2. Початок історії

На ЄвроМайдан до Києва я приїхав 1 грудня, в день однієї з найпотужніших протестних маніфестацій, спричиненої безпрецедентно (тоді ще безпрецедентно) звірячою розправою над мирними активістами в ніч на 30 листопада. Це був початок війни, що її режим Януковича повів проти всіх нас. На брутальне і криваве залякування столиця, та й уся країна, відповіла мільйоном протестувальників. Мені було дуже треба знайти себе серед них.

З того дня я залишався в Києві впродовж фактично всього гру­дня. Я ніколи не забуду, як уночі на 11-те ми звідусіль збігалися на Майдан, щоб своєю кількістю, живою людською масою, захистити його від штурму. У ті ночі і дні ми ще не носили шоломів та іншої захисної амуніції. Все, що в нас було — це наші тіла. Якщо на Майдані їх стане критично багато, ми його врятуємо. Так ми розуміли своє завдання. Уночі 11-го ми саме таким чином зупинили їхню навалу — за лічені години нас там було вже кілька десятків тисяч. Дзвони Михайлівського монастиря били на весь Київ, і в цьому було щось архетипове й середньовічне.

Одного з наступних днів, а саме 14 грудня, ми всім «альбертинським» складом зустрілися перед відновленою барикадою на Інститутській. Оля прагнула почути від кожного з нас, чи ми у зв’язку з обставинами не відмовляємося від лютневого турне. До його початку лишалося два місяці, однак було зрозуміло, що ситуація на той час не вичерпається, а ЄвроМайдан стоятиме. Ну хіба що проти нього застосують вогнемети і бронетехніку. Але це буде означати кінець світу. Не тільки кінець наших проектів, оповідань, віршів, пісень, вистав і візій, а фізичний кінець усіх нас.

Ми одностайно вирішили чинити опір цій перспективі й ні за що не відмовлятися. Там-таки, перед барикадою на Інститутській, ми записали відео, в якому кожен з нас говорив про несподівану актуальність «Альберта», про чорне і біле, про сили ночі, які зупиняють свій наступ на світанку. І знову нападають уночі.

Саме тоді ми остаточно узгодили наш тур: з 18-го по 25 лютого — Франик, Тернопіль, Київ, Запоріжжя, Одеса. Усього п’ять міст. Хоч були плани на цілих дев’ять. А потім були антиплани — все скасувати. Так що навіть і п’ять — це щось. Тобто з антипланів не вийшло нічого: мистецтво і революція ходять поруч. Жодна революція мистецтва не скасує вже хоча б тому, що підживлюється його ідеями та емоціями. Ну й навпаки — жодне мистецтво не скасує революцію, бо воно завжди балансує десь на межі майбутнього.

Сьогодні мені подумалося, що весь той тиждень між 18 та 25 лютого насправді вмістив у себе не сім днів, а сімсот. Ми не скасували жодної вистави ще й тому, що тим, хто стріляв по наших друзях у центрі Києва, і не просто стріляв, а прицільно бив у серце, око чи пахвину, йшлося саме про скасування — вистав, життів, людської гідності, відваги, творчості, опору. «Навіть не віриться, що ми починали в повній темряві — за годину до штурму Майдану», — написала в учорашньому листі Оля.

Далі — деякі фрагменти з тих днів.