6. Київ

21 лютого в Києві ми (менше «ми», наша мандрівна трупа), закінчивши репетицію в Молодому театрі, зійшли вниз до Хрещатика. Топографічно це був Хрещатик, а в широкому сенсі той-таки Майдан, його територія, місто в місті. Востаннє я був на ньому рівно тиждень тому, ще за «перемир’я». Різниця приголомшувала. Після останніх найтяжчих днів і ночей він жахливо почорнів — і хідники, і стіни, й дерева, й обличчя. Здавалося, чорний пил настільки глибоко пов’їдався в ці риси, тріщини та шрами, що його вже з них не вимити. Ніби шахтарі Донбасу вийшли раптом масово на Майдан просто з шахт, не вмившись після зміни. Тільки чомусь у камуфляжах і зовсім не в шахтарських касках.

Так, вогонь. Це він повипалював усе, до чого зміг дотягнутися. Вогонь, дим, попіл, вітер і сажа. Вогонь, який спалив останні мости для компромісів.

Бруківки під ногами фактично не залишилося. Колись її називали зброєю пролетаріату.

Повз нас пронесли дві відкриті труни із Загиблими. Незліченні перехожі зупинялися, знімали шапки і хрестилися. Насправді того надвечір’я слід було терміново шукати труни для завтрашнього врочистого поховання — цілу сотню небесних трун.

Виставу ми знову починали тишею. Й потім, по закінченні вистави, нам так само надривно аплодували. Анатолій сказав, що не міг стримати сліз. Підійшла Юля, та сама, волонтерка медичної служби, з нею був киянин Володимир, на Майдані також, як і Юля, провів усі три місяці, останніми тижнями довозив туди переважно шини. «Мені здається, — сказав він про виставу, — ідея така, що хоч за скільки продай душу, все одно продешевиш».

Я вирішив, що так, мабуть, і є. Тобто наша вистава про те, що душу продати неможливо. Я нарешті й сам це зрозумів і дуже здивувався, як це я, автор, не міг цього збагнути раніше. Мені для цього потрібен був посередник. Або посланець. Незнайомий Володимир, володар шин.