Революція Волі. МІЙ МАЙДАН (хроніка)
22 листопада 2013 р.
Прилетів щойно. Буду на Майдані десь під вечір.
6 грудня 2013 р.
Друзі, все буде добре. Це я кажу серйозно. Мені видіння було. Не бійтеся. Не сійте розпач. Не поширюйте паніку. Ми — народ. Нас не зламати. Бо ми разом. Завтра ми вступаємо в дні «між Катериною і Андрієм». А незабаром Миколай і Різдво. Ми ж під захистом їхнім. І завжди були. Тому вижили всупереч усьому. Ми живучі. Ми любимо життя. Ми теплі й гостинні. На нашому місці якийсь інший народ зник би давно. А ми є. Ба більше, ми не просто народ, а суспільство — молоде, згуртоване, дружнє і солідарне. І ми це доводимо. Ми усвідомлюємо спільні біди та спільні цілі. У нас є Майдан. А їхня зброя — лише страх. Вони думають, ми їх сильно боїмось. Ні, ми не боїмось. Уже не боїмось. «Нам поможе святий Юрій і Пречиста Мати». Пам’ятаєте?
Просто згадайте. Згадайте все найкраще, заради чого варто жити і що варто захищати. Згадайте дитинство, молодість, хто старший. Поговоріть із батьками і дітьми, родичами та знайомими.
Ми обов’язково вийдемо в неділю і зробимо все, як слід. Нас не продати, бо ми не продаємось. Нас не купити, бо ми не купимось. Ми їм не віримо, не боїмось і нічого просити не будемо. Просто все зробимо самі.
Я вас усіх люблю і дуже ціную. І дякую вам, що ви є.
8 грудня 2013 р.
Я не прихильник війни. Я не прихильник війни пам’ятників. Але подумайте про таке. Пам’ятник Лєніну в центрі української столиці був реальним чинником підживлення української травми, українського комплексу, пуповиною з московським центром. Він був нервовим вузлом і центром напруги. Його охороняли нарядами міліції, а останніми днями там стояв «Беркут». Це був один зі стратегічних об’єктів влади, разом із Межигір’ям. Ми не бачили такої пильної уваги до жодного з наявних у Києві пам’ятників. Натомість цей пам’ятник був останнім форпостом чогось. Чого саме?
Не вам мені розповідати. Властиво, він був втіленням того, чого ми намагаємося позбутися в житті реальному в ці дні. Або принаймні заявляємо про свою готовність це зробити. Він був символом українського закріпачення та поневолення, української поразки, українського розколу, якщо завгодно. Чи плачу я за Лєніним? Ні, не плачу. Мені, щиро кажучи, байдуже. І я можу пояснити цю свою байдужість загальним прохолодним ставленням до будь-яких монументів ідеологічним вождям минулого. Будь-яким, без огляду на ідеологію.
Проте мені не байдуже, як ставляться в цій країні до людей реальних — із плоті та крові. До студентів, яких по-звірячому побили на Майдані в ніч на 30-те листопада, до 40 журналістів, що потрапили під роздачу на Банковій, до людей, яких побили, а потім закрили, як заручників, по лікарнях і відділках міліції, до судів без слідства і двомісячних вироків, до армії тітушок і бюджетників, звезених для протидії Майдану, як худоба. Мені не байдуже, що за всі ці речі досі ніхто не поніс жодної відповідальності, бо режим не здає своїх. Переводити стрілки тепер на «варварів», які розібрали Лєніна на Бесарабці на сувеніри — це лицемірство найвищої проби. Любіть і поважайте живих! А мертвим залиште ховати мертвих.
Висловлю суперечливу думку, але мені здається, що символічно можна було би порівняти цей акт зі зруйнованим Берлінським муром. Тільки в нас усе по-іншому. В нас нема консенсусу на цю тему, який був у німців. Знайдуться люди, які скажуть, що це їхня святиня. До речі, здебільшого це ті самі люди, які сміються зі «свідомітів» із їхнім Голодомором і не визнають його геноцидом, які влаштовують показові учти на День Скорботи. Пам’ятаєте знущальницькі слова регіоналів? Пам’ятаєте заплилу жиром комуністку, яка всій країні весело повідомила, що їстиме на День Скорботи зі своїми друзями шашлички на природі? Тому зруйнування Лєніна — це така собі протидія їхнім діям. Протидія дуже емоційна і контрпродуктивна, здатна внести розкол у лави. Але цього робити не варто. Не варто давати себе посварити за допомогою бовванів минулого. Сьогоднішній Євромайдан гуртується навколо інших цінностей, де немає місця лєнінській ідеології під будь-яким соусом. І, повторю, мертвим залиште ховати мертвих.
