І
Про трагічні події на Майдані після 21 лютого один з українських телеканалів зняв фільм, й от тоді мені нагадали про пісню сестер Тельнюк на мої слова:
Хлопчику, хлопчику, знято з підрамника
Полотна надій моїх юних — за гріш (...)
І коли з телекадрів проступили молоді обличчя на фотографіях «Небесної Сотні», я вже не могла це спокійно слухати:
З таких проступає готовність на жертву,
Як внутрішній відсвіт майбутніх пожеж!
Стоять у зіницях засльозені свічі...
Ще ти зостався такий один:
Я упізнала тебе в обличчя
Пам’яттю генів і сновидінь (...)
Я не могла стримати емоцій і вийшла, щоб не чути:
Такий медальйонно ліплений профіль
В юності міг би носити Богун!
Ти ковтаєш клубок гарячий,
Ти весь іще з борсань і мерехтінь...
Хлопчику, хлопчику, я тебе бачу –
Але не можу застерегти...
Ці рядки я написала наприкінці 80-х років. Потім звернула увагу на інші свої вірші, написані тоді-таки, у 80-х, і з жахом виявила, що «Художник», з присвятою Івану Марчуку, на позір безневинний, має такі рядки:
По Хрещатику йде чоловік… Боже, так ото — руки в кишенях –
Кількасот чоловіків сю мить по Хрещатику йде.
І якщо відкривати стрільбу по рухомих мішенях,
То іще невідомо — котрий із них перш упаде!
Це було написано 20 лютого 1985 року. Рівно за 29 років до того… Звідки ця ідея, що на Хрещатику може початись стрільба по рухомих мішенях? — Значить, воно вже тоді «висіло в повітрі», тільки чекало свого дня, — робота митця якраз в тому і полягає, щоб на рівні цих прихованих смислів бачити світ (журналісти їх не артикулюють, вони мислять біжучою стрічкою новин). От було це — й десь відбилося. Письменник не те щоб події передбачає, він їх просто відчуває, коли вони ще в зародку, в повітрі, в проекції, і саме завдяки цьому завжди, за визначенням, «випереджає свій час».
Письменник — це такий сенситивний орган, бо література — як термометр, запханий під пахву суспільству. У Ніцше є така формула — про мислення «за 15 хвилин до того»... Про свою втому від позірностей, фальшивих жестів і фейків я в 90-му році була написала вірш «Естетика пози». Довга така діагностика удаваності, підробности як стилю життя — це вже тоді, значить, тисло на підсвідомість, вся ця потьомкінщина, коли не розбереш, де правда, а де брехня, інсценізація… І там у вірші був рядок: «Що лишається справжнім? Лиш кров». І ось тепер, після крові на Майдані, мені спалахнуло в свідомості, що, холера ясна, я ж написала це в 90-му році! Сказала — і сталось: у світі суцільних фейків «справжньою», здатною воднораз перевернути свідомість суспільства виявилась — лиш кров, і тою намагаються маніпулювати, позбавити її «духа трагедії». Тоді, коли це писано, СССР стояв перед перспективою розпаду. Однак розпад «без крові» виявився «піврозпадом» — і минуло 25 років, майже чверть століття, доки Союз, як система організації й управління людьми, нарешті дозрів до повного розпаду, — а в міжчассі, всі ці роки, він активно метастазував у глобальному масштабі. Це хвороба із столітнім циклом — бандитська «мафіозна держава» як явище зародилася тоді, коли стара Росія рухнула, прийшли більшовики, а з ними — накокаїнєнниє матроси, які за кілька поколінь трансформувалися до невпізнаваності, і нині їздять на мерсах і засідають у парламентах.
Очевидно, СССР доздихує тільки тепер, на есенційному рівні тільки тепер настає цій імперії кінець. Не на рівні ідеології комуністичної, як радісно був прийняв ту думку Захід у 1989-му, мовляв, кінець комунізму — й усе, «добро перемогло зло», Фукуяма оголосив «кінець історії»... А не в комунізмі була річ. Суть СССР — у «внутрішній партії», за Орвеллом кажучи, яка звідтоді розрослася в грандіозну, космічного масштабу пухлину ефесбешної «керованої демократії». Бо те, що сьогодні відбувається в Україні — це не лише українська проблема, зараз увесь світ, не тільки Захід, має платити за невивчені уроки історії ХХ століття. І цю біду вселенську можна було розпізнати ще в кінці 80-х, я недаремно покладаюся на свої тодішні тексти.