3. Франик

18 лютого в Києві закінчилося дивне вдаване перемир’я й відновилося смертельне протистояння. Силовики назвали це операцією «Бумеранг». Вони заманили великі юрби протестувальників, переважно мирних, учасників т. зв. «мирного наступу», не захищених навіть дерев’яними щитами й шоломами, серед них і жінок, на підступи до парламенту, а відтак контратакували великими силами і з різних напрямків. Уже пополудні вони підійшли впритул до Майдану, змітаючи на своєму шляху барикади і добиваючи поранених. І не просто добиваючи, а з особливою жорстокістю. Хто з нас не чув про обезголовлене тіло в Маріїнському парку? До шостої вечора Майдан було затиснуто в задушливе щільне кільце. Протягом найближчих годин мало статися найгірше — цілковитий його розгром.

О сьомій ми відкрили виставу хвилиною мовчання.

Штурм розпочався о восьмій з хвилинами. Ми саме виконува­ли останню строфу Антоничевого вірша «Сурми останнього дня». Останню строфу останнього дня. На всю залу ми були єдині, хто ще не знав: почалося. Коли невдовзі наше дійство закінчилося, публіка підвелась і зааплодувала з якимось особливим надривом. Ніби також востаннє. Периметр Майдану в цю мить уже горів. Це була остання надія його захисників — та непролазна димова завіса зі спалюваних автомобільних шин, деревини, ганчір’я та всього, що траплялося під руку. Той вогонь був розпачем.

А ще тієї ж ночі я бачив, як у моєму місті горить будівля есбеу. Вона ж будівля кагебе. Вона ж — якщо не помиляюся — будівля ґестапо. Я вирішив, що навіть заради цього видовища варто було дожити до такої розпачливої ночі.

Київський Майдан якимось дивом її вистояв.