Тому війна пам’ятників в нашій ситуації є війною совєтського сьогодення з совєтським минулим. Бо найкращим і наймудрішим рішенням було б акуратно зняти його з постаменту і відвезти під російський кордон, розвернувши його спиною до України. А ще краще — віддати росіянам за газові борги.
Ми не просили у вас Лєніна, Сталіна і Молотова з Ріббентропом. Забирайте назад.
А волати і плакати не варто. Плачте за живими.
12 грудня 2013 р.
Вчорашня ніч на Майдані оголила просту річ: проти влади повстали люди, які навчилися за останні 22 роки жити й виживати без держави. Їм, цим людям, насправді від держави потрібно небагато — безпеки, справедливих податків, зрозумілих правил гри, законності та, звісно ж, свобод. Їм не потрібна влада. Вони спокійно можуть без неї. Їм краще взагалі без жодної влади, ніж із владою, що не може забезпечити атмосферу, в якій насправді вони все можуть зробити самі.
А влада, яка несе загрозу, стягує несправедливі податки, грає без правил, зруйнувала судову систему та наступає на всі можливі свободи, в таких людей викликає презирство й гнів. Властиво, те, як легко цю владу люди десакралізували на прикладі КМДА, свідчить про серйозні наміри йти до кінця у своїх протестах. Це ляпас візантійщині та владній вертикалі, зажраним «батькам», які запропонували цим людям бандитський патерналізм, що спрацьовує з бюджетниками, люмпенами та силовиками, а от з ними — ні. Нам не потрібні ваші подачки, кості й недогризки з ваших столів. Ці люди покинули кожен свою ділянку, за допомогою якої навчилися жити й виживати, й інвестують у свою свободу самі — гроші, час, нерви, сили, пристрасть. Вони можуть усе самі.
Там, на Майдані, живе сьогодні українське суспільство небаченого рівня самоорганізації та солідарності, суспільство, з одного боку, вкрай порізнене й атомізоване — ідеологічно, мовно, культурно, релігійно й класово — а з другого — єдине у речах елементарних: нам не потрібні ваші санкції, ми нічого не будемо у вас просити, ми вас не боїмося, а все самі візьмемо і зробимо. Ось наша модель — Майдан. Ми дихаємо димом свободи, яку самі санкціонували. Політики (сучасні або потенційні), які зрозуміють, що слід виходити з цих простих принципів організації життя, будуючи майбутню країну, і врахують цей настрій, самі матимуть майбутнє.
Мимоволі вимальовується союз індивідуалістів у якійсь макабричній, дивній анархо-ліберально-націоналістичній атмосфері, яким, повторюю, потрібно небагато. Їм потрібна свобода. І кожен у гасло «Слава Україні! Героям слава» вкладає щось своє.
Майдан сьогодні — лабораторія суспільної згоди. Тут є головне, чого не мали аж настільки широкі верстви українства впродовж багатьох років. Згода.
Нам не потрібен Батько. Нам не потрібен Лідер. Нам потрібна Воля. Без волі тут не буде ні реформ, ні модернізації.
Українці ставлять намети і зводять барикади від «Беркуту» для того, щоб не копати траншеї. Це також їхня воля. Ось що таке цивілізаційний вибір насправді. Ось що таке європейський образ України. Союз дніпропетровського айтішника і гуцульського пастуха, одеського математика і київського бізнесмена, львівського перекладача та кримськотатарського селянина. Союз самодостатніх.
17 грудня 2013 р.
Часто доводиться чути в останні дні незадоволення безрезультативністю протестів, відсутністю «плану дій», Лідера, Мойсея, Тимчасового уряду тощо-тощо. І я по-людському розумію цю жадобу блискавичних змін, цей радикальний революційний запал, це бажання якомога швидше закінчити з тиранією й повернутися до своїх щоденних справ.
Кожен прагне якогось миттєвого бліцкриґу, повної і беззастережної капітуляції ворога та кардинальної зміни системи за п’ять хвилин. Але ще місяць тому ті самі люди навіть у найсміливіших своїх мріях не могли припустити такого чину і вольового цивілізованого стояння. Ніхто й подумати не міг, що з’явиться реальний суб’єкт української політики, який раптом знайде підтримку в усьому світі мінус Росія, Абхазія, Південна Осетія та КНДР. Суб’єкт із життєздатною структурою і несамовитою самоорганізацією. Суб’єкт громадянський і народний.
