2014 року