Нагадаю цим людям, що навіть активна фаза першої війни в Перській затоці (1990-1991) тривала кілька місяців, попри те, що це була нібито блискавична війна.
Згадайте, врешті-решт, перебіг Лютневої Революції 1917 року в Росії з її фіналом.
Це тривалий процес. Потрібна витримка і терпіння. Терпіння. Ми стоїмо. І наше стояння — це і є найважливіша робота. Робота, повторюю. Те, що нас похвалили і ми себе полюбили з використанням усіх можливих епітетів і метафор — справа важлива. Але витримка й утримання протестного духу — справа набагато більшої ваги. Це протистояння нервів. Стояння — не менш величний протест, ніж збройне повстання.
І якраз у цій часовій війні нам треба продемонструвати свою зрілість і незламність духу. Наша часова війна, наша міцність — легітимна, найлегітимніша зброя в очах усього світу.
27 січня 2014 р.
Я не знаю, що буде з усіма нами — країною, суспільством, дорослими, дітьми, економікою, політикою, культурою, беркутом, тітушками тощо-тощо... Не знаю і не знає ніхто. В цьому — суть моменту.
Але от яка штука: моя Варвара ще не вміє читати, але вже пише майже без помилок. Я не розумію, чому так. Це виходить за межі звичного та інтригує. Так само, властиво кажучи, як за межі звичного виходить усе, що відбувається з нами протягом останніх двох місяців.
Ми вийшли за межі звичного і мусимо встояти, перемогти. Щоб народжені нами діти робили все правильно. Тобто не так, як їм хтось наказав-навчив-втовкмачив, а так, як вони самі захочуть. Щоб вони мали волю і не мали страху.
Щойно Варвара намалювала ангела і написала: «Серце покаже де любоф ангела».
;) Я плачу.
25 січня 2014 р.
У наших подіях час від часу виринає питання поділу країни. Я не люблю цієї теми. І насправді не маю відповіді на це питання. Але якби до чогось такого дійшло, адже, як ми вже зрозуміли, в нас може бути все, і довелося би проводити обласні референдуми про самовизначення, то поділ цієї країни на Україну і Щосьінше міг би бути окресленим одним простим питанням:
«Чи зустріли б ви квітами російські танки?»
Так
Ні
Ось справжнє чесне питання, на яке потрібна чесна відповідь. Усе інше — від лукавого.
9 лютого 2014 р.
Кінець історії — це початок нової антропології, психології, геодезії та картографії.
12 лютого 2014 р.
Був березень 2014 року. Крига на великій ріці скресла. За течією Дніпра, виблискуючи на ранковому сонці, плив самотній золотий унітаз. Десь у районі метро «Видубичі», вийшовши на берег річки, стояли сумні тітушки, голодні бійці «Беркута», дезорієнтовані працівники прокуратури, міліції та СБУ та пригнічені бюджетники Сходу й Півдня. На їхніх шиях висіли хрестики, але це не заважало їм плакати за своїм ідолом. Вони заламували руки й голосили: «Выдыбай, Батя! Выдыбай, Батя! Батя, мы старались!...»
Золотий унітаз плив на південь. Над Конча-Заспою спалахнула червона заграва народного гніву. Починалося нове життя.
16 лютого 2014 р.
Щойно зрозумів, яка думка постійно сидить у голові Я-ча. Одна-єдина. Навколо неї наростають всі інші мисленнєві утворення, але ця — головна.
«Они хотят забрать мои деньги...»
Так, він боїться за безпеку і життя. Але він про це не думає — просто боїться. Панічно. Але це не думки. Думка одна. Нею просякнуте все його єство.
«Они хотят забрать мои деньги...»
От ми з вами — всі разом і кожен окремо — хотим забрать его деньги. А деньги-то нам как раз его и не нужны.
Цікаво, йому хтось намагався донести нашу позицію: «Виктор, нам не нужны твои деньги».
От хтось із опозиції на численних переговорах за весь цей час міг йому сказати:
«Вікторе Федоровичу, нам не потрібні ваші гроші. Відставка. Гарантії. Межигір’я — ваше. Бувайте там, якщо не боїтесь. Гроші — ваші. Вкладайте їх. Займайтеся бізнесом. Купіть собі автобазу. Що завгодно. Просто йдіть.»
І от я переконаний, що ніхто з них не сказав цих простих слів. Бо всі вони ходять до нього як до тирана. Навіть Тирана. Але цих простих слів йому ніхто не сказав. Ніхто не згадав: він сирота з дитячого будинку і ніколи не припиняв ним бути. Сирота, який виліз на самий вершечок харчового ланцюга. Пройшов через школу приниження. Спочатку принижували його. Потім принижував він. От він нагріб, віджимав, крав, під матрац ховав, між ногами тримав свої капітали, як голодні діти скоринки хліба і кубики рафінаду. І не хоче тепер віддавати. Це природно. Такий звичай у його середовищі: жерти в одне горло і не ділитись. Хто йому пояснить, що ми не зазіхаємо на його рафінад? Хто йому пояснить, що нам просто потрібна його відсутність? Хто йому пояснить, що нам потрібна його присутність деінде, тільки не тут? Хто йому пояснить, що він жертва сумної історії торжества негативного відбору і що ця історія закінчилась?
Йому треба сказати ці прості слова. Не зі сцени Майдану. Не в інтерв’ю для телеканалу «Руставі». Не в розмовах із Маккейном. А просто дивлячись в очі і витримавши погляд.
І от я не уявляю, що у когось із трьох лідерів опозиції або численних олігархів знайдуться сили сказати йому ці прості слова. Тому я буду першим:
— Виктор, нам не нужны твои деньги.
17 лютого 2014 р.
— Люди Майдану завжди можуть втекти в Нарнію, Вікторе Федоровичу. Шафи є, шухляди є, криївки є, внутрішня еміграція є, зовнішня еміграція є, Інтернет є, психлікарні є, тюрми є, цвинтарі є... А куди ви втечете від Майдану, Вікторе Федоровичу?
22 лютого 2014 р.
Колись, у далекому майбутньому, через сто або двісті років, українські діти перегортатимуть свої підручники з історії, де буде така тема: «Українська революція 2013-2014 року. Десовєтизація. Декриміналізація. Люстрація». А в темі буде параграф: «Як усе починалось». І ось у цьому параграфі, я переконаний, буде цей ФБ-статус Мустафи Найєма. Як у сучасний підручниках — цитати з літописів, хронік, документів, декларацій, заяв, маніфестів, протоколів, відозв та іншої історичної документації.
І от коли мені кажуть «Не перебільшуйте ролі соціальних мереж. Менше сидіть в Інтернеті», я згадую цей приклад у якості контраргументу і відповідаю: «Я не перебільшую, але й ви не применшуйте».
— Ладно, давайте серьезно. Вот кто сегодня до полуночи готов выйти на Майдан? Лайки не считаются. Только комментарии под этим постом со словами «Я готов». Как только наберется больше тысячи, будем организовываться.
4 квітня 2014 р.
Завен Баблоян вчора написав, мовляв, потрібна назва для нашої революції і недостатньо називати її «Євромайданом» і «Революцією Гідності» — потрібне якесь потрапляння в десяточку. Як було із «Помаранчевою революцією» чи «Революцією на граніті».
Я спочатку подумав, що можна було би прив’язатися до якогось предмета — балаклави, шини, бейсбольної біти. Революція біт і шин, бітте шьон. Або до якоїсь людської якості. Революція терпіння. Революція впертості.
Але все це не те, бо не окреслює явища вповні, торкаючись якогось лише одного аспекту.
А щойно я згадав про свої переживання і про один невеличкий факт зі свого перебування на Майдані.
Так-от, за весь час я не випив жодної краплі алкоголю. Хоч підстав було море, а нагод ще більше. Я ніколи доти не мав проблем із алкозалежністю, але спиртне супроводжувало мене все життя. Як правило, для веселості та проведення часу. І я знаю, що з алкоголем було би легше все це пережити. Легше на морозі, легше спати, легше писати...
І я подумав, що всі люди, незалежно від долі своєї участі в революції, чимось таким поступились. Хтось не бухав, хтось пішов з роботи, хтось розсварився з ріднею... Революція завжди зачіпає якісь екзистенційні аспекти, щось різко і глибоко змінює в житті. Тепер я знаю, що якщо я пережив це все без краплі алкоголю, значить, він мені не потрібен узагалі.
Тому я думаю, що це була Революція Волі — у вузькому і широкому значенні цього поняття.